Гротескно-фантастичний образ сучасності в драматургії абсурду

 

 

Великим метром модернізму, співцем  розпаду й  занепаду, прихильником огульного заперечення, який знищуючи в собі останні рештки людяності, заходився блюзнірським сміхом, став Семюель Беккет. У галузі літератури абсурду цей ірландський драматург посідає чи не одне із перших місць. Семюель Беккет назавжди увінчаний славою і доказом цього є Нобелівська премія, яку він отримав в 1969 році.

Пояснити термін „абсурд” стосовно літератури досить складно. Його розуміння в житейському  смислі не відповідає художньому. Мистецтво  абсурду є більш складнішим, а  тому вимагає великої інтелектуальної напруги. У творчості С. Беккета знаходимо мистецтво абсурду у чистому вигляді.

Як зазначав сам С. Беккет, він узяв до уваги ті зони буття, якими митці споконвіку гидували, вважаючи їх за щось несумісне з високим мистецтвом: безсилля, апатія, духовне й фізичне убозтво.

  Звертаючись  до його  творів, не складно  помітити, що Беккет не з тих,  хто квапився будь-що догодити  читачам. Говорячи, про „варті  уваги речі”, Беккет мав на  увазі новели „Вигнанець”, „  Перша любов”, романи „Мерс’є і Кам’є”, „Мерфі” і звичайно драму „Чекаючи на Годо”, яка і принесла авторові славу. Це стало сходинкою на вершину Олімпу театрального мистецтва.

    Світ, що створив автор у п’єсі “Чекаючи на Годо”, не вважався адекватним відображенням реальності, але він і не є фантастичним, повністю вигаданим, адже деталі ледве не натуралістично копіювали світ, у якому ми живемо. Її магічний вплив складно спіймати одразу, для цього слід перевести кожну дію і слово на мову символів, і тільки тоді стане трохи яснішою думка автора. Проте й після цього залишається великий простір для якогось певного тлумачення. Не випадково сам Беккет категорично відмовився пояснювати прихований зміст свого твору.

    П’єcа була поставлена в 1953 році на паризькій сцені театру „Бабілон”. Вперше її опублікував у 1966 році журнал „Всесвіт”. Понад сорок років вона інтригувала своїх глядачів. Дехто вбачав у ній реквієм по людству, інші ─ алегорію особистості, яка жила в суботу після Страсної п’ятниці і ще не знала, чи справдиться її надія, чи відбудеться в неділю обіцяне воскресіння.

   Зовні  п’єсу можна охарактеризувати як інтермедію для двох клоунів, які заповнюють паузу перед появою головного героя, який, проте, так і не з’явився. У своєму „Годо” Беккет, здається, насміявся, з усіх непорушних театральних канонів:

     Наявність конфлікту та його розв’язка ─ конфлікт у п’єсі не простежується. На початку твору автор знайомить нас з двома героями, які як виявляється чекають на якогось таємничого Годо. І далі події в трагікомедії  розгортаються навколо цих двох простаків Естрагона та Владіміра.

   Боротьба чітко окреслених характерів та ідей – у п’єсі не відбувається боротьба ні характерів ні ідей. Тому все загалом просто: 2 герої виступають за одне й теж( чекають на таємничого Годо), а інші два герої ─ Лакі та Поццо теж не мають протиріч. Поццо виступає в ролі хазяїна, Лакі- покірний слуга. І їх це влаштовує, хоча Лакі не легко бути на прив’язі в Поццо, але він не робить жодних спроб звільнитися від цього.

     Розподіл на „добро” і „зло”. У творі немає чіткого розподілу героїв на добрих та злих. При читанні трагікомедії у мене не виникло абсолютно негативного ставлення до того чи іншого героя, так само як і позитивного. Звичайно, не викликає симпатії самовпевнений Поццо, але він не виступає абсолютно негативним героєм, так як не заподіює нікому шкоди. А те, що Лакі в нього на короткому повідку, це в принципі і влаштовує самого Лакі, адже він не робить ніяких спроб, щоб відокремитись від Поццо і йти своїм шляхом. Тому однозначно засудити когось не можливо.

    Фабула  п’єси досить проста. Упродовж усього твору двоє безпритульних злидарів ─ Естрагон і Владімір ─ чекають на загадкового пана Годо. Він ще вчора через свого посланця ─ боязкого хлопчика ─ пообіцяв їм прийти. Естрагон і Владімір ─ представники „всякого людства”, що незважаючи на всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію, проте є пасивними, бо не роблять нічого для того, щоб наблизити зустріч з отим таємничим „Годо”. Хто є насправді Годо ─ нам не відомо, не знають цього і герої твору. Можливо ім’я означає якесь божество ( від англійського): “Чекаючи на Годо ─ чекаючи на Бога, на порятунок і спасіння”. Замість Годо безпритульні зустрічаються з Поццо та його затурканим слугою Лакі, який несе валізу з піском. Поццо за задумом драматурга, є представником можновладців, котрі тримають на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів „холодної війни” ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нагадує оманливі обіцянки, якими користуються політики, запаморочуючи голови всілякими гаслами і сіючи національну ворожнечу.

     Естрагон  і Владімір у відчаї, вони розуміють,  що світ належить „Поццо”,  для яких „Лакі” „ ...колись були ─ блазні, а тепер ─ тяглуї.”[1;356]. Поццо зловтішно наголошує: „Краса ─ благодать, істина ─ благодать. Хіба я міг осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя”.[1;367]. Після таких слів, зрозумівши безвихідь свого становища, злидарі хочуть повіситися. Світ абсурдний, немов малюнки на воді, його неможливо конкретизувати й точно визначити координати. Виникає питання, чи є світ той взагалі, і нічого, крім єдиного самотнього дерева, на якому збираються повіситися герої п’єси, у ньому немає. Проте автор вчасно зупиняє героїв.

     Наступного  дня вони знову бачать своїх  учорашніх знайомих тільки в  зовсім іншій подобі. Поццо з  володаря-бандита перетворився на  немічного та сліпого каліку, а Лакі втратив мову. Коли ця пара зникла, знову з’явився хлопчик, щоб сповістити: „Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра”[1;376]. Герої хочуть піти геть, але так і не йдуть, так і не рухаються. Ремарка „Вони не рухаються” ─ ніби вирок людству, який виправити неможливо. С. Беккет застерігає: втрата духовних цінностей, втрата віри в можливості людини, у справедливість, атеїстичний дурман, байдужість ─ усе це може обернутися катастрофою, тотальною загибеллю.

Філософія п’єси  “Чекаючи на Годо” абсурдна, так як автор намагається метафізично типізувати безглузду історію Владіміра і Естрагона в якості світового стандарту, універсальної трагедії людства. Прийоми його аргументів парадоксальні, бо Беккет ізолює людину від живого суспільно-історичного середовища…

Аналізуючи  трагікомедію „Чекаючи на Годо” потрібно відмітити, що хоча цьому твору вже багато років, але він не втрачає своєї актуальності і сьогодні. Адже в образах Владіміра та Естрагона Беккет втілив образ людей, які безвольно пливуть за течією життяю. Герої чекають на таємничого Годо, який ніби їх врятує, і кожен день вони марунують беззмістовними балачками, іграми, чекаючи незвіданого спасіння. І на сьогоднішній день в суспільстві досить багато людей просто сидять, склавши руки і з надією чекають на щось. В цьому і проявляється абсурдність життя. Тому що потрібно не сидіти і думати, що хтось прийде і спасе, допоможе, покращить ситуацію, а потрібно самому прагнути щось змінити, своє становище, життя тощо. Я вважаю, що автор чітко наголошує, що пасивність, нерухомість не призведуть до позитиву. Просто сприймаючи своє незадовільне становище, людина ніколи не отримає щось краще, бажане. А тим більше надіючись на когось. Надіятись треба перш за все на себе., а не на загадкового Годо. 
   Хоча цей твір можна інтерпретувати й по-іншому. Наприклад, автор хотів наголосити на деградації суспільства, на тому, що отакі „Поццо” й „Лакі” скоро захоплять все і для них не існує жодних моральних, етичних норм чи канонів, вони все роблять ради власної вигоди. Але так не триватиме вічно. І Беккет закликає людство зупинися, схаменутися і чекати на прихід таємничого Годо.

 Чорний гумор  Беккета, безумовно, є свідченням  безпорадності перед катастрофами XX століття та захисною реакцією проти страху смерті. „Школою” такого гумору були, зокрема, відомі ірландські поминки, з їх співами, танцями та грубими розвагами у присутності покійника. В основі як змісту, такі форми лежить парадокс. За Гегелем, у справжньому мистецькому творі зміст і форма тотожні, зміст ─ це лише перехід змісту у форму. С. Беккет творить з постійним усвідомленням цього руху. Значення походить від самої форми, а оскільки парадокс є головною структурною одиницею в його творах, ми можемо мати багато прочитань його тексту. Їхня парадоксальна природа зумовлює відкритість, тож їх можна інтерпретувати на власний розсуд.

Сам же Беккет не дає інтерпретацій: „Якби  я знав, що це означає, я б сказав це в п’єсі»[1;302]. Беккета цікавили тонкощі форми та механізми утворення значення в мові: „Про зміст немає мови, велика чіткість твору й намагання зберігати форму якомога щільнішою, ─ це і є логіка парадоксу. Вона зумовлює всі структурні й семантичні одиниці Беккетових творів, від мови до персонажів, які є теж суперечливими та такими, що доповнюють один одного.

 Вироблений  Беккетом стиль вражає простотою  лексики та синтаксису, частими  повторами, суворим, але потужним ритмом. Драматург невблаганно вилучив усе, що не було йому конче потрібним, з кожного слова відтискав максимум значення, а із кожної фрази ─ максимум інформації. Тому на перший погляд абсурдні думки і абсурдні слова персонажів твору являються не такими вже й безглуздими. Деякі фрази можна навіть назвати афористичними, наприклад: „Кричить на черевик, хоча винна його нога”, „чи не ліпше кожному з нас піти власним шляхом?”, „Усі змінюються, усі крім нас”, „Думати ─ то ще не найгірше зло”[1;110], „Ми народжуємося на світ божевільними. Дехто такими і лишається”, „Сліпі часу не відчувають”, „Чи я спав, поки інші страждали”[1;87].

      Отже, С. Беккет ─ представник тих драматургів, які працюють над розв’язанням болючих питань, пов’язаних із проблемою духовності та життєвих цінностей людства. Деградація духовності суспільства є свідченням,  за Беккетом, занепаду культури,  традицій, звичаїв, нехтування Божими заповідями, мораллю, порушенням етичних норм, а як наслідок ─ байдуже ставлення до тих, хто зазнав лиха, до злидарів, до слабких духом, як  наслідок ─ влада золота, війни, ворожнеча, несправедливість. Театр абсурду С. Беккета не абсурдніший за наших світ, який часто і є театром війн, руйнації, голоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

     Отже, дослідивши тему „Гротескно-фантастичний образ сучасності в драматургії абсурду” можна зробити наступні висновки:

           Театр «абсурду» зародився і виник у Франції, проте мистецтво «абсурду» не належало до явищ французького національного мистецтва. Ініціаторами цього напрямку були письменники — румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет. Термін "театр абсурду" веде свій родовід із монографії англійського літературознавця Мартіна Ессліна.

     Твори „театру  абсурду” характеризують наступні риси: створення абсурдного художнього світу, де відсутні логічні, причинно-наслідкові зв’язки, порушені моральні норми, спотворені людські стосунки; просторово-часові зсуви, що є вираженням загального абсурду буття; бунт проти здорового глузду нормативності; мотиви розгубленості, відчуженості, самотності, невлаштованості, приреченості людини в світі; гротеск як засіб викриття безглуздості й штучності життя; дія послаблена, нерідко вона відсутня або ж ілюзорна, умовна; так звана „мовна революція”, що виявляється у грі слів, неузгодженості реплік, незрозумілості монологів і діалогів, порушенні граматичних і синтаксичних норма, каламбурі, підтексті; персонажі нагадують маріонеток, що втілюють авторську думку про абсурд; ігнорування елементів різних жанрів( трагікомедія, трагіфарс, комічна мелодрама тощо); синтез мистецтв( до „драми абсурду” нерідко включені пантоміма, хор, цирк, кіно).

      Творчість Е. Йонеско розвивалась в русі екзистенціалістської літератури. Стрижнем його п’єс були абсурдність повсякденності й туга за сенсом буття і справжнім життям.

       Прихований  сенс п’єси Е. Йонеско „ Носороги” полягає в тому, що автор засобами театру абсурду попереджує людство про загрозу знеособлювання і тоталітаризму. Вплив на своєрідність п’єси має новела Ф. Кафки „Перевтілення”, а саме Йонеско запозичив сюжет втору ─ перетворення людини, але у Кафки – на комаху, в Йонеско ─ на носорогів. Драма „Носороги” за своїм художнім спрямуванням ─ це  антифашистький твір, іменований самим же Е. Йонеско як трагіфарс. Основний засіб, який використано у творі ─ це трагікомічний гротеск, що водночас підкреслив сенс страшного явища й оголив комічно абсурдну рису (перетворення людей на носорогів).

     Самюель  Беккет є одним з представників  фундаторів театру абсурду. У своїй творчості обстоював принципи антиідеологічної, політично не заангажованої драми, яка мала порушувати глобальні екзистенційні проблеми.

        „Чекаючи на Годо” – трагікомедія в двох діях С. Беккета. У ній драматург не дотримується непорушних канонів театру, таких як:     наявність конфлікту та його розв’язка; боротьба чітко окреслених характерів та ідей; розподіл на „добро” і „зло”. Фабула п’єси досить проста і не становить труднощів для розуміння.

    С. Беккету  притаманний власний стиль, який  характеризується простотою

лексики та синтаксису, частими  повторами, суворим, але потужним ритмом.

     Деякі фрази  з трагікомедії „Чекаючи на  Годо” вже стали досить популярними  і їх можна назвати афоризмами: „Думати ─ то ще не найгірше зло”, „Ми народжуємося на світ божевільними. Дехто такими і лишається”, „Сліпі часу не відчувають”.

 

 

      

       

     

 

 

Cписок використаної літератури

1. Беккет Сэмюэль. В ожидании Годо [Текст] / С. Беккет. - М. : Гитис, 1998.─284с.

2. Васильєв Євген. „Театр абсурду” чи „ театр парадоксу” // Вікно у світову культуру.─ 2007.─№15.─С. 48-49

3.  Волощук Є. Ежен Йонеско / Є. Волощук // Зарубіжна драма ХХ сторіччя : посіб. [для 11 кл. загальноосвітніх навчальних закладів]. - К. : Навчальна книга, 2003. - С. 222 -230

 

4. Волощук Є. Західна драматургія 1950 - 1970-х років / Є. Волощук // Зарубіжна література : підруч. [для 11-го класу загальноосвітніх навчальних закладів] / Є. Волощук. - К. : Генеза, 2004. - 370-385.

 

 5. Ганіч Н.І. Західна драматургія другої половини XX ст. (загальна   характеристика) / Н. І. Ганіч // Зарубіжна література в школі. – 2011.- №13-14.- С. 19- 21