Образ автора у оповіданнях Марка Вовчка

 

 

ЗМІСТ

 

 

                        Вступ…………………………………………………………        3

Розділ 1.         Світоглядна позиція Марка Вовчка як складова феномену                       творчості ………………………………………………….             6

Розділ 2.         Образ автора в системі образів  художнього твору ………        10

Розділ 3.         Образ автора у оповіданнях Марка Вовчка ……………..         17

                        Висновки ………………………………………………………   23

                        Список використаних джерел ………………………………     25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Видатна українська письменниця-демократка Марко Вовчок прийшла в літературу наприкінці п’ятидесятих років ХІХ століття. Ідейними натхненниками, справжніми володарями дум передових людей в Росії і Україні в ті роки були революційні демократи, великі просвітителі Герцен, Шевченко, Чернишевський, Добролюбов, Некрасов, Салтиков-Щедрін.  
З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 - 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 р., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

 
          Актуальність теми. Марко Вовчок відіграла першорядну роль в процесі становлення української реалістичної прози. Вона продовжила традиції Шевченка, що знаменувались могутнім розвитком визвольних ідей, утвердженням літератури на ґрунті глибокої народності. Як новатор в прозі, письменниця утвердила нові принципи розповіді, що відрізняються від розповідної манери Квітки-Основяненка.Для творчості Марка Вовчка і для Г.Квітки -Основ’яненка  властива у висловлюваннях оповідача «помітна подібність до поглядів письменника», висловлювання ж персонажа «відповідає певній системі поглядів або сукупності уподобань автора, тобто ставлення його до життя, однак жодним чином обидві моделі не можуть бути автономними», бо часом висловлювання персонажа як у Квітки,так і Марка Вовчка постає «як вияв ставлення митця до тих або інших ситуативних моделей онтологічної суті людського буття, надто, що незрідка ці ентуативні моделі зостаються чинними і для існування нашого сучасника» [9; 182], тому  вони не можуть залишатися поза увагою дослідника. У цьому плані необхідність вивчення творчості Марка Вовчка в аспекті проблеми автора є актуальною.

Об’єкт  дослідження є оповідання Марка Вовчка, в яких найкраще виявляються індивідуальність та світоглядна позиція письменниці.

Предметом дослідження  – особа автора в оповідання Марка Вовчка.

Мета  наукової роботи – дослідити, як виявляється авторська позиція Марка Вовчка у її оповіданнях.

Реалізація поставленої  мети передбачає розв’язання таких  основних завдань:

• розглянути світоглядну позицію автора, що є      складовою феномену її творчості;
• опрацювати теоретичний матеріал з трактування образу автора в художньому творі;
• визначити, за допомогою яких художніх засобів виявляється авторська позиція Марка Вовчка в її оповіданнях;
• проаналізувати і виявити, хто саме є носіями авторської свідомості;
• визначити роль пейзажу та ліричних відступів у висловленні поглядів письменниці.

Науково-теоретичною  основою дослідження є праці М.Бахтіна, В. Виноградова, Л. Гінзбурга, Г. Гуковського, М. Гуменного, Б. Кормана, М. Ткачука та інших дослідників проблеми автора в художньому творі. Крім того, науково-теоретичною базою роботи є також праці, присвячені вивченню творчості Марка Вовчка, автори яких певною мірою торкались проблеми автора в творах письменниці, а саме: О. Дорошкевич, М. Сиваченко, Б. Хоменко, Д. Чалий, Н. Крутікова, М. Тарнавська, О.Засенко, Л.Кілімнік,  Б.Лобач-Жученко та ін.

Методи  дослідження: теоретичний аналіз і синтез досягнень сучасної літературознавчої науки з проблеми автора; обґрунтування і окреслення понятійного та категоріального апарату дослідження; цілісний системний аналіз оповідань Марка Вовчка в аспекті проблеми автора.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона аналізує досягнення літературознавців з даної теми і в ній здійснено спробу комплексного підходу до розкриття образу автора у оповіданнях Марка Вовчка з урахування світогляду письменниці, як невід’ємної складової її творчості. Вивчення цієї наукової проблеми зумовило новий підхід до аналізу творів автора, зроблено спробу, по-перше, визначити авторську позицію і форми її виявлення у творах, по-друге, окреслити прийоми та засоби творення образу автора.

Практичне значення роботи. Основні положення та висновки роботи можуть бути використані у вузівському та шкільному курсах української літератури, при написанні курсових та дипломних робіт.

Структура роботи. Робота складається зі вступу,трьох розділів,висновків та списку використаних джерел. Бібліографія нараховує 30 джерел. Обсяг роботи становить 26 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 

СВІТОГЛЯДНА ПОЗИЦІЯ  МАРКА ВОВЧКА ЯК СКЛАДОВА ФЕНОМЕНУ ТВОРЧОСТІ

 

Класик української прози  й активний діяч російського літературного  процесу Марко Вовчок прийшла  в літературу напередодні селянської реформи 1861 р., в час назрівання в  Україні та й в усій Росії революційної ситуації.

Особливостями життєвого шляху  Марка Вовчка були активне спілкування  її з багатьма відомими діячами української  й світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі в Росії, участь у конспіративній політично-пропагандистській роботі антисамодержавного характеру. 
 
              На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи.[4;125]. Там склався і діяв гурток дворянської ліберальної інтелігенції, в якому вели розмови про становище закріпаченого селянства, слухали народні пісні голосу П. Якушкіна. Цілком імовірно, що Марія Олександрівна нерідко була присутньою при цих розмовах. В середовищі, яке оточувало її, були добре відомі «Записки мисливця» І.Тургенєва (також «орловця»), повісті і оповідання Д.Григоровича та інших письменників, які гостро ставили питання про нестерпне становище закріпаченого люду. Деякі з цих творів викликали суперечки. Відомо, наприклад, що повість Григоровича «Село» з її правдивим зображенням темних сторін селянського побуту викликала полеміку між В. Бєлінським і слов’янофілами, які ідеалізували патріархальні основи селянської сім’ї. Відгомін суперечок міг проникати і в середовище орловських дворянських лібералів та слов’янофілів. Навряд чи в ті роки Марія Олександрівна розуміла всі відтінки суперечок, але важливо те, що вона перебувала серед людей, яких хвилювало селянське питання. Гуманістичний протест проти кріпацтва в оповіданнях І.Тургенєва, лірична задушевність їх тону і поетизація образів селян впливали на світогляд Марко Вовчок і на її наступну творчість. [15; 8-9]. Саме в салоні своєї тітки Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка  Вовчка в 50-х — на початку 60-х років. Проживаючи в 1851—1858 рр у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Активно займається вона фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів'їв, приказок, фразеологізмів 1. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці. Марко Вовчок була закохана в українську народну пісенність, а також, як зазначав М. Є. Сиваченко, «широко ерудована в казковому епосі, і не тільки українському» [17, c.92]. Про це, наприклад, свідчить чеський письменник Й. В. Фріч: «До кожної чеської або словацької казки вона розповідала нам десять подібних малоруських або великоруських, литовських або польських. Народні казки були її стихією» [12, c.192].

Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок уже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещєєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.

За спогадами І. Тургенева, Марко  Вовчок «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали в них,— так само, як і у віршах Шевченка,— літературне відродження свого краю»4. Під час перебування в 1859—1867 pp. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, І. Тургенєвим; останній сприяв її знайомству з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Вона захоплювалася героїчною національно-визвольною боротьбою італійського народу, зокрема загонів Д. Гарібальді. В цих умовах розширюються її інтернаціоналістські погляди й інтереси. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями петербурзького журналу «Отечественные записки» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв'язок із робітничим «Товариством друзів».

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта»), повість «Інститутка».

У перші роки перебування за кордоном закінчені оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини». Цей період особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) та «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864—1866).

У 1867—1878 pp. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські  романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та збірку інших творів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Після цього Марко Вовчок поступово відходить від активної участі в літературному житті.

«… Зараз я живу в маленькому напівдикому містечку, що оточено степами, де калмики-кочівники випасають свої стада. Тут є аптека, лікар, пошта. В 60 верстах звідси залізнична станція, яка веде до одного з портів Чорного моря» [17;89], - так Марко Вовчок розповідала про своє життя в Ставрополі в листі, який відправила до Франції в 1883 році. Це був період, коли Марія Олександрівна прийняла рішення відмовитися від літературної праці, від псевдоніму, який вже почала ненавидіти, та вести тихе життя в оточенні своєї родини, у «внутрішньому оазисі» [17;29]. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

 

ОБРАЗ АВТОРА В  СИСТЕМІ ОБРАЗІВ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

 

Вивчення проблеми автора відкриває нові перспективи аналізу  художнього тексту з точки зору його внутрішньої цілісності та доцільності  [25; 27]. У наш час все більше зростає інтерес до вивчення проблеми автора біографічного й епохи, автора художнього й конкретно-історичної особи, а також до гендерного аспекту творчості. Художній твір як своєрідне висловлювання виявляє особливості світосприйняття, світовідчуття і ставлення автора до зображуваного. Авторська позиція, що виражається у творі, включає в себе позицію письменника в реальній дійсності (задум, проблематика, аналіз життєвих явищ) та авторську позицію в самому творі (ставлення до героїв і подій, принципи ведення повістування і структури образності). Єдність самобутності морального ставлення автора до предмета становить своєрідний «цемент, який зв’язує будь-який художній твір в одне ціле». Загальновизнаною у літературознавстві є думка, що за всім в творі стоїть авторська свідомість, а саме «образ носія співчуття чи неприязні, носія уваги до зображеного і носія мови, її характеру, її культурно-суспільної, інтелектуальної та емоційної типовості й виразності. Це втілення тої свідомості, тої точки зору, яка визначає увесь склад зображуваного у творі» [6;200]. Автор у творі виступає як «втілення суті твору, що об’єднує всю систему мовних структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем… і через них є ідейно-стилістичним уособленням цілого…» [2;181]. Значний внесок у вивчення проблеми автора зробили міжвузівські збірники, що виходили під редакцією професора Б.О.Кормана з 1967 року. Більше 50 років ця проблема постає в центрі літературознавчого дискурсу, до неї звертались у своїх працях М.Бахтін, В.Виноградов, Л.Гінзбург, Г.Гуковський, М.Гуменний, Б.Кормана, Н.Римар, В.Скобелєв, В.Смілянська, М.Ткачук та інші літературознавці. Б.О.Корман у багатьох своїх працях всебічно обґрунтував уявлення про те, що автор – це носій концепції цілого, «певний погляд на дійсність, вираженням якого є увесь світ» [13;8]. Крім того, літературознавці твердять, що «автор у художньому творі – це перш за все ціннісна позиція, яка визначається протягом усього твору на всіх рівнях його ідейно-тематичної та словесно-композиційної структури і є організуючим центром змісту і форми художнього цілого. Автор завжди носій світовідчуття, вираженням якого є увесь твір [23;4]. На думку Й.Д.Гальперіна, у художньому тексті обов’язково присутня змістовно-концептуальна інформація, яка «повідомляє читачеві індивідуально-авторське розуміння певних явищ чи подій; така інформація виділяється з тексту художнього твору і являє собою творче переосмислення самого автора». Наводячи ці слова Н.Тимків, вважає, що «для створення прихованих смислів твору кожен талановитий автор використовує «принцип айсберга» - такий спосіб зображення подій, за якого на видимій поверхні твору міститься лише незначна частина інформації, необхідної для розуміння ідеї твору,а більша  й важливіша її частина перебуває у підтексті. Іншими словами, «принцип айсберга» сам є концептуальним художнім прийомом створення підтексту і становить систему мовних та композиційних прийомів, що працюють на його реалізацію» [28; 7]. Крім того, ця дослідниця зазначає, що «слово сказане (текст) і несказане, те, що мається на увазі (підтекст), насамперед втілює художню композицію автора. Авторський задум і авторська позиція існують об’єктивно, і вони абсолютні для конкретного художнього твору» [28; 10]. Авторська позиція виявляється також у виборі суб’єктів свідомості. Автор присутній не лише в монологах героїв, тобто в тексті, але й у зв’язку елементів тексту [14; 89], а значить має суб’єктні та позасуб’єктні  форми вираження. За твердженням Б.О.Кормана, проблема відмежування автора як художньої реальності від біографічної особистості письменника набула строгості наукової теорії порівняно недавно [14; 201], тому в наш час залишається в центрі художнього дискурсу.