Між реальністю та божевіллям. Новели Е.По «Вільям Вільсон», «Зрадливе Серце»

Дуже схоже  ми спостерігаємо і у По – двійники у новелі «Вільям Вільсон» - це розколоті  половинки однієї особистості, уособлення її позитивних та негативних рис, які у якийсь момент перестали бути одним цілим і їх протистояння перетворилось у смертельну сутичку.

Підґрунтя поняття  «двійництва», зокрема у аналізованій нами новелі, та фактично пояснення  його знаходимо і у психології. В конструйованій З.Фрейдом "моделі особистості "закладені три елементи:" воно "- глибинний шар несвідомого", "я" - "сфера свідомого", посередник між "воно" і зовнішнім світом, і нарешті "над-я" - "Внутрішньоособистісна совість", що виникає в якості "посередника між" воно "і "Я". "Над-я" контролює виниклі конфлікти між іншими двома елементами. "Вищою істотою в людині є" над-я ". Таким чином, герой новели «Вільям Вільсон», говорячи мовою психологів, убиває своє «над-я», те, що його контролювало, стримувало, обмежувало, створювало рамки та кордони, тим самим виносячи собі вирок.

ІІ.ІІ Художнє втілення межі поміж божевіллям і реальністю та її перетину в оповіданні «Зрадливе серце»

«Зрадливе серце» (англ. The Tell-Tale Heart) - одна із «страшних» новел Едгара Аллана По¹⁷, вперше опублікована в 1843 році. Дана новела - історія, розказана людиною, імені якої читачеві не повідомляється. Ця людина вбила старого дідуся, який жив з нею під одним дахом. Оповідач наполягає на своїй осудності, пояснюючи вбивство тим, що у старого було погане «око грифа», що викликало у вбивці відчуття глибокої відрази.¹⁸ У своїй сповіді вбивця детально викладає шлях, який він пройшов до скоєння злочину і потім до викриття. Він все точно розрахував і одного разу вночі задушив старого в його кімнаті. Після цього холоднокровно розчленував труп і заховав останки під мостинами, не залишивши слідів. Однак, коли під ранок в будинок з обшуком прийшли поліцейські, вбивця сам видав себе, позаяк нібито чув гучний стукіт серця жертви з-під мостин і був упевнений, що поліцейські його теж чують, але навмисне його терзають, роблячи вигляд, що не знають правди.

Залишається неясним, ким був оповідачеві убитий дідусь, можливо, він замінював йому батька, а може бути, вбивця працював в його будинку слугою. Також не розкривається причина сильного роздратування вбивці оком жертви, можливо «око грифа» символізує якусь таємницю, що тяготить оповідача, або темну влада старого над ним. Передісторія відносин двох героїв залишається невідомою, що різко контрастує зі скрупульозним, покрочним описом вбивства і подальшого визнання.

Новела була опублікована у першому номері журналу  Джеймса Расселла Лоуелла «The Pioneer»  в січні 1843. «Зрадливе серце» - одна із найбільш знаменитих новел Едгара По, історія визнана класикою готичного жанру.¹⁹,²⁰

Ця новела Едгара По гранично мінімалістична. Автор  відсікає все зайве, залишаючи лише найнеобхідніше для викладу суті розказаної ним історії. З самого початку новели кожне її слово  служить одній меті - інтенсивному просуванню вперед по сюжету. «Зрадливе серце», на противагу «Вільяму Вільсону» - наочний приклад втілення теорії Едгара По про те, як потрібно писати короткі оповідання.²¹

Розповідь починається  з моменту, коли події вже в  розпалі. Вбивця, від імені якого  ведеться розповідь, викладає свою історію якомусь співрозмовнику - це може бути слідчий, суддя, співкамерник або охоронець у в’язниці, журналіст, сусід по палаті або психіатр в лікарні. Встановити це неможливо.²²

Найперше слово  в оповіданні - вигук «Правда!» - показує, що оповідач допускає свою провину. У той же час, з перших рядків, з яких читач ще нічого не дізнається про суть події, автор захоплює його увагу, позаяк оповідач починає гарячково виправдовуватися і шукати обставини, що на його погляд, пом’якшують його провину.²³ Вбивця, очевидно, намагається сам розібратися в причинах події і тому силкується розповісти все в найдрібніших подробицях. В результаті його розповідь перетворюється на препарування всього жахіття того, що сталося з ним.

Рушійною силою  новели виступають не наполегливі заяви вбивці про свою невинність, як можна було б очікувати, і що досить типово для оповідань з кримінальним сюжетом, а запевнення в тому, що він «осудний», в тому, що він не божевільний. Вбивця сам не помічає, що, не заперечуючи своєї вини, цим він фактично визнає її. А це, в свою чергу, породжує сумніви і в його адекватності, адже він намагається довести не найсуттєвіше для себе в даний момент, явно не орієнтуючись в оцінці скоєного і невірно розставляючи пріоритети.²⁴ Саме ж заперечення свого безумства він аргументує систематичністю, продуманістю і точністю своїх дій - намагаючись знайти раціональне пояснення своїй ірраціональній поведінці.

Ця навмисна раціональність, навпаки, тільки підкреслює недостатність мотивації для  вбивства («Цілі у мене не було ніякої, пристрасті теж ніякої»²⁵). Незважаючи на це, за власним зізнанням оповідача, ідея вбивства переслідувала його вдень і вночі. Сцена розв’язки історії - це демонстрація підсвідомого відчуття провини, яке дало про себе знати настільки вигадливо - у вигляді слухової галюцинації. Як і для багатьох інших героїв готичної літератури, натура оповідача проявляється в момент найвищого нервового напруження. Відчайдушно заперечуючи власне безумство, він, навпаки, з беззаперечно його доводить.²⁶ Сучасникам По ця дилема повинна була бути вкрай цікава, тому що в 1840-і роки йшли гарячі дебати про звільнення від відповідальності при неосудності обвинувачуваного.²⁷

Оповідач двічі  заявляє, що страждає особливою хворобою, при якій загострюється сприйняття. Неможливо визначити, наскільки можна довіряти цим твердженням оповідача. Можливо, гучний стукіт серця - плід його уяви, а може бути, він дійсно страждає такою екзотичною хворобою. Якщо це так, то можна знайти раціональне пояснення почутим ним звукам: можливо, їх видавали жуки-точильники Xestobium rufovillosum (яких ще іноді називають «годинниками мерців»). Оповідач міг вперше почути їх перед вбивством, коли в кімнаті старого повисла тривожна тиша. Згідно з повір’ям, почути цих жуків - до швидкої смерті. Жуки одного з підвидів під час шлюбного ритуалу стукають головами об дерев’яні поверхні, інші видають звуки, схожі на цокання. Генрі Девід Торо в 1838 році припустив, що іноді звуки, що видаються цими жуками, можуть нагадувати стукіт серця.²⁸

В іншому випадку це були лише галюцинації вбивці, гра його уяви, що погубили його. Власне у такому розрізі ми і розглядаємо дану новелу. Психіка вбивці зіграла з ним жахливий жарт, щось віддалено схоже ми могли спостерігати у героя Достоєвського Раскольнікова. Очевидно, грань поміж божевіллям та нормальністю оповідач переступив до подій, що описуються у новелі (адже, адекватна та нормальна людина обмежена рамками моралі, законів та врешті решт власної совісті ніколи б на вбивство не пішла, тим більше з приводу такої дивовижно сміхотворної причини), проте воно досягло свого апогею властиво у вбивстві та подальших подіях.

Разом з тим, психіка оповідача, уже і так  цілком дестабілізована, після вбивства набула нових «барв» божевілля –  доєднались акустичні галюцинації  і остаточний розрив із дійсністю – адже вбивця справді вірив у те, що серце вбитої ним людини билось після її смерті і вважав попри усе вищенаведене себе абсолютно нормальною та осудною людиною. Оповідача виказує не розум, а тіло, яке не може підкоритись розуму (чи вірніше решткам його), а йде на поводу у почуттів, у несвідомого.

В обох новелах  По є і спільні (що, врешті, й обумовило  об’єднання їх з метою порівняння у даній роботі), і відмінні риси.

І у «Зрадливому  серці», і у «Вільямі Вільсоні»  тонка грань поміж божевіллям та реальністю була незворотно перетнута і герої ніколи вже не зможуть повернутись назад, до свого давнішого існування, вони назавжди порвали усі зв’язки із дійсністю.

В обох новелах  цей розрив із реальністю був здійснений, нехай різними способами, але все ж однаково – було повергнуто «над-я» - основний контролюючий орган людської свідомості, який забезпечує її цілісність та стійкість.

Ці подібні  риси є рисами принциповими в інтерпретації  даних оповідань, вони торкаються самої  їх суті.

Що ж до відмінностей, то, читаючи «Вільяма Вільсона» до якогось моменту ще можна було припускати, що межа поміж реальністю та божевіллям не перетнута (хоча згодом розуміємо, що це вже відбулось), у «Зрадливому серці» ж фактично з перших рядків розуміємо, що оповідач уже перебуває поза межами дійсності, у своїй, спотвореній реальності.

Окрім того, що є доволі важливим, особливо з точки  зору композиції твору, у «Вільямі Вільсоні»  застосований прийом двійництва, який дуже вдало тут відобразив розщеплення  особистості оповідача і всі подальші наслідки такого відхилення.

Хоча разом  з усім вищесказаним, усе ж залишається  крихітна надія, невеличка шпаринка для кращого, альтернативного трактування  новел: що мала місце якась містична, надприродна подія, з якою зіткнулись оповідачі. Однак, надія ця все ж радше примарна, аніж реальна.

ВИСНОВКИ

Едгар Аллан  По - американський письменник, поет, літературний критик і редактор, є  представником американського романтизму. Найбільшу популярність здобув за свої «похмурі» оповідання. По був одним із перших американських письменників, хто створював свої твори у вигляді коротких оповідань. Він створив форму сучасного детективу.

Творчість Едгара По сприяла появі жанру наукової фантастики.

Життєпис По дуже суперечливий, як і сам його характер, бунтівний, впертий, у дечому доходячи до фанатизму та божевілля, схильний до згубних звичок та депресії. Протиріч у його особистості так само багато, як і у його творах.

Творчість По перебувала під впливом романтизму, що вже  завершував свій шлях на Заході. Похмура фантастика, що поступово зникала з європейської літератури, спалахнула ще раз оригінально і яскраво в страшних розповідях По - то був епілог романтизму.

«Вільям Вільсон» - новела Едгара Аллана По, вперше опублікована в 1839 році, в сюжеті якої знайшли відображення дитячі враження письменника про роки навчання в Англії, в передмісті Лондона.

Новела написана в реалістичній манері, але побудована на містичній темі взаємодії людини зі своїм фатальним двійником - допельгангером.

«Зрадливе серце» - одна із «страшних» новел Едгара Аллана По , вперше опублікована в 1843 році. «Зрадливе серце» - одна із найбільш знаменитих новел Едгара По, історія визнана класикою готичного жанру.

Обидві новели дуже чітко ставлять перед нами питання, на яке відповісти цілком однозначно неможливо: чи перед нами божевільні і плід їхнього спотвореного хворобою розуму та свідомості? А, може, це звичайні, нормальні люди, що зустрілись з чимось надзвичайним, містичним, чимось, що неможливо пояснити тверезими роздумами, суворими рамками науки та раціональності? По дуже вміло, тонко, майстерно балансує на цій ледь помітній грані поміж божевіллям, вигадкою, містифікацією і жорстокою дійсністю, показуючи наскільки іноді вони близькі, нероздільно зв’язані і як легко зробити лиш один крихітний крок за межу у місце, з якого повернення не буде вже ніколи.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аллен Г. Эдгар По. — М.: Молодая гвардия, 1984. — С. 334.
2. Избранные сочинения Эдгара По. Рассказы. Том I, Государственное издательство, Берлин, MCMXXIII. С. 265-270.
3. История зарубежной литературы XIX в.: Учеб. для филол. спец. вузов / В. Н. Богословский, А. С. Дмитриев, Н. А. Соловьёва и др.; под ред. Н. А. Соловьёвой. — М.: Высш. шк., 1991. -С. 368—383.
4. Кортасар Х. Жизнь Эдгара По / Перевод с испанского Н. Богомоловой // Иностранная литература. 1999. № 3. - с. 138-158.
5. По Э. А. Вильям Вильсон. - М., 1976. - 7 с.
6. Художественный мир Э. Т. А. Гофмана. М.: Наука, 1982. - 294 с.
7. Энциклопедический словарь / Введенский Б.А.. — М.: Большая советская энциклопедия, 1954. — Т. 2. — 720 с.
8. Benfey C. Poe and the Unreadable: ‘The Black Cat’ and ‘The Tell-Tale Heart’//New Essays on Poe’s Major Tales. — Cambridge University Press, 1993. — 134 p.
9. Bloom H. Samuel Taylor Coleridge. 2nd edition. P. 178.
10. Cleman J. Irresistible Impulses: Edgar Allan Poe and the Insanity Defense//Bloom’s BioCritiques: Edgar Allan Poe. — Philadelphia: Chelsea House Publishers, 2001. — 112 p.
11. Fisher, Benjamin Franklin Poe and the Gothic Tradition//The Cambridge Companion to Edgar Allan Poe / Kevin J. Hayes. — Cambridge: Cambridge University Press, 2002. — 72-91 p.
12. Frenzel Е. Doppelganger // Frenzel Е. Motive der Weltliteratur. Stuttgart: Kroner, 1988. S. 102
13. Hoffman, Daniel. Poe Poe Poe Poe Poe Poe Poe. Baton Rouge: Louisiana State University Press, 1972. p. 209.
14. Meyers, Jeffrey. Edgar Allan Poe: His Life and Legacy. New York: Cooper Square Press, 1992: P. 101, 287.
15. Quinn, Arthur Hobson Edgar Allan Poe: A Critical Biography. — Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 1998. — 804 p.
16. Robinson, E. Arthur Poe’s ‘The Tell-Tale Heart’ // Nineteenth-Century Fiction. — University of California Press, 1965. — Vol. 19. — № 4. — P. 369-378.
17. Robinson, E. Arthur Thoreau and the Deathwatch in Poe’s ‘The Tell-Tale Heart’ // Poe Studies. — Blackwell Publishing Ltd, 1971. — Vol. IV. — № 1. — P. 14-16.
18. Silverman, Kenneth. Edgar A. Poe: Mournful and Never-ending Remembrance. New York City: Harper Perennial, 1991: P. 149—150.
19. Sova, Dawn B. Critical Companion to Edgar Allan Poe: A Literary Reference to His Life and Work. — NY: Facts on File, 2007. — Р. 173.
20. Stauffer, Donald Barlow. «Style and Meaning in ‘Ligeia’ and ‘William Wilson’«, from Twentieth Century Interpretations of Poe’s Tales, edited by William L. Howarth. Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall Inc., 1971: P. 82.
21. Через 160 лет после смерти Эдгара Алана По похоронили во второй раз. Режим доступу: http://rus.newsru.ua/rest/12oct2009/po.html