Діти-пастухи

«Ось, дивіться, хлопці, я дістав морського рака з дна!» Одне з найбільших задоволень для дітей — це купати коней

І або корів. Робиться це так: хлопці роздягаються догола, займають худобу з берега і женуть її в воду. Коні, корови і воли у воді добре плавають. Діти чіпляються руками за хвіст або за роги худобі й так бавляться у воді. Тварини, звичайно, знають свого пастуха й не відкидають його від себе. Якщо ж до якогось вола чи корови вчепиться чужий пастух, то худоба як тріпне голо-

I вою чи хвостом, то хлопець  летить, як тріска.

Під час купання у вуха набирається вода. Вилізши на берег,

і хлопець чи дівчина притискає  свою долоню до вуха, схиляє

| голову набік, стрибає на  одній нозі й примовляє:

Коду, коду, вилий воду на колоду,

чи на дощ,

чи на грім,

чи на хмару,

 чи на блискавку!

Якщо купалося кілька дітей разом, то й усі разом стрибають І та примовляють, а потім, відірвавши долоню від вуха, дивляться й відгадують: «У мене на хмару!» — «А в мене на дощ!» — «Ні, у тебе не на дощ, а на грім. Дивись, бачиш: синя долоня».

Серед дітей існує повір'я, що хто хоче добре плавати й не тонути на воді, той повинен їсти цвілий хліб. Таке вірування підтримують серед дітей старші, кажучи: «Сухий цвілий хліб  кинь на воду, то він плаває, не тоне. Отож їж цвілий хліб, то будеш добре плавати!» Малий хлопчик, котрий ще не навчився добре плавати, звичайно, просить маму: «Мамо, не давайте мені свіжого хліба, дайте цвілого, бо я не вмію добре плавати!»

Діти знають кілька способів плавби. Звичайно, прийшовши до річки, діти роздягаються й один одного питає:

- А як будемо плавати: на розмашки чи по-жаб'ячому?

- Будемо  плисти на розмашки!

Роздягнувшись, хлопчик лягає на воду черевом  і високо, Ізамахнувшись рукою, гребе  воду під себе. Це робиться по черзі  обома руками: то правою, то лівою. Так  плавають і дорослі чоловіки. Жінки й дівчата цим способом не користуються, бо для цього потрібна неабияка сила в руках. Плавають ще хлопці горілиць, лягаючи на воду спиною, а руками й ногами женуть воду під себе. Плавають «по-жаб'ячому» — то значить лягають на воду черевом і руками гребують воду під себе, а ногами бовтають. Цим способом плавають всі жінки, дівчата й малі хлопці, котрі ще не навчилися плавати «на розмашки». — «Е, він малий, — звичайно кажуть, — ще по-жаб'ячому плаває!» Або старші хлопці питаються меншого: «Ти вже вмієш плавати на розмашки?» — «Ні, ще не вмію!» «То не йди з нами купатися. Як по-жаб'ячому плаваєш, то йди до дівчат!»

Весною  після повені на Дніпрі вода поступово  відходить у своє річище, залишаючись  тільки в ямках та в долинках, де разом із водою залишається багато риби. Діти ловлять ту рибу руками. Особливо люблять ловити щук; бродячи по калюжах, діти ногами каламутять воду, а щуки не витримують такої каламутної води й випливають на поверхню «хапати гтвітря», тут їх і ловлять руками. Зловлену рибу пастухи сортують велику печуть і їдять, а маленьку несуть додому і віддають котикам.

«Як вода висохне  у невеличких болотах, то в'юни зариваються  в болото й там живуть. Хіба що земля висохне так, що аж потріскає, то тільки тоді вони пропадають, а то живуть довго. Як піти, де болото підсихає, то там є густо дірочок, нірок, — це в'юни зариваються в землю. Там копаємо паличками й викопуємо в'юнів із нірок», — розповідають діти.

Весною, як риба нереститься, хлопці їдуть човном понад берегом і ловлять нерест. Як вода скотиться, то нерест зали­шається по кущах і засихає, багато його гине. Пастухи збирають той нерест і варять з молоком. Спочатку варять у воді, воду відціджують, а тоді наливають молока; з молоком нерест перекипає разів два, а потім загусне й стає дуже смачним. Окуневого та щучого нересту ловлять найбільше, бо він найближчий до берега, звичайно, розвішаний по лозі.

Діти дуже люблять мед, вони забирають його у диких бджіл і джмелів, а  часом навіть висмоктують з квітів.

Якщо знайдуть діти джмелину нірку  в землі, то вкривають своє обличчя листям чи травою й обережно паличками розко­пують; розкопавши, забирають стільники з медом, а самі швидко втікають з того місця, біжучи проти вітру, щоб джмелі не догнали, бо їм тяжко проти вітру летіти. Але джмелі часом доганяють своїх грабіжників і проти вітру, а догнавши, дають та­кого меду, що все обличчя спухне. Якщо джмелі покусають, тоді обличчя натирається цибулею, щоб не боліло.

Джмелиний мед чорніший від бджолиного, але солодкий і дуже смачний. Стільники в джмелів більші й більше меду в них. У народній медицині джмелиний мед вважається за найкращий лік на хворі очі, а тому дорослі селяни якщо знайдуть джмелине кубло, то меду не їдять, а зливають його в пляшечку й зберігають на випадок хвороби очей.

Якщо пастухи знайдуть диких  бджіл в дуплі, то курять димом  і забирають мед, а рій віддають пасічникові.

Буває, що пастухи ловлять у полі чи в лісі зайченят, вивірочок або  їжаків. У таких випадках, як правило, старший брат приносить тих звірят додому для молодших братів чи сестер, діти дуже тішаться молодими звірятами й старанно їх догляда­ють. Зайченят, звичайно, годують молочною кашею, капустою, морквою та іншими ласощами. Зайченята часто звикають до хатнього життя й виростають у дорослих зайців. Довго живуть у хаті й вивірочки. Змалку годують їх молоком, а як уже виростуть, то дають їм горіхів або соняшникового насіння. Вивірка (білка) у хаті стрибає по сволоку, по полицях, — дітям це дуже цікаво. Буває, що білка в хаті й зиму перебуде, а в день Благовіщення все випускається на волю. Найдовше тримають у хаті їжаків, бо вони мишей ловлять; звичайно кажуть: «Хай миші половить, а тоді іде собі з Богом куди хоче!»

На Україні понад ріками та озерами  водиться багато жаб, але діти цих  тварин шанують, не б'ють їх, бо вони людям ко­ристь приносять: мух та всяких комах ловлять. Ящірок теж не б'ють, тільки «гадючого хвоста» віднімають. Існує серед дітей вірування, що ящірка бере від гадюки хвоста, а тому як побачать ящірку, то бігають за нею, перегороджують їй палицею дорогу й примовляють: «Покинь гадючий хвіст!» Діти кажуть: «Якщо ящірку вбити, то за нею буде сонце плакати».

Про гадюк діти-пастухи, звичайно, розповідають таке: «Гадюки бувають  вертильниці і прості гадюки; є  гадюки, що мають дві голови, — «двоголовки». Якщо побачиш вертильницю, то втікай, бо вкусить; її дуже важко вбити, її так треба бити, щоб вона не бачила; у неї немає ані голови, ані хвоста; рот і очі у неї під животом. Якщо вона почує якийсь шелест, то стає, а якщо побачить кого, то кидається. Як перебити її на шматки, то вона стуляється і знову оживає. Вбити її не можна; коли шматки порозкидать один від одного далеко, то вони все одно стуляться». Отак фантазують діти про гадюку, що її рідко бачать і якої бояться.

Якщо часом діти натрапляють на гадюку, то б'ють її палицями, а як уб'ють, то палиці покидають, бо тою палицею вже гріх бити худобу. Якщо гадючі яйця знайдуть, то нищать їх, — ними не бавляться. Коли пастух вбиває гадину, то бере на па­лицю й несе її в холодок, «щоб на сонці не лежала, бо сонце буде плакати». Прийнято, що найліпше кинути мертву гадюку в мурашник, щоб мурашки її з'їли.

Про черепаху діти розповідають таку легенду. Коли Бог створив черепаху, то вона літала, сідала на людей і  від'їдала їм носи. Тоді Бог розсердився й закував її в череп'я. «На тобі кайдани, — казав Бог, — бо ти не достойна бути на волі!» Ось тепер черепаха й тягне ті кайдани, й так довго їх тягатиме, поки світу й сонця.

Понад ріками та понад озерами діти ловлять і деяких комах, як от, наприклад, бабку. Бабка має довгий і тоненький хвос­тик, а голова у неї велика; крильця тоненькі й прозорі з синенькими жилками. Бабка шкоди не робить, навпаки, вона корисна, бо ловить шкідливих комах і їсть їх. Діти її, не б'ють.

Бабочка така сама, як і бабка, тільки ще тендітніша і кольором синіша. Вона літає над озером і п'є воду. Цю комаху теж не б'ють. Спіймати її трудно, вона дуже швидка: сяде на листочку, крутне хвостиком та й далі летить. Діти примовляють до неї: «Бабочка, бабочка, сядь на тину, я тебе пійму, побачу й пущу!» Як трапиться комусь з дітей і справді піймати бабочку, то не вбиває, а завжди пустить живою.

Метеликів ловлять і нищать їх. Сільські діти добре розуміють, що з  метеликів виплоджується шкідлива гусінь.

Дуже шанованою є комаха «сонечко». Дівчина як знайде «сонечко», то кладе його собі на долоню й примовляє: «Сонечко-комашечка, де я буду хазяйочка?!» Якщо комаха здійметься й полетить, то дівчина слідкує за нею: в який бік вона летить — ото туди дівчина й заміж вийде.

Цікаво спостерегти, чим харчуються діти-пастухи.

Крім тих харчів, що їх діти одержать від матері, вони ще їдять багато такого, що знаходять собі в природі: бруньки дерев і кущів, квіти, коріння, корневища, ягоди, овочі, гриби, а за напої для них служать  соки деяких дерев.

Весною, коли розвивається верба, то на молодому гіллі з'являються соковиті бруньки, їх діти зрт вають і охоче їдять. На луках та в мілких озерах ростуть осікінь, рогоза та лепиха; весною ці рослини дуже соковиті, і діти їх їдять з великим задо­воленням: наривають цілі сніпки цього зілля, чистять і їдять. З осікіння їдять тільки білу середину, а все зелене вкриття зчищають і викидають геть. Так само поступають і з рогозою. Листя лепихи широке, плескувате; діти здирають з неї дві шкірки аж поки доберуться до білої смачної середини.

Коли озера вкриваються квітами  водяних лілей, які йнакше називаються  лататтям6 або маківками, то діти зривають і їдять білі пелюстки та жовту  маточку з цих квітів, а зелене квітоложе викидають геть. З водяних  лілей діти ще їдять недозріле  м'яке насіння, що називається «жирівка». Один десятилітній пастух дав таке пояснення: «...їмо ще з маківки жирівку. Як маківка вже відцвіте і згниє, тоді відкидаємо весь гнилий цвіт, а там є така бульбашка, наче яєчко, — це і є жирівка. Якщо жирівку розірвати, то всередині є каша, ніби пшоно; коли воно виспіє, то буває червоне або чорне. Котре старше, те й чорніше, — цю кашку їмо».

Ще рвуть корневище з маківки. Здирають з того корневища шкіру, обчищують гарно й їдять. Якщо озеро не глибоке, то діти позакачують  штани, бродять по озері й зривають маківки. По глибокому озері їздять човном або роздягаються й пливуть «навимашки» за лататтям. «Коли рвемо маківки, то хочеться, щоб аж від кореня відірвалось, бо там вона грубше й смачніше. Коли рвемо, то примовляємо: «Морень, морень, випусти корень!» Так повторюємо кілька разів і злегка тягнемо за вершок, щоб не відірвати голівки».

- Що ж то за морень? — питає  записувач.

- -А це той, що у воді  живе; він і над лататтям, і  над рибою господар. Морень, якщо  захоче, то дасть і риби, й латаття, а якщо не захоче, то нічого не дасть, і не візьмеш!

- У воді ж тільки русалки  живуть.

- Е, ні. Русалки — це дівчата,  а Морень — як чоловік, тільки  геть шерстю поріс. Кажуть, що  він часом вилазить з води, лягає на скелю й гріється  проти сонця, тільки його не побачиш.

Весною збирають діти в бору й  на луках суниці. Влітку їдять цвіт білої акації, зривають ягоди шовковиці, чорного пасльону (глисника), а також  їдять вишні й черешні.

Діти ще шукають і їдять рослину, що називається «сусай». Стовбур цієї рослини діти відривають від кореня, очищають його від кори, труть поміж долонями й примовляють:

А сусай-молочай,

Та у мед укачай,

А із меду та в вино,

Щоб солодше було.

А вже коли їдять, то часом примовляють: «Свиням гірке, а нам солодке!»

Восени діти їдять ще ягоди ожини, глоду та шипшини, яка ще має назву «свербивус».

Весною на стовбурах слив і вишень витікає з-під кори сік і застигає; в народі це називається «глей», а діти його нази­вають медом: «А я  на вишні меду знайшов!» Цей древесний  сік має високу поживну вартість, і діти його їдять з великим задоволенням.

Весною на дубовому листі є невеличкі  зелені нарости, що їх у народі називають  «зозулині сльози». Коли ті нарости  ще мо­лоді, то вони за своїм смаком нагадують зелені яблука, й діти їх їдять. Про ці «зозулині сльози» дітям розповідають таку легенду: жили собі в Україні чоловік та жінка й мали вони дочку на ім'я Зозуля. Вона була дуже розумна дівчина, тільки лінива: не хотіла нічого робити. Одного разу послала її мати на леваду брати льон. Зозуля льону не брала, а вилізла на дуба, сіла на гілляці та до хлопців: «Ку-ку! Ку-ку!» Мати почула, розсердилась та й каже: «А кувала б ти доки світу й сонця!» Зозуля почула материн проклін, заплакала, а її сльози покапали на дубове листя та й застигли навіки; сама ж вона обернулася на птаха, стрепенула крилами та й полетіла поміж птахами жити. Тепер зозуля-птах така сама ледача, як була дівкою: гнізда собі не в'є, дітей не годує. Літає зозуля по дібровах та дітям угадує, скільки їм років, а дівчатам — коли вони заміж підуть.

Весною з берези і клену діти добувають сік. Просвердлюють дірку  в корі свердлом, в ту дірку вставляють очеретину, й сік стікає по очеретині  в підставлену посудину. Якщо немає  свердла, то кору підрізають ножем, але  тоді гірше підставляти посудину. Здобутий сік діти п'ють замість води.

Живучи серед природи, діти-пастухи  навчаються пізнавати лікарські  рослини й у час потреби  користуються ними.

«Як болить живіт, то шукаємо дикий  часник, що росте на лузі поміж травою; він має такі плескуваті листочки, що їх рве­мо й їмо, щоб живіт не болів», — оповідають діти.

Якщо болить голова, то діти шукають  листочки серпорізу, запихають їх у  ніс, а потім двома пальцями труть  по ніздрі, щоб кров пішла. Коли виймуть  траву, то з носа капає кров і голова перестає боліти.

Буває, що пастух щось струже або хліб ріже гострим ножем і вріже  пальця, то тоді шукає листочка заячої капусти, при­кладає до рани, зав'язує ликом з лози, і рана швидко гоїться. Часом рану ще засипають порошком з сухого деревію, а найкраще — прикласти до рани листя подорожника. Подорожник ще прикладають до наривів. «Часом буває проб'єш ногу стернею або в лісі тернину заженеш і починає наривати та дуже болить. Тоді найкраще помагає подорожник; листочки треба і помити водою, помняти їх, щоб аж сік пустили, й прикладати до нариву: два-три рази прикладеш і загоїться», — кажеться в

І переказах про подорожник.

Бавлячись, діти роблять собі шапки  з листя, пояси з кори, і взуття з лика. При цьому вони користуються замість голки ігли-цями сосни, замість ниток — ликом, замість шпильок — тернинами.

Влітку, звичайно в червні місяці, коли наростає листя лопухів, хлопці рвуть те широке лопушине листя, сколюють тер­нинами докупи два великі листки, і з них виходить шапка. Одягнувши  ті шапки на голови, діти хваляться один одному: «Чия краща». Старші хлопці показують меншим, як ті шапки роби|ти, або й самі роблять для них, щоб вони забавлялися.

Дівчата рвуть вільхове або дубове листя, плетуть з нього ланцюжки й обвивають собі голови: виходить щось на зразок капелюшка. А щоб той капелюшок з голови не спадав, йогд пришпилюють до волосся сосновими іглицями, як шпильками. Замість люстра дівчатам служить стояча вода в ставку чи в копанці. Вбравшись у капелюшки, дівчата вихваляють одна одну: — О, як гарно тобі, Маріє. Дивись, а Ганні ще краще! Ганю, де ти нарвала такого гарного листя? Скажи мені, то й я нарву. Коли є щось недобре, то одна одній поправляє й зауважує: «Не добре зачепила. Іглиці сирі, треба сухих наламати!» Або: «Капелюшок нерівний, недобре прилягає до голови. Дуб, мабуть, був дуже старий. Треба ліпшого листя нарвати».

Пояси роблять з соснової або  вільхової кори. Соснові пояси  — білі, а вільхові — червоні, тому й кращі. Один кінець такого пояса  зарізують із боків, а на другому  кінці прорізують повздовжню дірку, щоб обидва кінці можна було зчепити. Під| час негоди такими поясами оперізуються, щоб тепліше було.