Гротескно-фантастичний образ сучасності в драматургії абсурду

залишити сам на сам із тваринним інстинктом”[8;301].

Йонеско разом із С. Беккетом та А. Адамовим став фундатором театру абсурду. Написав понад 30 п’єс. Обстоював принципи антиідеологічної, політично не заангажованої драми, яка мала порушувати глобальні екзистенційні проблеми.

     Творчість  Е. Йонеско розвивалась в русі  екзистенціальстської літератури. Стрижнем його п’єс були абсурдність повсякденності й туга за сенсом буття і справжнім життям. Драматичні ситуації та образи мали відтворювати панівний у внутрішньому світі митця настрій здивування перед життям й смертю, історією  і вічністю. Поетика Йонескових драм позначена також ідеями сюрреалізму з властивою йому підвищеною увагою до підсвідомого.

   До характерних  ознак театру Е. Йонеско відносяться  : „дивовижна” , схожа на сновидіння сюжетна логіка, в якій розчинена зруйнована логіка речей, а реалістичне переплетене з фантастичним; зосередженість на проблемах сенсу життя, відчуження та розладу між людьми, знеособлення індивіда, на ворожих взаєминах особистості з владою, ідеологією, історією; герої, які уособлюють певні стани духовного буття і яким притаманні зовнішній схематизм та стереотипна одноманітність; зображення людей-маріонеток, занурених в автоматичний плин життя і мислення; тяжіння до жанру притчі, в якому, проте, значно послаблюється  елемент повчальності; відтворення на сцені всіляких порушень комунікацій, що свідчать про „мовну катастрофу”;

 використання шаблонних  фраз, механічних повторів, словесної нісенітниці, гри зі словами; зв’язок з балаганною традицією ( блазнівська гра зі словом, використання гротеску та ін.) (за Є. Волощук); надання переваги малим формам ( одноактним п’єсам).

Домінуюче місце у  творчості Е. Йонеско належить п’єсі “ Носороги”.

  У суспільстві XX ст. розроблені цілі механізми впливу на людську свідомість з метою керувати людством, маніпулювати ним, перетворювати людей на слухняних ляльок. Саме тому в цей час виникла потреба у захисті людської індивідуальності, у попередженні про ті загрози, які чекають на людину. Дух колективізму незмінно діяв в одному напрямку: він розчиняв особистість у стихії безособового, убивав індивідуальність, а значить, і людину. Саме так ─ у тісному зв’язку із втратою людського вигляду ─ зображений феномен масового знеособлення людського суспільства  у п’єсі “Носороги”(1959р.). П’єса пройнята критикою деіндивідуалізації,    автоматизму, конформізму, міщанства і водночас глибоким болем за людину і її внутрішній світ.

     Фантастично-абсурдний сюжет повального перетворення людей у носорогів, однак, мав цілком реальний корінь у політичному житті Європи 30-х років. У передмові до драми Е. Йонеско відзначив, що поштовх до її написання дали враження французького письменника  Денні де Ружмона, які той виніс із демонстрації нацистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 року. „Дені де Ружмон, ─ розповідав драматург ─ бачив цю юрбу, яку поступово захоплювала якась істерія. Здалеку люди у юрбі викрикували ім’я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням наростала хвиля цієї істерії, що захоплювала все нових людей”[10;307]. Ця розповідь очевидця дійсно містила у собі зародок змісту „ Носорогів”. У ній розпізнавались дві головні тематико-сюжетні лінії п’єси ─ розвиток колективної істерії( у драмі ─ епідемії „оносороження”) і ірраціональний опір одинака масовому психозу ( у драмі він втілився в образі Беранже).

    Однак, крім  розповіді очевидця, поштовхом до написання драми „Носороги”  став епізод із життя самого автора. Він був свідком масової істерії на міському стадіоні під час виступу Гітлера і ледве сам не піддався їй. Побачене викликало у драматурга глибокі роздуми. Звичайно, на стадіоні були ті, переду міс нацисти, для яких все, що говорив Гітлер, було їхнім переконанням, фанатичною вірою. Але більшість, звичайно, ─ це тимчасово засліплені люди, яких просто використали, „ґвалтуючи” їхню свідомість.

     Таким чином,  драма „Носороги” Е. Йонесо ─ твір, передусім, антифашистський, антинацистський. За зізнанням самого Йонеско, він, як свідок зародження фашизму у Румунії в 30-х роках, справді прагнув опис

            Свою п’єсу “Носороги” Е. Йонеско  іменує трагіфарсом. Саме за допомогою фарсових засобів і прийомів драматург підкреслив трагічний сенс існування. Основний засіб ─ трагікомічний гротеск, що водночас підкреслив сенс страшного явища й оголив комічно абсурдну рису( перетворення людей на носорогів).

     П’єса складається  з трьох  дій. У першій дії події у творі відбувалися в Європі, у провінційному французькому місті. Одного разу тут почали відбуватися незрозумілі жахливі метаморфози: люди перетворились на носорогів, товстошкурих, байдужих, самовпевнених, агресивних. Спочатку помітна стурбованість декого з жителів. Як завжди, першими занепокоїлись  журналісти. Люди, ховаючись від неприємностей, не думали над тим, як запобігти лиху, а вели дискусію щодо виду носорога ─ африканський він чи азіатський. У другій ситуація ускладнилася: з’явилася загроза масового оносороження, носорогами стали деякі із співробітників Беранже, а потім докладно, майже „реалістично”, було змальовано перетворення друга Жана.   

     У третій  дії абсурдна ситуація набула  апогею: всі, хто оточував Беранже, стали носорогами, рев носорогів звучить по радіо, їхні зображення з’явились на картинах. І ось кульмінація і водночас фінал твору: абсурд став нормою, норма ─ абсурдом. Всі стали носорогами, і лише одна людина залишилася такою, якою була. І вона не мала наміру змінювати своїх поглядів, зраджувати саму себе. І саме цей її вибір вніс хаос певний порядок: абсурд  залишився абсурдом* норма ─ нормою. Беранже зберіг свою людську сутність, отже, ствердив здатність людини протистояти злу, в даному разі ─ омасовленню. Нехай він навіть залишився один, але світовий порядок збережено.

     У творі  крізь видимий абсурд просвічуються  приховані філософські проблеми: сенсу буття(зберегти у собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність); здатності людини протистояти злу( в даному разі омасовленню); причини оносороження людей ( за власним переконанням, „заразився”, втягнули силоміць); людської схильності ховатися від неприємних очевидностей ( носороги – це „міф”, „містифікація”, „ілюзія”).

     Аналізуючи персонажів потрібно акцентувати увагу на внутрішньому світі  особистості. Зобразивши перетворення одного з центральних героїв, Жанна, Е. Йонеско за допомогою „оносорожених” гасел відтворив динаміку росту внутрішнього чудовиська його наступного торжества над цивілізованою й гуманною частиною особистості. Перетворений Жан проголосив сумнозвісні істини ─ культ первісної енергії, красу сили, необхідність змести моральні бар’єри і відновити замість них “закони джунглів”.

     Образи у творі  носять певне смислове навантаження. Кан ─ сноб, який беззастережно схилявся перед модою, манерами, смаками, перед усім, що було прийнято в аристократичному середовищі.

          Жан - це уособлення всіх чеснот, уособлення респектабельності і громадського визнання. Проте все це - спосіб бути як всі, мати повагу суспільства, живучи за правилами. Він не визнає інших людей і думок, і ця нетерпимість не дає йому бачити інших, відчувати ще когось. Для Жана „Життя – це боротьба, хто не бореться, той – боягуз!”[12;245]. Він закликає до „зброї терпимості, культури, інтелігентності”[11;449] і радить Беранже „стати господарем становища”[12;246], “стати окультуреною людиною”[12;246].  Ботар ─ людина, яка все заперечувала, скептик, який ні у що не вірив. Але такий скептицизм ─ це не насідок переконань, а зручна життєва позиція: особливо не втручаючись, не задумуючись над життєвими явищами. Зіткнувшись з негативним явищем, усвідомивши небезпеку, такі люди намагалися у всьому звинуватити інших. Дудар ─ антагоніст Ботара. Він, навпаки, намагався зрозуміти логіку явищ, теоризувати їх. Пані Беф ─ прояв сліпої віри у того, кого люблять. Логік ─ демагог у первісному, оголеному вигляді. Його вислів „Усі коти смертні. Сократ смертний”[12;242]. Дезі ─ приклад людини, яка не в змозі встояти перед силою, натиском, якоюсь мірою і привабливістю явища, яке стало масовим. Маючи здорові моральні задатки, Дезі все ж занадто практична, переоцінює роль сили. Дезі образила пана Папільона, спричинила пригнічений стан таємно закоханого у неї Дудара, прискоривши їх перетворення у носорогів.

     Таким самим  Е. Йонеско підкреслив, що ті  чи інші враження на побутовому  рівні, наприклад, нерозділене  кохання, також дуже часто впливають  на рішення людини щось змінити в своєму житті.

    Отже, лише  один з героїв не піддався  „оносороженню”. Це Беранже, котрий  мав стійкі моральні принципи, які для нього були безсумнівні,  яким вірить, нехай навіть інтуїтивно, керуючись не теорією, а життєвою практикою. Беранже мав ясний розум, не захаращений схоластикою, відірваною від реальності. Він не боявся міркувати і висловлювати думки, які не збігалися з думками пересічних людей, тобто мав вільне й незалежне мислення. Всі це робило його індивідуальністю, хоча і давалося героєві дуже нелегко. Беранже мав свою життєву позицію, і не прагнув стати як всі. Він поважав чужі інтереси, не зачіпав людську гідність. В образі Беранже автор уособлює самостійних людей, котрі толерантно ставились до інших і не прагнули переважати над іншими.

         Розкриттю процесу нівелювання особистості, тоталітаризму свідомості сприяє у творі багата палітра новітніх мовних засобів, незвичайна побудова фраз, діалогів тощо. Йонеско вдало використовує прийом одночасного розгортання двох, трьох, а іноді й більше діалогів, абсолютно далеких за темою розмови, що збігаються в певних місцях. На початку твору паралельно розгортаються дві «філософські бесіди»: Логіка з Літнім добродієм про мистецтво логіки і Жана з Беранже про мистецтво життя. Показово, що внутрішньо вони, безперечно, пов'язані, але на сцені розведені. Пари, які заглибились у свій предмет роздумів, не чують одна одну. Так позначається трагікомічний розрив між філософською думкою, яка повинна пояснювати буття, і життям, якому належить випитувати філософію про свій сенс.

«Логік (до Літнього Добродія). Ось, наприклад, такий силогізм. В кота чотири лапи. Ізодор і Фріко мають по чотири лапи кожен. Отже, Ізидор і Фріко - коти.

Літній Добродій (до Логіка). В мого собаки теж чотири лапи.

Логік (до Літнього Добродія). В такому разі це кіт.

Беранже (до Жана). А в мене життєвої снаги зовсім мало. Мабуть, я не відчуваю потягу до життя.

Жан (до Беранже). Зробіть свій розум швидким і блискучим. Станьте господарем становища.

Беранже (до Жана). Як стати господарем становища?

Логік (до Літнього Добродія). Я позбавляю наших котів двох лап. Скільки зостанеться лап у кожного?

Літній Добродій. Це важко.

Беранже (до Жана). Це важко.

Логік (до Літнього Добродія). Навпаки, дуже легко.

Літній Добродій (до Логіка). Може, вам воно легко, та мені аж ніяк.

Беранже (до Жана). Може, вам воно легко, та мені аж ніяк.

Логік (до Літнього Добродія). Поміркуйте лишень. Зосередьтеся.

Жан (до Беранже). Поміркуйте лишень. Зосередьтеся.

Літній Добродій (до Логіка). Я не знаю.

Беранже (до Жана). Я й справді не знаю.

Логік (до Літнього Добродія). Ну, тоді я вам усе скажу.

Жан (до Беранже). Ну, тоді я вам усе скажу» [12;244-246].

Діалог, що стосується серйозних життєвих філософських проблем, перебивається пустим діалогом про силогізми, про котів. І що парадоксально: в певних місцях діалоги збігаються і звучать як один. За цим парадоксом, можливо, заперечується вагомість питання, порушеного в розмові Жаном та Беранже, можливо, піддається сумніву щирість і серйозність Жана у ставленні до Беранже, а можливо, все зводиться до філософського тлумачення марноти, суєтності людського існування.

«Трапляються у тексті й речення-нісенітниці»[6;6]. Персонажі роздумують, звідки взявся носоріг: утік із зоопарку? прийшов із цирку? може, ховався десь поблизу в лісовому болоті? Ці версії одна за одною відпадають, тож Беранже висуває гіпотезу-нісенітницю: «.Може, він ховався під каменем? А може, звив собі гніздо на сухій гілляці?»[12;241]. З одного боку, це видається дотепним парадоксом, а з другого - чи не криється тут прагнення людей обов'язково все розтлумачити? А коли пояснити якийсь факт не можна, людина вигадує хоч щось, нехай навіть це «щось» - безглуздя.

Є у тексті шаблонні фрази, які за своїм узагальнювальним змістом можуть уважатися афоризмами: «Жити - це щось ненормальне» (Беранже) [9;244]; «Всі люди мають право на розвиток» (Дудар) [12;303]; «Людина, що стає носорогом, - незаперечна ненормальність» (Беранже) [12;299]; «Людина вища від носорога!» (Беранже) [12;307]; «Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність» (Беранже) [12;318].

     Для розуміння концепту «абсурд» у п'єсі «Носороги» важливо мати на увазі її літературний контекст. Значний вплив на своєрідність п’єси має новела Ф. Кафки „Перевтілення”. Е. Йонеско трактував її дещо по-своєму, не а саме як історію пробудження «чудовиська» у звичайній людині. Таке сприйняття  твору Кафки збіглося з провідною в художньому світі Йонеско емоцією здивування і людською природою, в якій причаїлися тваринні інстинкти, й історією, що з давніх-давен і до сьогодні повниться жахливими виявами людських звірств. Відповідно до такого тлумачення метаморфози  героя Кафки, драматург розгорнув на сцені яскраві колективні «перевтілення» - масовий тріумф «чудовиськ», які вивільнялися з глибин людських індивідуальностей.

Отже, вигадане французьким драматургом «оносорожування» постає поряд з такими знаковими метафорами модерністської літератури, як перевтілення Грегора Замзи у Кафки. Так само, як її попередниці, ця метафора не зводилася до однозначного тлумачення. Йонеско попереджав: «Носороги», - звичайно, антифашистська п'єса, однак це ще й п'єса, спрямована проти всіх видів колективної істерії і проти тих епідемій, що вбираються в шати різноманітних ідей та розумності, залишаючись при цьому небезпечними епідемічними захворюваннями.» [3;228].

Я вважаю, що „масове  оносорження” – це метафора, яка показує читачу, до чого призводить сліпе служіння людей ідеям революції, тоталітаризму ─ воно призводить до того, що люди уподібнюються один одному, відкидають будь-яку мораль, не помічають один одного, а бачать світ лише в колі свої власних, абсурдних проблем. І найстрашніше, що таким чином відбувається деградація суспільства.

Таким чином, узагальнюючи все вищесказане, потрібно відмітити , що твір спрямований проти всіх видів істерії, проти спроб омасовлення, оносороження людини, хоча у реальному житті буває дуже нелегко відрізнити правду від демагогії. За тональністю п’єси відчувалося , що автор сприймав це явище не лише як ганьбу нації, а й як її біду, трагедію. Та Ежен Йонеско прагнув проникнути ще глибше, до рівня звичайної, пересічної людини і відшукати причини її нездатності чинити опір спробам вплинути на її свідомість.

Розділ 3. Проблема сенсу людського буття у творчості С. Беккета