Естетична теорія Оскара Уайльда та її втілення у романі "Портрет Доріана Грея"

      У першій половині 90-х рр. минулого століття Уайльд посідає одне з перших місць  в англійській літературі. Тематичне  багатство й жанрова розмаїтість його творів, їхня художня довершеність свідчать про неабиякий талант письменника. Лише за один 1891 р. він створив п'єсу «Герцогиня Падуанська», есе «Душа людини за соціалізму», а також випустив збірники своїх критичних праць («Задуми»), оповідань («Злочин лорда Артура Севіла»), казок («Гранатовий будиночок»). Протягом 1892— 1895 рр. Уайльд досягає найбільшого успіху як драматург: з-під його пера виходять трагедія «Соломія», комедії «Віяло леді Уїндемір», «Ідеальний чоловік» і «Як важливо бути поважним». Уайльд був одним з тих, хто разом з Б. Шоу, сприяли відродженню англійської драматургії після відносного занепаду в XIX ст.

      І раптом усе обірвалося. Уайльд, одружений  чоловік, батько двох синів, став центральною  постаттю гучного скандалу. Маркіз Квінсберрі, відомий у світських колах, звинуватив Уайльда у розбещуванні його сина Альфреда Дугласа. Обурений Уайльд подав до суду. Але справа обернулася так, що в судовому засіданні позивача визнали винним в аморальності й він потрапив до в’язниці. Протягом двох років, які митець провів у трьох різних в’язницях, на його ім’я було накладено табу. Його твори зникли з книжкових крамниць, п’єси – зі сцен театрів. Вікторіанське суспільство, яке Уайльд так часто висміював і так сміливо дратував, тепер узяло реванш. Рідні, друзі, знайомі відвернулися від нього. Навколо Уайльда запанувало глухе, сповнене відрази мовчання. Вийшовши на волю, він негайно покинув Англію і останні три роки життя провів у повній самотності й забутті у Франції, де жив під вигаданим ім’ям і прізвищем – Себастьян Мельмот. Він узяв цей псевдонім не випадково. Так звали героя відомого роману «Мельмот-блукалець» письменника-романтика Чарльза Роберта Метьюрина, який був двоюрідним дідом Уайльда по материнській лінії. Певно, самотній миттець почувався грішним гнаним блукальцем, схожим на трагічну постать Мельмота. Глибоко нещасний автор «Щасливого принца» помер у номері готелю в Парижі 30 листопада 1900 року. В останні роки життя він написав свій найкращий поетичний твір – «Баладу Редінгзької тюрми»[16].

      Отже, як висновок, ми бачимо, що Уайльд схилявся перед Красою як найвищою цінністю і визнавав Прекрасне єдиним гідним об'єктом для творчості. Своєрідна уайльдівська позиція найповніше викладена в його збірнику есе «Задуми», а також у передмові до роману «Портрет Доріана Грея». Основні принципи естетичної теорії митця зводяться до таких тез:

       1. Мистецтво не є засобом пізнання та перетворення дійсності, воно пізнає лише Красу, тобто саме себе. Життя і мистецтво абсолютно несумісні.

       2. Мистецтво шукає для себе зразки не в природі, а лише у самому собі. Навпаки, мистецтво є зразком для природи.

       3. Мистецтво не може бути засобом виправлення моралі, бо мораль і краса — знову-таки речі несумісні (відомий принцип «імморалізму», за яким прекрасне перебуває по той бік морального і неморального).

       4.  Найвищим критерієм для витвору  мистецтва є досконалість його  форми, а    не глибина  розкриття проблем життя чи  гострота моральної проблематики.

      Отже, естетизм і гедонізм Уайльда були різким і рішучим викликом пуританській поважності, обмеженості, лицемірству і прагматизму вікторіанства. Безперечно, це також великою мірою визначило таку безжалісну і жорстоку реакцію пересічних англійців на «справу Уайльда». За влучним висловом Р. Олдінгтона, ця реакція «продемонструвала, що й саме суспільство було хворим, а не лише його в'язень».

      У романі «Портрет Доріана Грея» чітко  виявилася гедоністично-естетична  позиція Уайльда. Цей твір поєднує  у собі риси інтелектуального та авантюрного  романів з елементами детективу. Аналізуючи цей твір, можна побачити, що він є показовим для стилю письменника, який завжди описує прекрасні і рідкісні речі (коштовне каміння, екзотичні музичні інструменти, старовинні шати тощо). Таке ставлення до зображення світу речей органічно випливає з уайльдівського культу краси і насолоди.

      4. «Портрет Доріана Грея» - яскрава демонстрація естетизму Оскара Уайльда

Я только что закончил работу над

  своей первой длинной  историей и

  совершенно выбился  из сил.

  Боюсь, она явится  отражением моей

  собственной жизни:  одни лишь слова

  и никакого действия.

Оскар Уайльд

в листі Беатріс  Олхазен

                                [R.H. Davies The Letters of Oscar Wilde. London, 1962 p.118] 

      Пропонуємо  розглянути та дослідити, як саме втілилася  естетична концепція Оскара Уайльда  у його найкращому творінні – романі «Портрет Доріана Грея» (The Picture of Dorian Gray, 1891). Цей твір по праву можна вважати зразком інтелектуального роману кінця ХІХ століття.

      Єдиний  роман Оскара Уайльда «Портрет Доріана  Грея» - біблія естетів і денді - з'явився на світ внаслідок імпровізації: лише три тижні вистачило письменнику, щоб записати першу версію твору. Її надрукував американський часопис «Ліппінкотс Менслі Мегезін» у липневому числі за 1890 р. У квітні наступного 1891 року «Портрет Доріана Грея» виходить окремим виданням із значними доповненнями. Уайльд додав шість нових розділів і передмову.

      В основу сюжету автор поклав розповідь  про життєвий шлях Доріана Грея, людини рідкісної вроди, чий портрет  стає дзеркалом його душі і марніє замість нього, а сам він залишається вічно юним. Ця обставина відкриває молодикові необмежені можливості для практичної реалізації програми «нового гедонізму» — теорії, з якою Доріана ознайомив його «друг» лорд Генрі Уоттон. Нічим невтримний - ні хворобами, ні грішми, ні роками - «Чарівний принц» (як називають Доріана Грея в романі) втрачає моральні критерії і перетворюється на розбещеного споживача, злочинця, і наркомана, врешті-решт, наляканий видовищем свого огидного «я», відбитого на полотні, намагається знищити портрет. Замах на твір мистецтва коштує йому життя - він гине, перетворившись на бридкого старого. Портрет залишається непошкодженим, а зображений на ньому Доріан знову стає молодим і вродливим.

      Задум роману виник доволі несподівано. Одного разу в майстерні свого приятеля, художника Безіла Ворда, Уайльд побачив натурника, який вразив його досконалістю зовнішності. Письменник вигукнув: «Який жаль, що і йому не минути старості зі всією її потворністю!» Безіл зронив, що малюватиме щороку новий портрет, аби природа відбивала свої невблаганні закони – карби на полотні, а не на зовнішності «херувима», якого щойно побачив Уайльд.

      Були  у романі і літературні джерела. Мотив таємничого зв’язку долі людини з її портретом Уайльд міг запозичити із знаменитого роману Метьюрина  «Мельмот-скиталець» - справжнього, а не тільки літературного пращура письменника. У «родоводі» роману «Фауст» Гете, твори німецьких романтиків Е.Т.А. Гофмана («Малюк Цахес») і А. Шаміссо (у його «Дивній історії Петера Шлеміля» йдеться про те, як герой загубив свою тінь), «Шагренева шкіра» О. Бальзака, а також призабутий сьогодні роман німця Й.В. Майнголада «Симонія-чаклунка», перекладений, до речі, матір’ю Уайльда [16].

     Серед численних парадоксів Уайльда є  такий: «Я можу повірити лише неймовірному». Роман «Портрет Доріана Грея» також ґрунтується на парадоксі, на фантастичному, неймовірному. Самозакоханий молодий красень Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим. І його обличчя дійсно залишається молодим і прекрасним, тоді як Доріан, зображений на портреті, фізично старіє, на ньому відбиваються жорстокість і аморальність оригіналу. Наприкінці твору, бажаючи знищити портрет, Доріан втикає в нього ніж і убиває самого себе. Портрет починає сяяти колишньою красою, обличчя ж мертвого Доріана стає дзеркалом спустошеності і розбещеності. Така парадоксальна й фантастична ситуація (людина залишається молодою, а портрет старіє) для художнього світу письменника є цілком природною. Через неймовірність зображуваного відбиваються реалії життя. Вустами одного з епізодичних персонажів свого роману (це містер Ерскін) О. Уайльд проголосив: «Правда життя відкривається нам саме у формі парадоксів. Щоб збагнути Дійсність, треба бачити, як вона балансує на канаті, і лише переглянувши всі ті акробатичні номери, які виконує Істина, ми можемо правильно судити про неї». Ці слова є своєрідним кредо Уайльда, а також багатьох інших письменників-парадоксалістів і XIX, і XX ст. (Б. Шоу і Б. Брехт, Г Аполлінер і Ф. Кафка, Е. Йонеско і Ф. Дюрренматт), які примушують балансувати на канаті Дійсність і намагаються у формі парадоксів наблизитись до "правди життя".

У романі розв'язується, кілька проблем, що були центральними для Уайльда упродовж його життя. Це проблеми Краси, Мистецтва, співвіднесеності Мистецтва і Дійсності, Мистецтва і Моралі. Вони втілюються насамперед в образах героїв "Портрету Доріана Грея".

       Передмова до роману складається з двадцяти п’яти афоризмів. Вона найбільш повно виражає основні позиції вайльдівського естетизму. «Художник – той, що творить прекрасне», твердить Уайльд, «обранцями є ті, для кого прекрасне означає лиш одне – красу», а мистецтво "зовсім не дає ніякої користі". Уайльд протестує проти розуміння мистецтва як дзеркала життя, проти мертвого зображення. У передмові автор визначив головну мету твору — велич мистецтва, яке стоїть над життям, апофеоз гедонізму – філософії насолоди. Для визначення свого естетичного кредо автор вживає, як правило, феєрверк афоризмів і парадоксальних суджень. У передмові Уайльд також виголосив, що «немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе...» Критики та історики літератури вже понад сто років сперечаються з того приводу, яку ж книгу написав Уайльд - моральну чи неморальну? Здається, на це запитання немає однозначної відповіді, тому що письменник у своєму творі однаково переконливо доводить і позитивний сенс гедонізму для розвитку культури, і абсолютну необхідність дотримання моральних принципів для існування не тільки суспільства, а й Краси. Уайльд стверджує, що вміння цінувати насолоду, безперечно, сприяє розквіту особистості, водночас культ неконтрольованої насолоди становить серйозну загрозу для тієї самої особистості.

      Двадцять  п'ять афоризмів передмови у концентрованому вигляді визначають систему естетичних уподобань літератора. Передмова і сам зміст роману складають своєрідний діалог.

      Твір  Оскара Уайльда слід розглядати як яскраву демонстрацію естетизму  письменника, що визначив і його життєве  кредо, і творчу манеру.

   Без урахування цього не можна сподіватися на правильне розуміння роману. Наголошуючи на думці, що мистецтво вище за життя, показуючи впродовж всього роману перевагу мистецтва над життям, у фіналі автор доводить, що долю людини визначає не вигадане, а реальне життя. Етика, моральні критерії оцінки стилю життя Доріана Грея беруть гору над естетикою. Уайльд вступає у боротьбу з власним естетизмом. Саме естетизмом письменника пояснюється надмірна штучність «Портрета», його декоративність. Занадто нереальними у цьому декоративному каркасі здаються і кохання Сибіл Вейн до Прекрасного Принца, і її самогубство, і провина Доріана, і його подальші злочини тощо. А моральні проблеми, порушені в романі, дуже важливі і актуальні для сьогодення, коли все більше починає домінувати егоїстичний, меркантильний підхід до людських стосунків, коли жадоба насолод переважає усі інші почуття, коли власного благополуччя досягають будь-якою ціною, в тому числі й злочинами.

   Головна теза Уайльда «Мистецтво вище за життя» породжує низку протиставлень, якими  переповнений роман: естетика – етика, мистецтво – мораль, мистецтво – природа, прекрасне – моральне тощо. Це обумовлює контрастність композиції роману. Найглибшим є контраст між життям і мистецтвом. Доцільно буде прослідкувати цей контаст з допомогою таблиці: