Григорій Сковорода

     Посланець передав йому запрошення цариці, але  Сковорода, просто й спокійно дивлячись  в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України - мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

     Сковорода спілкувався українською. Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував: «Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».

     Останнє десятиріччя життя Сковороди - це вершина творчості письменника. Про це Павло Тичина писав: “Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне - люди”.

     Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду  вмовляли запричаститися. «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе»,- була його відповідь. Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя була основною рисою Сковороди. 

     Смерть  Сковороди 

     Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області.

     Про смерть Сковороди записав Срезневський таке: «...Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди... За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму - вузьку, довгу яму. - «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» - спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» - відповів Сковорода - «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» - «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий».

     Це  було 9-ого листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав...».

     Його  могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського). До нього можна потрапити, з'їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до села Сковородинівка. 

     2. Філософія Сковороди

     Характерними  рисами філософії Сковороди є  діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію він  розуміє як мудрість, як життя в  істині, що побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур - видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

     Саме у виявленні невидимої натури світу через видиму натуру і полягає, на думку Григорія Сковороди, центральна проблема існування людини. Ця проблема розв'язана через самопізнання або виявлення "сердечної", "єдиної", "внутрішньої" людини. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи. Сковорода навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві - несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. «Веління природи - це пізнання Бога в людині», «Пізнання природи - це пізнання Бога».Розв'язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства. Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Царство наше всередині нас, - повчав Сковорода, - і "Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі." "Вірити в Бога не значить - вірити в Його існування, а значить - віддатися Йому та жити за Його законом." "Святість життя полягає в робленні добра людям»."

     Офіційна  московська релігія ділила людство  на більш благословенних Богом і  менш благословенних, а навіть і  таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії - шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.

     Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:

     Что то за вольность? Добро  в нейкакоє? Іни говорять, будто золотоє. Ах, не златоє: єсли сравнить злато Против вольности, єще оно блато... Будь славен вовік, о муже ізбранне, Вольности отче, герою Богдане!

     Згадка  про Богдана та й самий заголовок  вірша не залишають сумніву, про  яку саме «вольность» думав тут  Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв'язував її з громадським і національним ладом - "сопрагаючи, - як сам висловлювався, - сродную собі частную должность (обов'язок) з общею (загальною)".

     Чи  ж дивно, що московській цензурі подібні думки не подобалися.

     Як  на джерело радощів, а звідси –  душевного здоров’я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба  дуже обачно, оминаючи підлабузників  і криводушних, адже «немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга». Бо нерідко нещирі друзі зучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, – застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще до цього часу здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище. Сковорода казав: «Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того - неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.»

     В одному з пізніших послань Сковорода  розповідає про зустріч з ченцем, якого «страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (...) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (...) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо». Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього: «Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є кращим з усіх творінь».

     Прикметним  є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина – це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов’язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «...те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.

     Cам  Сковорода виявляє неабияку обізнаність  з медичними теоріями античних  лікарів: він зазначає, Гален, міркуючи про здоров’я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а старим – теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси – катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром. Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі: «хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок (...), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою чергу, – всі хвороби тіла». Сковорода конкретизує зв’язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м’ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі – «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше». У 26-му листі до Михайла Ковалинського, вміло користуючись латинською клінічною термінологією, він перелічує хвороби та стани, які, за його спостереженнями, найбільш поширені серед людей: короста (scabies), пропасниця (febris), водянка (hydrops), епілепсія (epilepsia), кашель (tussis), виснаження (lassitudo), тощо. Григорій Сковорода був демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою “загребущих”, “лукавих”, “мавп” і “змій”. Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде “рабського іга”, “тяжкої роботи”, “нічого златожадного” та “хамського”.

     У філософських творах Сковороди можна відзначити проповідничі ідеї національності.

     3. Твори

     Із  творчої спадщини Г. Сковороди залишилися збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати та притчі.

     Філософський  трактат «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу. Дружня розмова про  душевний світ».

     «Буквар світу…» – це філософські роздуми Г. Сковороди про людське щастя. Твір розпочинається «Піснею» та листом до знайомого. Тут автор порушує проблему, яку розв’язує в диспуті п’яти осіб. Диспут розпочинається з оцінки найрізноманітніших професій: яка, на думку диспутантів, має бути найголовнішою, найпрестижнішою? Автор вплітає сюди байку про котів, притчу, розповідь про вибір професій. Але вся логіка диспуту веде до розуміння, що людина може бути щасливою за умови, якщо добре обере професію, котра відповідає її покликанню. Головне – споріднена праця. Для цього треба насамперед пізнати себе. Пізнавши себе, пізнаєш природу. Пізнавши природу, зрозумієш, який вибір мусиш зробити, аби бути щасливим. Для цього треба «взятися за споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою». Щастя не в гонитві за чинами і багатством. Сковорода категорично відкидає це, засуджує також властолюбство, зажерливість, корисливість. Щастя у пізнанні й вдосконаленні природних здібностей. «Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця».

     Г. Сковорода укладає рукописну  збірку оригінальних поезій «Сад божественних пісень», куди увійшло 30 пісень, написаних у різні роки, віршованих сюжетних оповідань. Ліричний герой збірки – у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, закликає до єднання людини з природою. Відкриваючи перед читачем свою благородну, чутливу душу, ліричний герой виливає журбу, тривогу, роздуми.

     У багатьох поезіях автор милується  красою рідної природи, духовно збагачується її чарами. Таким є вірш «Ой пташино жовтобока». У ньому Г. Сковорода проповідує життя, близьке до природи, уславлює найвищі якості людини – розум, совість і працьовитість.

     Нащо  ж думати-гадати,

     Що  в селі родила мати?

     То  у тих хай мозок  рветься,

     Хто високо вгору пнеться.