Естетична теорія Оскара Уайльда та її втілення у романі "Портрет Доріана Грея"

План

Вступ

1. Історична обстановка, філософські погляди, літературні напрямки в Англії в кінці ХІХ ст.
2. Декаданс, гедонізм, аскетизм, їх суть.
3. Формування естетичних поглядів Оскара Уайльда.
4. «Портрет Доріана Грея» - яскрава демонстрація естетизму Оскара Уайльда.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

       У світі, напевно, знайдеться небагато людей, які б ніколи і нічого не чули про Оскара Уайльда. Одні пам'ятають його ще зі школи як автора блискучих парадоксів і яскравих епіграм; для інших він - перший естет Європи і «апостол Краси», що живили слабкість до блакитного фарфору, павичевого пір'я і французьких гобеленів ручної роботи; деякі визнають в ньому, можливо, автора чудових казок «Соловей і Троянда» і «Хлопчик-Зірка», ще менше - автора нетлінного «Доріана Грея»,- вершини декадентської філософії. Але, на жаль, для переважної більшості ім'я Оскара Уайльда стало свого роду символом порочності і переламати цю усно передану репутацію практично неможливо. «Оскар Уайльд? А, це той англієць, який спокушав хлопчиків  хороших сімей!»  Довгий шлейф пліток тягнувся за ним за життя, і навіть після смерті вони не залишили його в спокої.

       Ми не ставимо перед собою мету розвіяти існуючий міф, до того ж, судячи з усього, це просто неможливо. Мета нашої курсової роботи – дослідити естетичну теорію Оскара Уайльда. Завдання нашої курсової роботи:

• вияснити суть таких понять як гедонізм, естетизм, дендізм, аскетизм;
• дослідити їх прояви у творчості Оскара Уайльда, зокрема у творі «Портрет Доріана Грея»;
• спробувати сформулювати основні положення естетичної теорії Оскара Уайльда;
• знайти її відображення в блискучих уламках його парадоксів, якими так багатий роман «Портрет Доріана Грея».

      Можливо, в кінці ми прийдемо до висновку, що його філософія зовсім не мала своєю кінцевою метою шокувати буржуазне суспільство XIX століття, а зухвалі епіграми таять в собі глибинний сенс. До того ж, той факт, що Вікторіанська Англія не пробачила Уайльду його поглядів, перетворивши мрійника на злочинця, вже робить наше дослідження цікавим.

      Об’єкт нашого дослідження – естетична концепція Оскара Уайльда в цілому; предмет – втілення її у романі «Портрет Доріана Грея».

      Джерельна основа роботи – твір «Портрет Доріана Грея» зокрема, хрестоматії, нариси, довідники, статті. Використані у невеликому огляді критичної літератури, присвяченої творчості Уайльда, вислови та спостереження свідчать про те, що художній світ цього митця невичерпний. А це дає змогу продовжити дослідження, спираючись на існуючі наукові матеріали, відштовхуючись від загальних положень і різних точок зору. Актуальності темі даної курсової роботи надає, безперечно, і відповідність вимогам шкільних програм та сучасного літературознавства.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історична обстановка, філософські погляди, літературні напрямки в Англії в кінці ХІХ ст.

        До 70-х років ХІХ ст. Англія стала провідною капіталістичною державою, яка захопила важливі морські шляхи та колосальні колонії. В цей час англійській буржуазії вдалося перевести робітничий рух в русло тред-юніонізму та реформізму, підкупити верхівку робітничого класу.

   Проте цей відносний розквіт Англії як буржуазної країни тривав недовго. Всі основні риси та протиріччя імперіалізму проявились в Англії та викликали  економічні кризи, військовий ажіотаж  та загострення класової боротьби. На перше місце серед імперіалістичних держав виступає Німеччина, за нею – Сполучені Штати Америки. Утримуючи в своїх руках морські комунікації, Англія тепер бореться за нові колонії та ринки збуту, за збереження свого провідного становища. В кінці ХІХ ст. вона веде колоніальні війни в Центральній Африці, Єгипті, Судані; їх завершила англо-бурська війна (1899-1902), яка була спричинена бажанням кучки імперіалістів прибрати до рук південноафриканські діамантові копальні.

      В кінці ХІХ ст. буржуазії вдалося  підкупити та відволікти від боротьби верхівку англійського пролетаріату – робітничу аристократію – та трохи покращити за рахунок грабування колоній становище робітників самої Англії. Але у зв’язку з інтенсивним розвитком промисловості та зростаючою бідністю сільського пролетаріату з сіл хлинув новий потік робітничої сили. Це викликало в 80-х роках нову хвилю робочого руху, бунту, активізацію профспілок.

      Соціалістичний  рух в Англії кінця ХІХ ст. часто  відривається від робочого руху, але  саме виникнення соціалістичних організацій  свідчило про ріст громадської свідомості.

      У 1893 р. на базі профспілкового руху виникла  так звана Незалежна робітнича  партія, а у 1900 р. – лейбористська  партія, яка намагалася об’єднати  робітничі та соціалістичні організації. До неї увійшли представники Незалежної робітничої партії, раніше створеної Соціал-демократичної федерації та фабіанці. Опортуністична політика лейбористів заважала їм стати по-справжньому робітничою партією. По суті, їх партія виявилася, як говорив В.І. Ленін, «незалежною від соціалізму, але залежною від лібералізму». В 1914 р. англійські соціалісти відступилися від справи миру, справи робітничого класу, проголосувавши за військові кредити.

      Всі ці складні суспільні явища знайшли  своє відображення у філософії та літературі. Періоду відносної стабілізації капіталізму відповідав у філософії розквіт буржуазного позитивізму. Найвидатнішим представником позитивізму в Англії був Герберт Спенсер. Агресивність англійської буржуазії знайшла своє втілення у антигуманістичних поглядах Спенсера та його «Соціальному дарвінізмі». Він поширював на суспільство закон боротьби за існування та вважав його найголовнішим стимулом розвитку. Суспільство розглядалось як єдиний організм, в якому функції мозку, функції керування повинні належати привілейованим класам, а функції робітничих рук – пролетаріату. Вчення Спенсера досить сильно вплинуло на багатьох англійських та американських письменників. В англійській критиці та літературознавстві проповідником теорій Спенсера був Д.Г. Льюїс.

      Але навіть це вчення виявилось занадто гуманним для буржуазії кінця століття. На цей період в Англії поширюється філософія Ніцше з її утвердженням «права сильного», апологією війни, ненавистю до соціалізму. Великобританський шовінізм, який також часто називають джингоїзмом, спирається на ніцшеансько-спенсерівську філософію та особливо яскраво проявляється у творчості Кіплінга та деяких інших письменників. Відчуваючи відразу до буржуазної дійсності та «соціального дарвінізму», багато англійських мислителів та письменників опираються на ідеалістичну філософію Шопенгауера, іноді у трохи поновленому вигляді. Німецький філософ Шопенгауер вважав, що в основі світобудові лежить так звана Світова воля, байдужа до життя та страждань людей. Більше за все ця філософія відбилася на світобаченні та творчості таких письменників, як Гісінг, Джордж Мур а також гуманіст та реаліст Гарді, який намагався пояснити за допомогою цієї теорії жорстокість буржуазного світу. В поєднанні з так званим «віталізмом», вчення Шопенгауера вплинуло і на світосприйняття таких відомих письменників, як С. Баталер та Б. Шоу.

      Ідеалістом  релігійно-естетичного типу був  популярний публіцист та мистецтвознавець Джон Рескін. Він виступив як послідовник Карлейля з проповіддю так званого «феодального соціалізму», але надалі, у найкращих своїх роботах, Рескін відходить від цих позицій. Гуманізм та пристрасне захоплення мистецтвом змушують його виступати з різкою критикою капіталізму. Рескін підкреслює ворожнечу капіталізму та краси, мистецтва, фізичного та морального здоров’я людини. Він мріє про те, щоб перетворити завалену шлаком, замучену злиднями Англію на веселий зелений острів, де могли б гратися всі англійські діти. Він виступає проти теорій буржуазного позитивізму та викриває їхню антигуманістичну сутність. Великі надії Рескін покладає на англійських робітників, «людей в грубій одежі», яких він називає «найсвятішими, найчистішими та найдосконалішими створіннями на землі». Він мріяв відродити патріархальну селянську Англію, цехову, ремісничу роботу, ідеалізував середньовіччя. Проте пристрасна емоційна критика капіталізму в працях Рескіна була щирою та принесла неабияку користь.

      В англійській літературі кінця ХІХ  ст. розвиваються течії, які відображали  кризу буржуазної культури (натуралізм, декаданс) та течії реалістичні, пов’язані  зі зростаючим робітничим рухом та загальною демократичною опозицією імпералізму.

      Тенденції натуралізму проявилось у творчості низки англійських письменників – Джорджа Гісінга, Арнольда Бенета, Джорджа Мура та ін.

   Англійський декаданс прийняв специфічну форму  естетизму та отримав своє втілення в теоретичних висловлюваннях У. Патера, А. Саймонса та   

О. Уайльда.

      Паралельно  з декадентством в Англії розвивається неоромантизм. Неоромантизм (як раніше романтизм) ворогує з буржуазною дійсністю. Він проявився у творчості Д. Конрада, Р. Кіплінга, Р.Л, Стівенсона та ін. На естетику неоромантизму справили вплив філософські концепції Шопенгауера та Ніцше, наукові відкриття З.Фрейда, взаємодія з реалістичними тенденціями. Як і попередники — представники романтизму 19 століття, неоромантики заперечували прозу «обивательського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, відхиляли вульгарність, одноманітність [1].

      2. Декаданс, гедонізм, аскетизм, їх суть

      Щоб перейти до розгляду естетичних поглядів саме Оскара Уайльда як найвидатнішого представника естетизму в Британії, нам потрібно з’ясувати суть таких явищ, як декаданс, гедонізм та аскетизм, які допоможуть краще зрозуміти, про що буде йти мова далі.

      Як було сказано вище, у цей період ввійшло в літературу (і не тільки) явище декадансу. Яка ж його суть? Декаданс – загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця ХІХ – початку ХХ ст.. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом [19]. Як літературний рух, Декаданс – це перехідний етап між реалізмом та модернізмом. декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині ХІХ ст., зокрема у Франції, де було вперше застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів.

      Однак, марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Ш. Бодлера, естетизм в О. Уайльда, підкреслений індивідуалізм у А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи В. Винниченка та ін.).

      Водночас слід обережно виводити філософські джерела декадансу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців.

      Гедонізм  – філософсько-естетична теорія, різновид антропологічного натуралізму, певною мірою поза історичний та асоціальний погляд на людину, який спрощує мотиви її поведінки. Гедонізм стверджує, що найвищим благом життя є задоволення, воно ж є і єдиним критерієм моральності. А це, у свою чергу, виправдовує морально-етичний релятивізм – у кожного, мовляв, своя мораль! Звідси відкривається прямісінька дорога до проповіді аморалізму та крайнього індивідуалізму, як воно, зрештою, і було у колі Оскара Уайльда [14].

      Декадентський гедонізм традиційно сприймається як не більше як популяризований О. Уайльдом «новий гедонізм» У. Пейтера. Дійсно, деякі елементи теоретичних побудов естетизму знаходять місце в етиці декадансу. Однак декадентський гедонізм, який знайшов найбільш послідовне втілення в теорії та художній практиці Ф. Сологуба, істотно відрізняється і від неоромантичного гедонізму Пейтера, і від естетичного гедонізму Уайльда. Ця відмінність особливо чітко проявляється на рівні культурної ментальності і на рівні структури задоволення. Друга половина XIX ст. – час занепаду чуттєвої європейської культури (П. Сорокін). Чуттєве мистецтво живе і розвивається в емпіричному світі почуттів, його мета - принести тонку чуттєву насолоду: розслаблення, розвагу, звесеління і т.д. Для досягнення цієї мети воно має бути сенсаційним, пристрасним, патетичним, постійно шукати щось нове. Чуттєве мистецтво відмічене збудливою наготою і хтивістю, воно вільне від релігії, моралі та інших цінностей, тому його головний художній принцип - «мистецтво для мистецтва».Утвердження даного принципу знаменує відрив від романтиків і початок поступової зміни типу культурної ментальності. По суті, шлях від естетизму до декадансу - це шлях від активного епікурейства (в термінології П. Сорокіна) до пасивного.