Між реальністю та божевіллям. Новели Е.По «Вільям Вільсон», «Зрадливе Серце»

Надприродне у  По - це розсудливо обраний шлях для  досягнення ефекту. Ефектами ж визначено  умовне зображення героїв у По, яке  відповідає умовному реалізму його диких  і безлюдних пейзажів («Побачення», «Лігейя», «Падіння будинку Ашерів» та інші). Гофман, наприклад, на відміну від По, не обирає спеціально неприродного антуражу середньовіччя - у нього найнеймовірніші події відбуваються у звичайній бюргерській обстановці. Характерна також любов По до показу світу через речі, коштовності і т. д. - риса, яку успадкував Уайльд.

Науково-фантастичні  розповіді По - «Пригода якогось  Ганса Пфалля», «Небувалий аеростат», «Провалення в Мальстрем», як і  єдиний його роман «The narrative of Arthur Gordon Pym of Nantucket» (Повість про пригоди Артура Гордона Піма, 1838) - виявляють надзвичайно велику винахідливість і надзвичайну майстерність стилю; але фантазія По занадто слабка і бліда в порівнянні з розвитком реальної техніки - вона іноді зводиться просто до логічного розгортання вже відомих винаходів («Небувалий аеростат») або перерахуванню фактів («1002 казка Шехерезади», 1845).

Наука для По - лише засіб прояву незбагненного, що допомагає додати цьому незбагненному (корабель, старіючий, як і його безсмертна команда, безодня, що поглинає кораблі на Південному полюсі в «Манускрипті, знайденому в пляшці», тощо) велику частку ймовірності завдяки використанню точних географічних даних, хімічних рецептів, відомостей про морську справу і т. д. Наука тут відіграє декоративну роль, оскільки По прагне лише до наукоподібності і містифікування читача, причому в науково-фантастичних оповіданнях розгортається та сама тема неминучої загибелі героїв. По, будучи в «страшних розповідях» і поезії завершителем романтизму, мав в області фантастики вплив на ряд західноєвропейських письменників. Від «Золотого жука» з пошуками скарбу і криптограмами література приходить до «Острову скарбів» Стівенсона, від «Ганса Пфалля» - до «Подорожі на місяць» Ж. Верна, до географічної декоративності низки романів і ін.⁵

Схильність По до умоглядного аналізу, до послідовно-логічного розгортання подій, навіть неймовірних, яскраво проявилася в його детективних розповідях - «Убивство на вулиці Морг» (The Murders in the Rue Morgue, 1841), «Таємниця Марі Роже» (The Mystery of Marie Roget, 1842) і «Викрадене лист» (The Purloined Letter, 1845). Як і в науковій фантастиці, По прагне надати своїм детективним розповідям характер фактів, що мали місце в дійсності, вводячи в оповідання поліцейські протоколи, точні дати, посилання на періодичну пресу і т. д. Клубок суперечностей, протилежних одна одній, заплутаних фактів поступово розв’язується завдяки стрункій системі логічного аналізу, перед якою безсилі будь-які загадки. Характерно, що мотив приватної власності, безроздільно домінуючий в буржуазному детективному жанрі, не знаходить собі місця в оповіданнях По. Також не турбують його питання моралі, психології злочинця і злочину - його цікавить лише технічна сторона справи (одне із його оповідань так і називається «Шахрайство як одна із точних наук»), сюжетний вузол загадки і підведення читача до моменту розгадки, який виконує роль кульмінаційного пункту «страшних оповідань». По в своїх детективних оповіданнях намагався наблизитися до дійсності, але замість цього вийшла втеча в область аналітичної думки. Його Дюпен - предтеча і конан-дойлівського Шерлока Холмса і честертонівського пастора Брауна, і Ніро Вульфа, і Еркюля Пуаро.

Окремо у  творчості По варто відзначити його «Eureka» (Еврика, 1848), в якій він створив  містико-пантеїстичну систему, виклавши основи своєї філософії. При цьому цікаво відзначити, що в цій поемі була викладена гіпотеза Великого Вибуху, що стала загальноприйнятою теорією тільки в XX столітті.

Слід відзначити ряд критичних статей По, який боровся  проти буржуазної літератури Півночі - проти Лоуелла, Лонгфелло та інших.

Оригінальність  стилю По не знайшла собі послідовників  в Америці. У той же час творчість  По знайшла відображення в поезії французького символіста Бодлера, який перекладає По, знайомить з ним  Європу, і звідси починається вплив По на літературу декадансу і символізму - на Вільє де Ліль-Адама, Малларме, Метерлінка, Уайльда, Говарда Філліпса Лавкрафта, Еверса і т. п., аж до російських символістів.

Французький поет Шарль Бодлер, в творчості якого  принцип одночасності сприйняття відіграє провідну роль (невипадково він дуже любив творчість Едгара По), писав: «Сполучені Штати були для По лише величезної в’язницею, за якою він гарячково метався як істота, народжена дихати в світі з більш чистим повітрям, - величезним варварським загоном, що освітлювався гасом». А Дж. Б. Шоу висловився так: «По не жив в Америці, він там помер».

Розділ ІІ. Аналіз та інтерпретація оповідань Едгара По «Вільям Вільсон» та «Зрадливе серце».

ІІ.І Проблема двійництва в оповіданні «Вільям Вільсон»

 «Вільям Вільсон» (англ. William Wilson) - новела Едгара Аллана По, вперше опублікована в 1839 році, в сюжеті якої знайшли відображення дитячі враження письменника про роки навчання в Англії, в передмісті Лондона. Новела була включена Едгаром По в збірник «Гротески і арабески» (Tales of the Grotesque and Arabesque, 1840).

Новела написана в реалістичній манері, але побудована на містичній  темі взаємодії людини зі своїм фатальним  двійником - допельгангером.  Допельгангер - в літературі епохи романтизму демонічний двійник людини, антитеза ангелу-хранителю. У деяких книгах він не відкидає тіні і не відображається в дзеркалі. Його поява часто провіщає смерть героя.

Двійник втілює бажання або  інстинкти, які були витіснені суб’єктом  як несумісні з моральними і соціальними цінностями, з його «приємними і пристойними» уявленнями про самого себе.⁶ Нерідко двійник «харчується» за рахунок протагоніста, у міру його «в’янення» стаючи все більш самовпевненим і немовби займаючи його місце в світі.

Сюжети, побудовані на ідеї «двійництва» типові для європейського романтизму. Особливу психологічну та філософську глибину мотив двійництва набув у літературі німецького романтизму (Жан Поль, Е.Т.А. Гофман). У рамках цього напряму виникло й саме поняття «Doppelgänger». Утворені за його зразком терміни увійшли згодом в інші європейські мови⁷. Двійники з творів німецьких письменників цього періоду поєднують зовнішню схожість і глибокий, метафізично і психологічно осмислений внутрішній зв'язок. У наступній літературі взаємовідношення між зовнішньою маніфестацією мотиву (зустріч на диво схожих між собою людей) і його внутрішнім, змістовним виміром втратила однозначний характер, що призвело до деякого розмивання терміна.

Однак, сам По визнавав, що ідею роздратування від замаху на власну унікальність людиною з таким же ім’ям, він почерпнув зі статті Вашингтона Ірвінга. В історії Ірвінга герой вбиває свого двійника мечем лише згодом, щоб, зірвавши з нього маску, побачити власне обличчя.⁸

Коли Е. По вислав Ірвингу номер журналу з новелами «Вільям Вільсон» і «Падіння будинку Ашерів», поцікавившись його думкою, Ірвінг віддав перевагу «Вільяму Вільсону» за його більш реалістичну манеру і раціональне використання «фарб». Однак, слід зауважити, що в подальшому на долю «Падіння дому Ашерів» випала набагато більша слава.⁹

Новела вибудувана дуже тонко  й обережно. Речення врівноважені, дуже рідкі прикметники, після розповіді  про школу Вільсона описів мало. Оповідання повільне, немовби ліниве, багате довгими формалізованими  фразами. В есе «Філософія творчості» (1846) По рекомендує вдаватися до поетичного ефекту «туману», в «Вільямі Вільсоні» він сам відмовляється слідувати цій пораді - розповідь логічна і раціональна.¹⁰ Як підтвердження наведемо цитату з тексту, розповідь оповідача про свого тезку-двійника: «…учень, який, хоча і не перебував зі мною в родинному зв’язку, звався, проте, так само, як і я, - обставина сама по собі мало примітна, бо, хоча я і походжу з роду знатного, ім'я та прізвище в мене пересічні, які - так уже повелося з давніх часів - завжди були надбанням простолюду. Тому в оповіданні моєму я назвався Вільямом Вільсоном, - вигадане це ім'я дуже схоже на моє справжнє. Серед тих, хто, висловлюючись шкільною мовою, входив в «нашу компанію», лиш мій тезка дозволяв собі змагатися зі мною в класі, в іграх і сутичках на майданчику, дозволяв собі сумніватися в моїх думках і не підкорятися моїй волі - іншими словами, у всім, у чому тільки міг, ставав перешкодою моїм деспотичним капризам.»¹¹

Оповідання ведеться від  імені оповідача, що називає себе ім’ям Вільям Вільсон, за його власним визнанням, дуже схожим на його справжнє ім’я, яке він не хоче згадувати, щоб не оскверняти ним сторінки книги. Вільсон зізнається, що є найгіршим грішником на землі, бачачи своє можливе виправдання лише в тому, що «нікого і ніколи настільки не спокушали»¹², як його.

Вільсон належить до стародавнього, заможного роду. Він згадує про  свої шкільні роки і про свого  однокласника, який був настільки  на нього схожий, що інші діти вважали  їх братами, тим більше що звали їх однаково, поступили в школу вони в один день і були нерозлучні. Пізніше з’ясувалося, що й народилися вони в один день, так що якщо б вони дійсно були братами, то були б близнюками. Тим дивніше виглядала та обставина, що сім’ї двох Вільсонів не перебували між собою навіть у віддаленому спорідненні.

Між Вільсонами відразу виникло суперництво  за лідерство в навчанні, спорті і в популярності, і оповідач не приховує ненависті до свого тезки, що виникла при першій же їх зустрічі. Суперник оповідача, при всій їх схожості, був більш обдарованим і моральним, і завжди міг непомітно для оточуючих показати свою перевагу над своїм більш темпераментним товаришем. Честолюбний Вільсон-оповідач ненавидить своє «плебейське» ім’я, і вже той факт, що через появу двійника воно почало звучати вдвічі частіше, неймовірно його дратує.

Оповідач так  нічого і не зміг протиставити своєму шкільному мучителю, який, до того ж, став копіювати його стиль одягу  та поведінки, і взагалі контролювати всі його дії, даючи непрохані, але  обурливо справедливі поради та настанови.

Одного разу вночі оповідач задумав помститися своєму зухвалому наглядачеві, і  з цією метою прокрався в його кімнату. Але своїх намірів він  не здійснив, точно громом уражений виглядом сплячого двійника, настільки  схожого на нього навіть у сні, що оповідач, можливо вперше, відчув містичний страх перед ним. Після цього випадку Вільсон-оповідач покинув школу, і поступив в Ітонський коледж в Оксфорді. Там він вів розгульне і розпусне життя. Але раптом виявилося, що двійник не послабив свого нагляду, і одного разу з’явився в самий розпал оргії, ретельно приховуючи своє обличчя, але в такому ж костюмі, що й автор, і добре знайомим йому голосом пошепки промовив два слова - «Вільям Вільсон», - після чого зник.

Оповідач не звернув уваги на похмурий знак і дійшов до шулерства, як до засобу обману і грабежу однокурсників, при цьому зберігаючи бездоганну репутацію. Під час «великої гри», коли Вільсон-шулер вже, здавалося б, розорив одного багатія, несподівано знову з’явився його двійник і викрив оповідача в обмані. Тому довелося покинути Оксфорд з ганьбою.

Після цього  випадку Вільсон намагався сховатися  від свого переслідувача по всій Європі, але той постійно знаходив його і зривав усі його авантюри. Нарешті, на карнавалі в Римі оповідачеві  випала нагода поквитатися зі своїм кривдником. Сповнений люті, він заколює свого двійника шпагою, і тут знову бачить ту ж галюцинацію - ніби в дзеркалі він сам, вмирає в крові. Двійник перед смертю визнає свою поразку, але встигає сказати: «З цього моменту ти також помер - помер для світу, для неба і для надії. У мені ти жив, а тепер ти бачиш в моїй смерті, бачиш у цьому відображенні, як ти остаточно вбив себе».¹³

Дослідники  творчості По неухильно звертають  увагу на одну психічну аномалію, що постійно зустрічається в його оповіданнях, - роздвоєна свідомість. Давно помічено, що розповідь По зазвичай спирається на традиційну в романтичній прозі пару: оповідач - герой. Оповідач уособлює морально-психологічну норму, герой - відхилення від неї. Однак часто у По оповідач і герой - одна особа. У ньому втілені і норма, і відхилення, а розповідь набуває характер самоспостереження. Звідси і випливає з усією неминучістю роздвоєність свідомості, яка функціонує немовби на двох рівнях. Одне належить людині, яка вчиняє вчинки, інше - людині, що описує і що пояснює їх. Ця роздвоєність є прийомом, який застосовується письменником цілком свідомо.

У різних розповідях ступінь роздвоєності свідомості різна. В одних вона ледь відчувається, в інших - проглядається більш  чітко. Найбільш повно вона виражена в оповіданні «Вільям Вільсон», де ступінь роздвоєності настільки висока, що «дві» свідомості вже «не вміщаються» в одному характері і кожна «вимагає» для себе самостійного фізичного оформлення. Відокремивши свідомість моральну і оцінюючу від свідомості аморальної і діючої, По дав «двом» героям одне ім'я, один вік, одну зовнішність, але роздільне існування. І тільки в останній фразі оповідання, в передсмертній фразі Вільяма Вільсона, убитого Вільямом Вільсоном, письменник оголює єдність їх двоїстого буття.

Дана новела – це фактично притча про те, як людина бореться з власною совістю, поволі вбиваючи її, а коли нарешті вбиває, тим самим знищує свою особистість, в основі якої лежало поєднання злого і доброго начал.

Вільям Вільсон  відчув містичний страх перед двійником, а значить і перед собою, так як в кінці ми розуміємо, що його суперник був галюцинацією і що насправді герой боровся з собою, зі своїм розумом, який намагався направити Вільсона на істинний шлях і намагався його виправити. Адже в цій боротьбі Вільсон міг стати кращим, але він втратив свій останній шанс.

Зазвичай двійник  героя в подібних історіях був  його «темною» половиною, доводив героя  до божевілля і сам був втіленням  божевілля героя.¹⁴

Герої-двійники створюють особливий тип взаємин між персонажами всередині зображеного світу, певним чином спрямовують сюжет. Присутність в тексті героїв такого роду виявляє своєрідну симетрію сюжетного і розповідного рівнів. Двійництво виявляється пов'язаним з усіма елементами художньої структури, які в сукупності утворюють жанрове ціле.

У своїй розповіді  По переосмислив цей сюжет: двійник  протагоніста, навпаки, заважає йому робити зло. Цікавий вибір імені (а точніше, псевдоніма) парних героїв - William Wilson. Двічі повторюється слово will (воля), а прізвище розпадається на will і son - «син волі». Героїв з таким ім’ям два і вони протистоять один одному, і їхнє ім’я підкреслює, що оповідач протистоїть самому собі.¹⁵

Поза тим, можна  провести паралелі поміж двійником  у По та у Е.Т.А. Гоффмана, який мав на По неабиякий вплив.

У творах Гофмана нерідко відбувається роздвоєння внутрішнього світу його героїв, роздвоєння на рівні свідомості. Поява двійників пов'язана з особливостями романтичного світогляду. Двійник в авторській фантазії виникає від того, що письменник зауважує відсутність цілісності особистості - свідомість людини розірвана, спрямована до добра, вона, підкоряючись таємничого імпульсу, чинить лиходійство. Гофман був першим серед письменників XIX століття, які відкрили подвійність, дуалізм людської натури. У Гофмана суперечливі риси людини виступають окремо, не змішуючись, і матеріалізуються у творчій свідомості в образах двійників.¹⁶