Мистецька проблематика у творі О. Уайлда "Портрет Доріана Грея"

На початку роману Доріан Грей, усвідомивши свою красу завдяки портрету, висловлює егоїстичне бажання, аби змінювався портрет, а він залишався непідвладним впливу життя. Основна частина роману присвячена опису різних стадій цього експерименту. Егоїзм Доріана, його невситиме бажання лише насолоджуватися життям, відмова нести будь-яку відповідальність дальність за власні вчинки перетворюють його на безжалісного вбивцю. У зображенні деградації героя автор теж удається до притчових прийомів: тричі Доріан має можливість покаятися й змінити своє життя, але він не робить цього. Спершу Доріанів егоїзм і нездатність кохати людину, а не прекрасне уявлення про неї, призводять до гибелі Сібіл Вейн. Проте він не бере на себе відповідальності за смерть і не кається. Більш того, Доріан певен, що Сібіл — егоїстка і навмисно заподіяла собі смерть, аби завдати йому шкоди. Коли приходить час відповідати за ці та інші гріхи, він перекладає всю відповідальність на Безіла Голуорда, який відкрив у портреті Доріанову вроду, і у розпачі вбиває художника. Проте ні розпачу, ні каяття не відчуває Доріан, коли примушує Алана Кемпбела розчинити тіло в азотній кислоті. Звістку про самогубство Алана сприймає байдуже. А смерть брата Сібіл Вейн хоча б ненадовго принось йому жаданий спокій. Але наприкінці роману Доріану Грею все несила бачити відображені на портреті наслідки власного експерименту з життям. Саме портрет звинувачує Доріана, і в нападі люті герой кидається на своє портретне зображення з ножем. Насправді ж він убиває себе: до обличчя повертається його краса й досконалість, а Доріан із молодого красеня перетворюється на бридкого старого. Висновок до цієї книги О.Уайльд сформулював в одному зі своїх есе: «безкарно вбити совість не можна»

2.3 Принцип естетизму «Мистнецтво- вище за життя» у романі

Твір О.Уайльда слід розглядати як яскраву демонстрацію естетизму письменника, що визначив і його життєве кредо, і творчу манеру. Художні твори «апостола естетизму» — людини парадоксального світовідчуття, парадоксального стилю життя, парадоксальних суджень — свідчать про те, що й естетизм їх автора не позбавлений парадоксальності. Без урахування цього не можна сподіватися на правильне розуміння роману. Наголошуючи на думці, що мистецтво вище за життя, показуючи впродовж усього роману перевагу мистецтва над життям, у фіналі автор доводить, що долю людини визначає не вигадане, а реальне життя. Етика, моральні критерії оцінки стилю життя Доріана Грея беруть гору над естетикою. Уайльд вступає у боротьбу з власним естетизмом. [8; 7]

Головна теза естетики Уайльда «Мистецтво вище за життя». Це судження породжує цілу низку протиставлень, якими переповнений роман: естетика — етика, мистецтво — мораль, мистецтво - природа, прекрасне — моральне тощо. Це обумовлю контрастність композиції роману. Найглибшим є контраст між життям і мистецтвом.

Наведені спостереження наочно доводять, що все нове й привабливе автор пов'язує з мистецтвом, а все потворне — з життям. Відповідно до свого естетизму віддає перевагу мистецтву. Метаморфози, що відаються з портретом і зовнішністю Доріана Грея впродовж роману, — теж на користь мистецтва. Роман починається з протиставлення життя мистецтву, хоча це й не одразу помітно. Генрі Уоттон і Безіл Голуорд ведуть мову про портрет Доріана Грея. Художник не хоче демонструвати цей твір перед публікою, тому що вклав у полотно занадто багато душі.[8; 8] Викладаючи свій погляд на мистецтво, він підкреслює: «Митець повинен творити прекрасне, але не повинен у нього нічого вкладати із свого власного життя. У нашу добу люди тлумачать мистецтво, як різновид автобіографії. Ми втратили абстрактне почуття краси»[3; 125]. Уайльд був проповідником саме такого почуття краси. Але усім романом письменник доводить, що краса, не поєднана з моральністю, перетворюється на свою протилежність, стає потворною.

Реальна людина надихнула Голуорда на створення шедевра, і доля найпрекраснішого творіння визначатиметься реальним життям Доріана Грея. Фабула парадоксальна. Але це один з найблискучіших парадоксів великого естета, що допомагає наочно побачити жахливу потворність способу життя героя, бруд, у якому він тоне, бездонну прірву, в яку він летить. Зміни на портреті відбуваються поступово.

Спочатку ледь помітні. Згодом окреслені все яскравіше й яскравіше. Доріан Грей, який на початку роману ще здатний переживати з приводу сварки з Сибіл, вирішив навіть одружитися з нею, щоб залагодити свою провину, поступово морально здеградував настільки, що став справжнім злочинцем, але жодних докорів сумління вже не відчував. Єдиним почуттям, яке керувало вчинками Доріана все життя, був егоїзм.

Свій життєвий шлях Доріан Грей визначив сам. Його супутниками і на початку, і наприкінці життєвого шляху були егоїзм, лицемірство, жадоба насолод, байдужість до інших людей. Вражений змінами, що відбулися на портреті за роки його розбещеного життя, герой подумки начебто прагне змінитися.[8; 9] Але портрет не залишає йому надії, стверджуючи, що в основі цього прагнення — лише лицемірство: «Він думав про Гетті Мертон. Бо таки цей портрет, нібито дзеркало його душі, — він бреше! Марнославство? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так він гадав. Але — хто може сказати?..

Ні! Нічого іншого там не було. Лише через марнославство він пощадив її. З лицемірства натягнув машкару доброчесності. Заради цікавості спробував ускромити себе. Тепер він ясно бачить усе це» [3; 144].

На нашу думку, авторитетом для нього став не чесний, людяний, працьовитий Безіл, а лорд Генрі — людина, теорії якої Грей утілював у життя. Він прислухався до Уоттона саме тому, що філософія останнього виправдовує його власні пристрасті, бажання й поведінку. Знайти алібі — найлегший, але дуже небезпечний шлях.

Образ портрета є символічним, — він уособлює потаємні пристрасті й бажання героя, його свідомість, його ставлення до людей, врешті-решт — його совість, заплямовану кров'ю. Розплата прийшла у реальному житті, до реальної людини. Але ця людина нічого спільного з портретом, що став шедевром серед полотен Безіла Голуорда, вже не мала. Витвір мистецтва зберіг свою красу. Мимоволі згадується теза Уайльда: мистецтво вище за життя. Воно нетлінне і належить до тих вічних цінностей, які зберігають людину у людині.

Водночас письменник суперечить іншій тезі, що виражає його естетизм: «Усяке мистецтво аморальне» Звернімося, наприклад, до розділу VIII. Доріан дізнався про смерть Сибіл. Доріан перестав відчувати свою провину. Звістка про смерть Сибіл приголомшила, але не стала приводом для страждань. Ця подія навіть привабила юнака своєю подібністю до трагедій, що розігрували на сцені, своєю романтичністю. Зробленим вибором герой остаточно відцурався тих моральних норм, які визначають нормальні стосунки між людьми. Невипадково розділ закінчується фразою, яка не потребує коментарів: «Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, спираючись йому на крісло».

Створюючи «суто декоративний роман», «апостол естетизму» Уайльд виступив як мораліст, оцінюючи поведінку діючих осіб. Змальовуючи Доріана Грея, письменник вдався до крайнощів:спосіб його життя не просто аморальний – він злочинний! Аналізуючи роман можна визначити найбільший гріх Доріана Грея — його слабкість. Слабкість духу, слабкість душі перед словом, перед почуттям, перед насолодами. Ми бачимо, як душа його легко піддається словам лорда Генрі про красу, про те, що він сама досконалість: «Адже перед вами чудова юність — це єдина річ у світі, що варто мати!.. Краса є прояв Генія — навіть вище за Генія. Краса — це одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора. Краса є дивом із див».[3; 164] А це породило гордість, пиху, призвело до обожнювання самого себе. Хіба на світі мало вродливих, незвичайних людей, але вони не вважають себе надлюдьми. Керуючись теорією краси, Доріан шукав її скрізь. Хіба це відповідає уявленню людини про прекрасне? Ні. Грей перенаситився життєвими враженнями, для нього немає нічого недозволеного, недосяжного. Він зваблює молодих дівчат, дехто навіть намагався покінчити життя самогубством. Але совість не прокинулася, навпаки, Доріан Грей прагнув нових змін, нових вражень! [9; 20]

На нашу думку, біда Доріана Грея в тому, що він шукав її серед життєвого бруду. Теорія гедонізму, яку прищепив юнаку лорд Генрі, повністю отруїла молоде серце душу. Хто ж міг протистояти теоріям? Тим паче, що лорд своїми проповідями про швидкоплинність життя, невідворотність старості підштовхував Доріана від життя все, що тільки можна, і не мучитися докорами совісті: «А коли ваша юність мине і краса разом з нею, ви раптом виявите, що для вас уже не лишилось перемог. Кожен місяць ви дедалі ближче до жахливого майбутнього. Ви будете неймовірно старіти!».

2.4 Філософсько-мистецькі проблеми твору

Передмова до роману складається з 25 афоризмів, які декларують естетичну програму автора. У парадоксальному вигляді повторюються основні положення естетизму: «Митець – творець прекрасного», «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво», «Обранцями є ті, для кого прекрасне  означає лише одне – Красу». Не обминув письменник і питання моральності мистецтва, роз’єднавши ці поняття як несумісні: «Етичні уподобання митця призводять до манерності стилю», «Розбещеність і чесноти для митця – матеріал мистецтва». Проте життя головного героя демонструє небезпечність штучного роз’єднання етичних і естетичних принципів.

Автор поставив свого героя Доріана Грея у надзвичайну ситуацію: йому даровані вічна молодість і краса, а старіє і стає чим далі жахливішим його зображення на портреті. Багатий, вродливий юнак поринув у царину насолод услід за своїм вчителем лордом Генрі Уоттоном, який підказав ідею вічної молодості, милуючись портретом Доріана у майстерні художника Безіла Голуорда. Художник, вражений чистотою Грея, вклав у портрет свої мрії, почуття, своє бачення краси, «самого себе». Прекрасний витвір мистецтва убрав душу митця, здатну впливати і підкоряти інших. Але Доріана Грея привабили не почуття Безіла, а ідеї лорда Генрі, на думку якого людина повинна не довіряти мистецтву, не вчитися краси у нього, а сама шукати її у житті: «Впливати на когось – це означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не захоплюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи – коли є така річ, як гріх, - запозичує. Мета життя – розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство – ось для чого існує кожен з нас».

Між художником та лордом розгортається битва за душу та красу юнака, перемогу в якій на перших же сторінках одержує лорд, мабуть тому, що його слова впали на благодатний ґрунт. «Прекрасне у житті – це насолода почуттів,- навчав злий геній Доріана, - треба лише дати вияв кожному почуттю, втілити кожну мрію». «Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй» - цей свій улюблений парадокс Вайльд вклав у вуста саме лорда Генрі.

Доріан Грей пішов за своїм новим учителем без довгих вагань, промінявши власну душу на пошук вічної насолоди. За допомогою фантастики автор матеріалізував слова юнака: «Якби це я міг лишитися навік молодим, а старішав портрет. За це… За це… я би віддав би все». І портрет, створений Безілом, узяв на себе і тягар часу, і моральну відповідальність за спрагу гострих відчуттів.

Насолода завжди вимагає жертв. Першою даниною стало кохання до юної актриси Сибіли Вейн, яка вразила естетичні почуття Грея незвичайним талантом перевтілення. Але кохання швидко минуло, коли Сибіла, закохавшись в юного красеня, не змогла більше вдавати кохання на сцені. Не отримавши насолоди від вистави, Доріан Грей грубо відштовхнув дівчину не тільки від себе, а й від життя – вона отруїлась. Це був перший злочин, який відбився на портреті. Спочатку він злякав Доріана, його мучило сумління, але егоїзм та гедонізм перемогли: він сховав портрет і почав нове життя.

Це нове життя було подвійним. На людях Грей – блискучий денді, кумир молоді, яка наслідує його манери, стиль, висловлювання. Любов до краси виявляється у прагненні до вишуканих коштовних речей, які приваблюють його естетичний зір, слух, нюх. Жадібний до нових незвичайних вражень, одвічний юнак обмеблював свій дім з великою пишністю, зібрав колекцію старовинних гобеленів і рідкісних парфумів, коштовного каміння та екзотичних інструментів. В описах інтер’єру Вайльд втілив одну з рис естетизму – декоративність – увагу до зовні ефектних та живописних речей, які прикрашають саму людину та її помешкання. «Цілий рік Доріан збирав найдобірніші зразки тканин і вишивок. Мав чудовий муслін з подарунками із Делі – з гарно витканими візерунками із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки, через свою прозорість знаний на всьому сході під назвами «ткане повітря», «водяний струмінь», «вечірня роса», «книжки в оправі з брунастого атласу або красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образками…» Простір замкнений у межах кімнат, шкатулок, флаконів. Як зазначив один із дослідників: «Жодного пейзажу, жодного подиху, свіжого повітря! – лише кімнати, стіни, гобелени!» Це світ мертвої краси Доріана Грея.

Краса для головного героя – це краса статична, декоративна, вона немовби замкнена, як і його душа, у картинну раму. Ф. Достоєвський, пишучи про рятівну місію краси («Краса врятує світ»), мав на увазі красу гармонії, яка поєднує прекрасне з духовним. У романі Вайльда ця єдність штучно порушується, відкидається внутрішній зміст краси.

Доріанові невдовзі стало мало вишуканих речей та салонного життя. Від світських салонів він перейшов до брудних притонів, опіумних курилень, за ним потяглися темні плітки. Але не тільки бажання насолоди жене його у бруд, а постійний страх, що хто-небудь побачить портрет. Першому, кому відкрив Грей таємницю портрета був Безіл. Вражений спотворенням твору власних рук, художник закликає звернутися з каяттям до Бога, але Доріан не зглянувся на його благання. Натомість Безіл отримує від нього ніж у шию. Цей злочин потягнув за собою інший. Шляхом шантажу Грей примушує колишнього приятеля хіміка Алана Кампбела знищити тіло художника. Свідків і доказів злочинцю допомогла позбутися доля: Алан наклав на себе руки, а Безіла ніхто не розшукував, бо він збирався поїхати до Парижу.