Гротескно-фантастичний образ сучасності в драматургії абсурду

 Розділ 1. Поняття “театр абсурду”. Риси, парадокси та символи театру абсурду.

 

 

       На початку 50-х років ХХ століття у театрах Франції почали з'являтися незвичайні вистави, виконання яких було позбавлене елементарної логіки, репліки суперечили одна одній, а зміст, який відтворювався на сцені, був незрозумілий глядачам. Ці незвичні вистави мали і дивну назву — театр «абсурду», або мистецтво «абсурду».

       Преса негайно виступила з підтримкою цього напрямку в театральному мистецтві. За допомогою критики і реклами твори театру «абсурду» швидко проникли в театри багатьох країн світу. За час свого існування театр «абсурду» міцно закріпився у ряді сучасних модерністських напрямків у літературі та мистецтві.   

   Хоча театр «абсурду» зародився і виник у Франції, проте мистецтво «абсурду» не належало до явищ французького національного мистецтва. Ініціаторами цього напрямку були письменники — румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет, які проживали і працювали на той час у Франції. У різні періоди до них приєдналися ще деякі драматурги — вірменин А. Адамов, а також англійський письменник Г. Пінтер, Н. Сімпсон та інші, які проживали у Парижі.

     Вистави театру «абсурду» носили скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась ними.

      Театр абсурду  — найбільш значне явище театрального - авангарду другої половини XX століття. Він не має більш-менш чітких хронологічних меж.

Автори театру «абсурду»  протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблювало людину, а суспільству взагалі. Такий метод протиставлення особистості суспільству драматурги запозичили з філософії екзистенціалізму, яка була основою мистецтва «абсурду». Діячі мистецтва «абсурду» запозичили у філософів-екзистенціалістів погляд на світ як такий, що не піддавався розумінню і в якому панував хаос. Як і екзистенціалісти, автори мистецтва «абсурду» вважали, що люди безсильні і не могли впливати на оточуюче середовище, а суспільство, в свою чергу, не могло і не повинно було впливати на життя людини: «Ні одне суспільство не в змозі зменшити страждання людські, ні одна політична система не може звільнити нас від тягаря життя», — проповідував Е. Йонеско.

       Термін "театр абсурду" веде свій родовід із монографії англійського літературознавця Мартіна Ессліна "Театр абсурду" (1961). Під цим терміном М. Есслін об’єднав драматургів різних генерацій і літературних традицій, твори яких, на думку вченого, відзначались цілою низкою типологічних ознак (відсутність часу й місця дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, екзистенційні персонажі, абсурдні сюжетні ситуації, переважання засобів умовної образності, словесний нонсенс). Починаючи з фундаментальної Есслінової монографії, під загальною вивіскою "театр абсурду" розглядають творчість французьких драматургів: А. Адамова, С. Беккета, Б. Віана, Ж. Жене, Е. Йонеско, Р. Пенже, Ж. Тардьє, англійців Г. Пінтера і Н. Ф. Сімпсона, американських митців Дж. Гелбера, А. Копіта й Е. Олбі, іспанців Ф. Аррабаля і М. де Педроло та інших.    

     Вводячи в літературознавчий обіг новий термін, Мартін Есслін зазначав, що під назвою "театр абсурду" не існує "ні організованого напряму, ні мистецької школи" (адже "абсурдисти" не тільки не створювали ніяких програмних творів чи маніфестів, але й взагалі не спілкувалися один з одним). Сам термін, за його словами, є лише "робочою гіпотезою" та має "допоміжне значення", оскільки лише "сприяє проникненню у творчу діяльність, не дає вичерпної характеристики, не є всеохоплюючим і винятковим". "Якщо більшу частину драматургів, зарахованих до цього напряму, – зауважує Есслін, – запитати, чи належать вони до театру абсурду, ті обурено заперечать – і матимуть рацію" [5; 21 ].

    І дійсно, драматурги, що їх було об’єднано під загальним поняттям "театр абсурду", відкидали як сам термін, так і свою належність до напряму. Так, Е. Йонеско заявляв, що "насилу приймає цей термін" і має всі підстави "називати "абсурдом" театр абсурду" [10;152]. В одному зі своїх інтерв’ю Е. Йонеско казав: "Мене завжди смішить та філософська значущість, що надається моєму театру. Його називають театром абсурду. А він передусім картина нісенітниці. Ірреальність реального, ілюзія, що вислизає, – ось що я намагаюся виразити..." [5; 10]. Цікаво, що ще в 1957 році, тобто до виходу Есслінової монографії, Йонеско заперечував термін "абсурдизм", який вже почали застосовувати до його творчості. Проти терміну "театр абсурду" протестували й такі "абсурдисти", як С. Беккет і В. Хільдесхеймер, а Е. Олбі пригадував, що був "вельми ображений", коли його називали абсурдистом.

     М. Есслін підкреслював, що центральне для нової драматургії поняття абсурду не вміщується в його словникове значення "нісенітний", "недоладний", "безглуздий". Воно має глибокий морально-філософський сенс. Англійський вчений зауважував, що театр абсурду потрібно розглядати як відображення найбільш суттєвих духовних тенденцій нашого часу, відтворення стану сучасної людини, що знаходиться в розладі з природою, світом, іншими людьми, самою собо. Очевидно, що категорія абсурду приходить насамперед із філософії екзистенціалізму. У своєму есе "Міф про Сізіфа" Альбер Камю визначав абсурд як метафізичний стан людини у світі, який народжується із зіткнення людського бажання бути щасливим і збагнути розумність життя з безмовною нерозумністю світу. Камю відзначав, що людина відчуває себе "чужою" у Всесвіті, вона є вигнанцем у ньому. З ним перегукується Е.Йонеско, який вважав, що абсурд – це те, що позбавлено мети... Відрізана від своїх релігійних, метафізичних і трансцендентальних коренів, людина є загубленою, а всі її дії стають безглуздими, марними, абсурдними. 
   Однак, незважаючи на такий новий – філософський – зміст поняття "абсурду", саме словополучення "театр абсурду" містило (а подекуди й досі містить) в уявленні драматургів і критиків, читачів і глядачів явно негативний відтінок, а часом і засуджуючий. Термін "театр абсурду" перетворився на категорію оціночну, а не понятійну.

    Англійський  драматург Девід Кемптон, говорячи  про те, що "театр абсурду є зброєю проти самовдоволення, зброя якого – ярлик", висловлював думку: тепер, коли йому надано ім’я, "театр абсурду наражається на небезпеку виявитися самому з приклеєним ярликом" [10; 144]. Термін "театр абсурду" дійсно став ярликом, за допомогою якого, за словами О. Дорошевича, "критики з ходу заганяють всі особливості драматургів, котрих вони під цю вивіску підганяють" [10; 144]. Подібного погляду дотримується і відомий швейцарський вчений Ж.-Ф. Жаккар. На його думку, вживання терміну "театр абсурду" є "лише зручним ярликом для позначення творів, що мають спільні ознаки”[8;18].  

    Проблема термінології, схоже, існувала і для самих драматургів-абсурдистів. Так, Е. Йонеско, повністю заперечуючи поняття "театр абсурду", яке є настільки розпливчастим, що може означати усе підряд, нічого при цьому не говорячи, в ряді своїх статей, виступів, інтерв’ю пропонував різні терміни для позначення суті власних естетичних пошуків. Показовим є той факт, що протягом 1987-1988 років Йонеско по черзі висловлював свою перевагу чотирьом (!) дефініціям. У книзі "Переривчатий пошук" (1987) драматург говорить про "новий театр" і "театр авангарду" [12; 364]. У виступі на лондонському семінарі "Кінець абсурду?" (квітень 1988) він солідаризується з терміном Е. Жекара "театр насмішки" [11;152]. А у бесіді того ж року з драматургом Юліу Едлісом автор "Носорогів" відзначив, що правильніше було б назвати той напрямок, до якого він належить, парадоксальним театром, точніше навіть – "театром парадоксу", тому що Йонеско, так само як і Беккет таінші, абсолютно незалежно один від одного почали показувати світ і життя в їх реальній, дійсній, а не причепуреній, не підсоложеній парадоксальності. Вірніше, трагічності.

     З моменту  виникнення театру «абсурду»  сама назва носила подвійний  зміст: з одного боку, вона виражала творчий прийом драматургів — доведення до абсурду окремих рис і положень, позбавлення їх всякого логічного зв'язку і змісту, а з другого — чітко визначала світосприйняття авторів, їх розуміння і втілення у своїх творах дійсності як світу, що існувало без логіки, — світу абсурду.

    У словнику «Культурологія ХХ століття» поняття абсурд трактувався як такий, що виходив за межі нашого уявлення про світ. Абсурд — не відсутність змісту, а зміст, що є неявним. Абсурдне для нашого світу може сприйматися деінде, як щось таке, що мало зміст, який можна осягнути розумом. Абсурдне мислення стало імпульсом для утворення іншого світу, водночас розширюючи межі ірраціональної основи думки, а сам абсурд набув змісту, який міг бути висловленим і осягнутим. Абсурд у театрі існував на змістовому і формальному рівнях. Він мав вигляд філософських ідей, (що поєднав драму абсурду з творчістю Ф. Кафки та письменників-екзистенціалістів) та художніх парадоксів, що свідчили про застосування традицій фольклору, чорного гумору, блюзнірства. У словнику-довіднику літературознавчих термінів поняття абсурд (лат. absurdus — безглуздий) трактувалося як «нісенітниця, безглуздя». Термін у цьому значенні вживався істориками літератури і критиками, які аналізували поведінку персонажів художніх творів з позиції правдоподібності. Термінологічного статусу абсурд набув у словосполученнях «література абсурду», театр «абсурду», які використовувалися для умовної назви художніх творів (романів, п'єс), що змальовували життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій. Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення стали характерними прикметами такого мистецтва. Більше нетрадиційним щодо змістового навантаження міг бути термін «абсурдистська література».

    Своє визначення абсурду дав Е. Йонеско в есе про Ф. Кафку: «Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного і метафізичного коріння, людина відчувала себе розгубленою, всі її вчинки стали безглуздими, нікчемними, обтяжливими».

      У філософському аспекті “драма абсурду” значною мірою ґрунтується на положеннях С. К’єркегора, А. Камю, Ж. П. Сартра. Генетично „театр абсурду” пов’язаний із художньою практикою екзистенціалізму.

Риси, які характеризують твори „театру абсурду”:

     Створення абсурдного художнього світу, де відсутні логічні, причинно-наслідкові зв’язки, порушені моральні норми, спотворені людські стосунки. У своїх творах драматурги-абсурдисти зображували світ, таким, яким він і є насправді, але відкрито про порушення морально-етичних норм людських відносин ніхто заявити не міг. А письменники абсурду у своїх п’єсах зображували суспільство, викриваючи його недоліки, але в доречній літературній формі, яка лише натякала на ті чи інші проблеми.

Просторово-часові зсуви, що є вираженням загального абсурду  буття.

    Бунт проти „здорового глузду”, нормативності (Е. Йонеско: „Немає інших норм, окрім норм моєї уяви”). Йонеско змістовно зобразив бунт проти „здорового глузду” в своїй п’єсі “ Носороги”. Він показав, що якщо певне явище( у п’єсі йшлося про явище тоталітаризму) бере свій початок, то набуває дуже швидкого розповсюдження, люди уподібнюються один одному і зливаються в одну масу, яка має перевагу над одинаками, які не втратили „власного я” і залишились при своїй думці.

     Мотиви розгубленості відчуженості, самотності, невлаштованості, приреченості людини в світі. Герої творів драматургів-абсурдистів дуже часто не знаходять підтримки оточуючих, залишаються сам на сам зі своїми переконаннями, почуттями і в такому випадку дуже важливо герою зберегти свою самобутність, залишитись самим собою, не піддатись обставинам.

    Гротеск як засіб викриття безглуздості й штучності життя. У творах драматургії абсурду використовується гротеск для глибшого, зрозумілішого зображення абсурдності людського буття, штучності життя. За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та нереальне несподівано постають в органічній єдності. Письменники поєднують фантастичне і реальне, прекрасне і потворне, трагічне і комічне, життєподібне і карикатурне.

     Дія послаблена, нерідко вона відсутня або ж ілюзорна, умовна.

    „Мовна революція” ( Е. Йонеско): гра слів, неузгодженість реплік, незрозумілість монологів і діалогів, порушення граматичних і синтаксичних норм, каламбур, підтекст тощо. Наприклад, у п’єсі Е. Йонеско “ Носороги” спостерігаємо не зовсім зрозумілі діалоги, які не несуть змістовної інформації. Але, безумовно, кожен твір має має свій підтекст, який неуважному читачу або глядачу зрозуміти важко. Розуміння твору з’являється лише після аналізу прочитаного.

     Персонажі нагадують не людей, а скоріше маріонеток, це образи-схеми, образи-ідеї, образи-символи, що втілюють авторську думку про абсурд, який торкнувсь людської душі. Як правило герої п’єс  - звичайні люди, які не несуть якусь особливу місію, але все-таки виконують певну роль у суспільстві. Але це люди, без чіткої життєвої позиції, які дуже часто пливуть за течією, хоча як правило знаходяться і такі герої, які знаходять в собі сили та мужність боротись, щоб не бути „розчавленим” суспільством.

 Ігнорування будь-яких канонів у побудові п’єси. Особливу роль у цій драматургії відіграють авторські ремарки, які не описують сцену, а визначають філософську та емоційну тональність. У п’єсах часто змальовується не сама дія, а внутрішня рефлексія персонажів щодо смислу життя взагалі. Гостро постає проблема людської комунікабельності ─ люди не чують один одного.

Використання елементів різних жанрів. Твори напряму дрматургіх абсурду характеризуються відсутністю „чистих жанрів”(на приклад п’єса “Чекаючи  на Годо” – трагікомедія). Також панують „трагікомедія” і „ трагіфарс”, „псевдо-драма” і „комічна мелодрама”.

    Синтез мистецтв( до „драми абсурду” нерідко включені пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно).

Поєднання комічного  й трагічного( Ж. Жене: „ Я гадаю, що трагедію можна описати так: вибух  реготу, що переривається риданням, яке повертає нас до джерела всякого сміху- до думки про смерть”).

    Отже, намагаючись знайти виразні засоби для відображення абсурдності людського існування, трагізму буття, тривоги й болю за особистість, „театр абсурду”, став новим кроком у розвитку драматургії, збагативши світову театральну систему новою технікою, новими художніми прийомами, ввів у літературу нові теми й нових героїв.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Зображення духовної та інтелектуальної спустошеності сучасного суспільства у п’єсі Е. Йонеско „ Носороги”

 

 

       Вагомий внесок у розвиток театру абсурду зробив видатний драматург Е. Йонеско( 1909 – 1994). Формування його особистості проходило під знаком двох культур – французької й румунської, адже його мати була француженкою, а батько – румуном за походженням. Ледве малому Ежену виповнився рік, коли його сім’я переїхала до Франції. Рідною мовою для письменника стала саме французька.  

           Болгарський літератор А. Натев пояснював успіх Йонеско винахідливістю і саморекламою.

     Г. Бояджієв писав, що мета Е. Йонеско „  цинічно глузувати з людини... вирвати її з сучасності... вбити у ній суспільне начало, затягти у морок...І