К.Рансмайр «Останній світ»

Свої метаморфози переживає  і автор роману. Працюючи над твором античного поета, інтерпретуючи  його, К.Рансмайр відчуває, що виходить за межі просторово-часової структури «Метаморфоз», що вічні образи й теми античної міфології живуть у сучасності, «їх зустрічаєш то у Відні, то в невеликому гірському селі Пелопоннесу чи на узбережжі океану в Бразилії» [21, 195]. З висоти сучасної цивілізації письменник зумів побачити здатність людини вийти за межі зримої оболонки, створити власний світ, у якому знайдуть місце вічні страждання всього людства, і, попри все, рухатись вперед до «Олімпу».

Слушною є думка А.Цибенко  про те, що «К.Рансмайр створює свою філософію історії. Сучасність розуміється ним як ланка неперервного розвитку людства» [17, 137], а проблематика твору – суть творчості, етична сторона цензури, проблеми екології, влади, антигуманність тоталітарного режиму та воєн, що ведуть до знищення та самознищення, раціоналізм і прагматизм культури та духовний занепад окреслює коло проблем, яке сучасна людина має вистраждати, щоб піднятися сходинкою вище у своєму духовному розвиткові. Символічним у такому потрактуванні є фінал роману: Котта,  услід за примарою Овідія, піднімається на гору Олімп, який стає символом віри  К.Рансмайра в незнищенний духовий поступ людства.

Отже, твір К. Рансмайра належить до тих текстів, які акумулюють у собі багато глибинних значень і не можуть бути зведені до єдино можливої інтерпретації. Як і Овідій, австрійський письменник робить принцип перетворення основним композиційним та смисловим принципом твору. Крім того автор звертається до мотиву реконструкції поезії, завдяки чому поле дії роману переходить за будь-які часово-просторові обмеження. Це є одним із способів впливу на читача, спонукає його до перегляду стереотипів, пошуків виходу із суспільних, моральних, мистецьких катаклізмів сучасної європейської цивілізації. Саме це, в першу чергу, мав на увазі автор роману «Останній світ».

РОЗДЛ ІІ. Позачасове спрямування роману «Останній світ»  в багатовимірному зображенні

Важливою проблемою, яку  вирішує К.Рансмайр в романі «Останній світ», є стосунки митця і влади, що не втратили своєї форми і змісту від античних часів до сьогодення. Автор з’ясовує причини катаклізмів тоталітарних режимів: поет мудріший від влади, він сміливо говорить  правду, за яку його карають, геній поета вічний, він переростає кровавого деспота і звучить через тисячоліття.

Тематика розпаду цінностей, зневіри в можливостях людського  пізнання, деградації моральних якостей  особистості в боротьбі за власне виживання стає наріжним каменем  роману «Останній світ». Персонажі  «Метаморфоз» і жителі останнього світу  підсилюють цю думку автора. Вони зображені  як трагічна метаморфоза, передвістя глобальної катастрофи, найстрашнішої у всі  часи – моральний занепад людства. К.Рансмайр змальовує його на багатьох рівнях: міфологічному, античному, болісному переосмисленні трагічних сторінок історії ХХ ст., доведеному до сьогодення. Автор розширює сприйняття культури як однорідної цінності суми «готових» уявлень про світ. Його пошуки не завершені, тому постмодерністське руйнування культури – це  стадія духовного розвитку людства,що вивільнить простір для нових істин і цінностей.

2.1. Протистояння митця (Овідій) тоталітарній владі (Октавіан Август)

Вузлові проблеми буття у  літературі ХХ сторіччя стягнуті до постаті  митця, який є одним з центральних  персонажів модерністських й постмодерністських текстів, а також до його творіння.  Розглянемо три аспекти даної проблеми.

Перший з них пов’язаний з ідеєю наділення митця “надзвичайними”  повноваженнями і правами щодо дійсності, коли до постаті автора стягується уся сукупність соціальних, історичних, культурних контекстів, а сам автор виступає породжуючою інстанцією на кшталт Бога-творця[3]. Давньоримський поет Овідій стає центральною постаттю роману К.Рансмайра «Останній світ», хоча протягом усього роману він не з’являється жодного разу.

В історії римської літератури виділяють три дати: 43 р. до н.е. – 14 р. н.е. – «Вік Августа» або «Золотий вік римської поезії». Цю епоху представляють  три визначні поети: Вергілій, Горацій, Овідій. Але коли перші два були мало не придворними поетами Октавіана, то Овідій закінчує життя опальним вигнанцем. Ця постать зворушувала,захоплювала, викликала співчуття, перетворювалась  у всі часи на символ справжнього  поета. Принципат Августа був  чи не першим  в історії прикладом  режиму політичного лицемірства. Овідій здобув славу як автор «Любовних  елегій» та «Мистецтва кохання», які  мов би розвінчували політику громадянської  моралі Октавіана. Крім того, поет «забагато  знав» про внутрішні справи сім’ї імператора та деякі політичні інтриги. Проте кару – суворе вигнання – було призначено не за провину: очікували провину, щоб призначити кару. Найтиповішою ця логіка виявиться для ХХ ст., епохи формування й розпаду тоталітарних диктатур: ніякої провини не потрібно, поет просто винен, його карають, а в чому полягає злочин – він повинен додумати сам.

В поемі «Метаморфози»  Овідій передав ідею мінливості, плинності, непостійності реально існуючого, саме за цей твір він був довічно  засланий до Томів. Свавілля, вчинене  щодо Овідія – чи не один із перших прикладів антиномії мистецтва  і влади, актуальність якого знову  підтверджує життя.Створюючи власну інтерпретацію Овідієвої долі, К.Рансмайр свідомо відходить від історичної дійсності. Основна увага сконцентровується на протистоянні поета абсолютистському режимові. Виступ Овідія на стадіоні перед Августом, де він забуває схилити коліно і розповідає про «мурашиний» народ , який  «був слухняний, ніколи не мав запитань і вирушав за своїми новими володарями, що були того самого походження, до нових звитяг і нових лихоліть, пускався, не ремствуючи, альпійськими льодовиками, морями й пустелями, йшов у війни, загарбницькі походи й навіть у вогонь; це був невибагливий, міцний народ, що ставав армією трударів, коли треба було копати рови, розбирати кам'яні мури чи зводити мости; в дні боротьби він ставав військом, після поразки мирився з рабством, у часи перемоги діставав владу й, пройшовши крізь усі перевтілення, все ж таки не втрачав, на відміну від решти видів, здатності коритися…»[16, 38], має антитоталітарний характер.Самого Октавіана Августа змальовано як типового деспота, який насолоджується своєю владою, символом якої в романі є носоріг.  Картину дійсності для Августа формує «апарат»–«вельми складний і майже невидимий механізм; це була система нашіптувань, позначок у ділових паперах, вказівок і рекомендацій.…»[16, 40].

Сучасний письменник знаходить  спільну мову з поезією, віддаленою від нас тисячоліттями за допомогою  символіки античної міфології, яка  допомагає зрозуміти справжні людські  вартості, суть причетності до вічного.У другій половині ХХ ст. широкого резонансу набуває теза про “смерть автора”, що розуміється як руйнування цілісності творчої особистості в ім’я самостійності і автономності художньої дійсності, тому що визнання активної волі митця у створенні тексту неминуче ставить його цілісність під сумнів.Таким чином протистояння митця і влади набуває позачасових рис, що допомагає з позицій вічності з’ясувати причини катаклізмів, які спіткали людство в ХХ ст.

Наступний аспект проблеми “митець і текст” ґрунтується  на модерністському розумінні художнього творіння як цілісної і самобутньої  реальності, більш істинної  і  значимої, ніж реальність емпірична. Внаслідок цього соціально-історична  реальність маркірується як неістинна  і недосконала, позбавлена осмисленості й завершеності, як матеріал для  більш тонкого типу реальності —  реальності художньої. «Метаморфози» створюють образну систему і, крім того, самі стають суб’єктом сюжету» [15, 196]. Мистецтво, зображуючи різноманітні стани людської душі, фіксує їх у часі. Те, що відходить, міняє форму й подобу, але залишається неминущим, зберігається в мистецтві. Гобелени ткалі Арахни – ще одне джерело, з якого Котта реконструює твір зниклого Назона. Головний мотив полотнищ ткалі – небо з птахами, що переборюють земне тяжіння – мов мрія про звільнення, свободу. Але й тут з’являєтьсясумнів у величі лету, про свідчить сюжет про падіння Ікара чи двоє безпорадно схилених над водою крил – наче руки людини, що потопає. Чи Мідас, заголовний чоловічий персонажНазонової комедії, яка викликала в Римі скандал. У його довгому монолозі за акровіршами – імена відомих в місті голів рад, депутатів, суддів. За це було покарано акторів і глядачів, скривавлених і стогнучих їх забирають з театру.

Ствердження можливості осягнення об’єктивної реальності за допомогою категорій і принципів аналізу реальності художньої, призводить до розуміння всього світу як тексту, що, в свою чергу, руйнує кордони художньої реальності, її цілісність і впорядкованість, бо зникає тло, відносно якого текст виступає такою впорядкованістю. Отже, текст може стати понад часом, примусити приймати себе як одкровення і стати вироком сучасності через тисячоліття.

Третій аспект пов’язаний із розумінням того, що навколишній  світ може бути осягнутий людською свідомістю лише як оповідь,  тим  більше, що можливість багатьох оповідей про світ, в однаковій мірі істинних та неістинних, правдивих чи хибних (внаслідок втрати “центру”, певного  принципу розмежування між істинним та неістинним), руйнує традиційний  статус непорушності й об’єктивності, закріплений за емпіричною реальністю. Однак концепція “світ як текст” зазнає самокритики, бо одночасно з  нею існує ідея неминучої трансформації  тексту за законами світу, що, певною мірою, обмежує сваволю текстуальних правил і положень. Завершальною сценою роману К.Рансмайра є початок апокаліпсису. Міняються клімат, усе підвладне скам’янінню, спустошенню. На руїнах буяє дика природа. Зникає і твір Овідія, література перетворюється на окремі елементи – слова, написані на клаптиках тканини і на менгірах, які охороняє Піфагор.Породжений книгою – “чужим” текстом – томський світ гине згідно з ідеєю всеосяжної метаморфози і пророцтв поета, що складають, так би мовити, “проект” цієї дійсності.

Таким чином, постмодерністську  інтерпретацію постаті митця  неможливо уявити без ідеї маргінальності, сутність якої можна звести до того, що свобода особистості взагалі, а творчої особистості — у першу чергу, виявляється в опозиції до будь-яких стабільних соціально-культурних уявлень. Постмодерні відкриття дозволяють людству через мистецтво долучитись до аналізу вічних суспільних протиріч, усвідомити роль митця у протистоянні тоталітарним режимам.

2.2. Зображення  морального занепаду людства  під гнітом тоталітарних режимів  у різні часи.

К. Рансмайр заявив про себе як самобутній письменник з характерним світобаченням, твори якого засвідчили низку ознак належності до австрійської літературної традиції, однією з провідних рис якої є увага до виражальних засобів, коли відображення суспільних проблем відбувається за допомогою відтворення інтелектуальних процесів. Прикметною ознакою творчих настроїв письменника, невіддільною від специфічної традиції літератури Австрії, є звернення до тематики “розпаду цінностей”, що виявилося у скепсисі щодо можливостей людського пізнання, зображенні стану непевності та збентеження індивідуума в сповненому суперечностей світі, а також у негативній утопії[1,89].”Останній світ“ – нова інтерпретація “Метаморфоз“ Овідія, своєрідна міфологізація дійсності, вихід за межі її просторово-часових відносин.

Сюжет роману К.Рансмайра складає розповідь про подорож римлянина Котти до Томів, на окраїну Римської імперії, у місто, куди було заслано знаменитого поета Овідія Назона. Поштовхом до неї стала туманна звістка про те, що поет помер. Прихильник творчості Овідія, Котта мав намір знайти в Томах або самого поета, або, у разі його смерті, рукопис “Метаморфоз”, які, згідно із сюжетом роману (але не з історичною дійсністю), були спалені поетом перед засланням. Книги Овідія Котта не знаходить, але персонажі “Метаморфоз” втілилися в саму дійсність Томів, яку Бігун Б. називає текстом-світом[2]. Законом тексту-світу є метаморфози, які в романі виступають передвісниками загибелі людського: спочатку в персонажі зменшується людське начало, а потім відбувається метаморфоза, що “закріплює” цей процес. Людина, яка доходить до межі людського, перетворюється на звіра, який був людиною (наприклад, Лікаон). Прогнози вигнанця Овідія свідчать про остаточну загибель людства, на зміну якому прийдуть істоти з каміння. Засланий у Томи Овідій, і чужий цьому світові римлянин Котта, і саме населення Томів потрапляють поза своєю волею у процес перевтілень і не можуть опиратися загальному рухові текста-світу до останньої, загальної для всіх метаморфози, сутністю якої є повернення томського космосу в хаос.

На перший погляд здається, що між Римом (історією) і Томами (царством художніх образів, які ожили) існує нездоланна межа. Адже оповідь  про римський світ відрізняється  від сюжетів томської  дійсності  тим, що вона геть позбавлена дивацтв, включає реально-історичний конфлікт поета з владою і підкоряється соціально-історичним закономірностям, які належать, щоправда, більш ХХ сторіччю, з його тоталітарними режимами, ніж до римській античності. Але  Овідієве пророцтво, адресоване Риму, повністю зрівнює культурний центр  античності із занепалою провінцією: мурашиний народ, який прийде на зміну  мешканцям Егіни, є тим же різновидом “нелюдства”, що і базальтові істоти, обіцяні поетом Томам. Ті і ті знаменують собою фінал людської сторінки земної історії. Тому і реально-раціоналістичний римський світ, і ірраціонально-ірреальний світ Томів чекає одна і та сама доля – загибель “старого” людства, “кінець історії” і поява нових поколінь людиноподібних істот. Цим доведено, що “чужий” текст (Рим) і світ-текст (Томи) однаково схильні до розпаду, що Томи — не ідилічний край поодаль від тоталітарного Рима, а лише мала його частина, цікава тим, що тут, на відміну від багатолюдної столиці, все можна розглянути у найдрібніших деталях. Отже, “остання” метаморфоза, що розігрується в Томах, пролог глобальної катастрофи, яка не мине, згідно з романною логікою, і решту світу.

У зображенні К. Рансмайра Рим постає як простір абсолютного порядку та раціоналізму, а Чорноморське узбережжя – як простір незбагненності та парадоксу. Обидва ці простори як поєднання застиглого режиму влади та динамічного духу заперечення стають контрастними і мають в романі виразне наповнення[18,72]. Зв’язок між Римом та місцем вигнання поета встановлюється в романі на рівні творчості Овідія. До тоталітарного простору Риму як «зони раціоналізму» з’являється альтернатива – міфічний простір Чорноморського узбережжя як „зона духу”, ірраціональної стихії. Географічно вона є периферією щодо Риму, однак саме тут автор розгортає фабульну дію твору. Простір Рансмайрового “останнього світу” – понтійського узбережжя – сповнений дії міфів, фантазії, хаосу, позасвідомого, архетипного. У його параметрах руйнуються звичні часово-просторові виміри, він набуває характеру психічної ілюзії, тобто це внутрішній, нематеріальний простір духу. Усе тут мінливе, непевне, таємниче; межа між актуальною дійсністю, спогадами, снами та візіями стирається. Так, Ясон, «фессалійськиймореплав,…перевозить не тільки товари, що їх обмінює на залізні вироби, шкури та бурштин, а й щоразу бере на борт ватагу переселенців – безробітних ремісників, зубожілих селян, мешканців гетто в Салоніках, Волосі й Афінах... І всім Ясон обіцяє золоті гори та безхмарне майбутнє на Чорному морі, забираючи в людей останні гроші за місце на смердючій середній палубі.Й аж на розвалених одеських та констанцських пристанях, біля вигорілих севастопольських доків чи в якомусь іншому пустельному місці Ясонові пасажири усвідомлюють усю марність своїх надій. Але на той час у них уже давно нема ні коштів, ні сили на поворотний шлях до Греції. Отож у тих безрадісних місцях вони сходять на берег і шукають серед руїн бодай тіні примарного щастя» [16,191]. Чи Лікаон, який «час від часу наймає Ехо як служницю; спить серед мотовил та вірьовок у кутку своєї майстерні й навіть у морозяні дні ходить босоніж. У залізній шафі поруч із зіжмаканими паперовими грішми, почорнілим срібним столовим прибором та військовим пістолетом зберігає й сіру, як камінь, побиту міллю вовчу шкуру»[16,177].Вершить галерею моральних потвор Юпітер–личина в процесії блазнів, що згинається під вагою акумулятора, який його живить.