Діти-пастухи

Колись, ще в доколгоспній Україні, після святого Юрія вже кожний день діти-пастухи женуть, бувало, своїх  корів, коней, овець чи кіз на пасовисько.

Починали  пастушити звичайно з семи років. Наймолодші пасли гусей, старші —  овець, а найстарші, 10—12-річні, корів і коней. Усю худобу, звичайно, пасли на луках, на полях чи в лісах, — це залежало від місцевости й пори року: весною, наприклад, там, де були ліси, пасли в лісах, а де їх не було, то гонили на луки, незасіяні поля чи на перелоги.

Описуючи  побут селянських дітей села Старосілля на Чернігівщині, Ніна Заглада зазначає, що коли вперше весною вига­няли худобу на пасовисько, то брали червоний пояс і розстеляли його на порозі хвіртки, а на нього клали сокиру й ключ. Потім мати, або батько, свяченою вербою виганяли- худобу з кошари аж за ворота на вулицю, а там віддавали вербу пастухові, примовляючи: «Щоб ти її приніс додому!» Свячену вербу пастух носив перший день у руках. Якщо поламається верба, то пастух її в торбу клав, але не покидав, бо існувало повір'я,

що хто  загубить свячену вербу, то все літо буде губити свою худобу. Ввечері, якщо верба була ціла, то ставили її на покуття, там вона стояла ще три дні, а потім її виносили в комору або

застромляли у стріху хати.

Пастухи з  одної частини села («кутка») всю  свою худобу зганяли докупи і пасли разом. «Як прижену пізніше худобу на пашу й не знаю, де інші

пасуть, то гукаю: „Хлопці, го-о-о!" А вони як почують, то так само відповідають: „Го-о-о!"».

Коли котрийсь із пастухів загубить худобу, то бігає  по лісі й гукає: «Мань, мань, мань. Му-у-у!» Якщо корова або віл почує, то обізветься, бо кожна худобина знає голос свого пастуха. Або пастух біжить шукати свою згубу й гукає: «Хлопці, го-о-о!» А ті відгукуютьсяйАчого-гого?!»    «Чи не бачили моєї худоби?!» — «Осьо-о-о!» або: «Нема-є-є!»

Якщо худоба розбредеться по лісі, то для того, щоб  її зібрати докупи, один із пастухів вилазить на найвище дерево й ди­виться, чи не видно де згуби. Якщо видно, то він подає з дерева команду  іншим пастухам і таким способом худобу знову зганяють до гурту.

Обов'язок пастухів — дбати про худобу, старатися знайти для неї добру  пашу й своєчасно напоїти, пильнувати за тим, щоб худоба не робила шкоди  в полі та на засіяних галявинах  у лісі, а крім того, щоб не розгубити  худобу й пригнати ЇЇ ввечері додому. Виконувати ці обов'язки пастухи допомагають один одному: старші опікуються молодшими, а за те молодші слухають старших.

До малого пастуха-початківця батько, звичайно, «припрошує» старшого, «надійного»  пастуха, кажучи: «Будь ласка, гля­ди й мого пастуха, нехай він пасе з тобою. Не жени його від себе. Загадуй йому, де й куди завертати». Якщо початківець ледачий і не слухається, то старший і досвідчений пастух, бувало, каже: «Не хочеш слухатися, то я тебе вилучу від себе. Ти чув, що твій батько казав?!» Цього буває досить, щоб уладнати всі конфлікти.

Якщо вдень  треба приганяти худобу на обід, а годинника немає, то пастух угадує час по сонці. Стає спиною до сонця, дивиться на свою тінь і спостерігає, куди вона сягає; замічає те місце, а  потім міряє ступнями: якщо тінь завдовжки два ступні, то вже час худобу гнати на обід. Кожний пастух знає з досвіду, що тінь зменшується до одного ступня, а потім увесь час збільшується. Ввечері тіні не міряють, бо як сонце заходить, то вже й женуть худобу додому.

Влітку на обід худобу женуть не завжди, часом зганяють її в одне місце, десь коло води: річки або озера, і там стоять дві, а то й три години. Це місце зветься: тирло. Кажуть: «Пожену свою корову на тирло» або: «Там коло млина пастухи тирлують худобу».

Малим дітям часом набридає бути в полі, еони хочуть швидше додому, дехто вже й за мамою скучив. Старші пастухи сміються з малих і кажуть: «Давайте будемо підганяти сонце!» Малі раді з цього, вони й справді, гадають, що сонце можна підігнати, щоб швидше сідало, і слухають старших. Хтось із старших бере хусточку, зав'язує одному з малих очі й починають бавитися в піжмурки. Бавлячись, малі забувають про свій смуток і сонце, яке, як їм здається, сідає швидше.

Часом старші навчають малих, як треба вгадувати, скільки годин до вечора. Бере пастух свою палицю, ставить її стійма на вказівний палець правої руки й балянсує рукою так, щоб палиця встояла на пальці якнайдовше, і при цьому рахує: раз, два, три... Коли падає палиця, пастух авторитетно проголошує: «До вечора залишилося три години».

В неділю чи в свята діти-пастухи чергуються, заповідаючи:

«Цієї неділі ти мої корови попаси, а я твої пастиму наступної реділі!» Звичайно,  в таких випадках пастухи  приходили  до годи.

Під час  випасу худоби в лісі діти знаходять  для себе багато рцікавих розваг. З білолозу або ошеляги вони роблять дудки і грають на них найпростіші мелодії. З лози молодої ольшини Зроблять свистки. Весною, коли кора на ольшині лупиться, то з тонкої деревини хлопці вирізують довгу спіральну стрічку кори, а потім скручують її цівкою й таким чином витворюється труба. Таку трубу пастухи використовують і як музикальний іструмент, і як рупор. Найпростіші музикальні струменти, або пищики, пастухи ще роблять з трави, стебла жита й гусячого пір'я. «Коли гуси весною линяють, то гублять пір'я. Коли, бувало, велику пір'їну знайдеш, то колодочку з пір'ям відрізуєш, а залишається тільки та частина, що була в тілі гуски. Ножем прорізуєш уздовж рівчачок, береш у рот і дмеш, а воно грає. Це зветься «гусяча дудка».

 «Робили  ще «лясочки». Оце зірвеш молодий листок, покладеш у кулак, а долонею другої руки б'єш по листку. Листок проривається стиснутим повітрям і видає звук «ляскоту». Такі лясочки найкраще виходять з молодого листя ольшини, дуба і клена».

Діти, а  особливо хлопчаки, дуже люблять лазити по деревах. Вилізе отакий бешкетник на ольшину, вхопиться руками за вершок, а ноги звісить, і дерево згинається, наближаючись до другого дерева; хлопчак охоплює ногами те друге дерево й перелазить на нього, а потім — на третє і так далі.

На молодих деревах хлопці, бувало, «гнуть гнучки»: вилізе котрийсь на тонку високу деревину, схопиться руками за вер­шок, а ноги звісить, і деревина згинається додолу. Коли ж ноги торкнуться землі, то хлопчак пускає вершок і дерево випросто-вується, роблячи шум і свист у повітрі, з чого діти тішаться.

Лазячи  по деревах, діти перегукуються, хваляться  один перед одним, «хто вище вилізе», і за такою забавою їм швидко проходить  час.

На високих гіллястих деревах  у лісі діти, бавлячись, часто роблять  т. зв. кубла.

«Кубло робимо на вільшині. Лізимо на дерево, де є багато гілля, і там  мостимо. Ломимо гіллячки з листям й  кладемо на розкарячча. Так робимо доти, доки не накладемо кубло таке велике, як чорногузове гніздо на хаті. І коли вже змостимо кубло, то сідається  в нього й їсться хліб; потім у тім кублі щось собі стружеш, крячеш по-воронячому, на сопілці граєш або ляжеш та й спиш. Якщо мостить кубло один хлопець, то один у ньому й сидить, а коли вдвох — то обидва там проводять час, а часом і сплять», — згадує колишній пастух. Найчастіше діти мостять кубло весною та на початку літа, коли зелень ще свіжа й запашна. «Буває, що й заснеш у тому кублі, бо ж там спати добре: дерево злегка похитується, гілля шумить, сонце не пече, а є холодок; комарів там немає, — спиш собі спокійно... Якщо худоба піде в шкоду, то злазимо, завертаємо її та й знову в кубло. Хлопці люблять, бувало, сидіти в кублі, а дівчата ні, бо бояться...»

Якщо діти знаходять стару сосну, що її гілля звисає мало що не до землі, то беруться руками й гойдаються. Або викопають довгий сосновий корінь, прив'яжуть його до гілля, як гойдалку, сідають і гойдаються. А то ще кладуть на колоду дошку чи спиляну деревину, таку, що можугь підняти, а тоді сідають або стають один проти одного на протилежних кінцях і так гойдаються.

В кущах і на деревах наших  лісів, у садах і на левадах  жі.ве багато різного птаства та дрібного звіря. Розлогі степи і  про­сторі пахучі луки з численними озерами й річками, що густо поросли  бережиною, осокою, очеретом та дрібними й велики­ми кущами, — теж дають добрий притулок для великої маси дичини: тут багато водиться всякої птиці, риби, диких бджіл та дрібного звіря; а тому й не дивно, що наші діти дуже охочі ловити пташок, вудити рибу, добувати дикий мед та полювати на звірят, переважно на зайців.

Діти шукають пташиних гнізд  на болотах, по кущах, лазять на дерева. Знайшовши гніздо, вони, звичайно, руйнують його і забирають яйця або пташенят. Дорослих пташок діти стріляють з  лука. З цією дитячою жорстокістю  вчителі й старші люди ведуть систематичну боротьбу. Масове навчання в школах за останні десятиріччя трохи послабило цю жорстокість, і вже є багато таких дітей, котрі захищають пташок і звірят від своїх товаришів-бешкетників.

Гнізда співучих пташок діти не зачіпають. «Пастушка, що за коровою ходить і хвостиком киває, теж не зачіпаємо, бо він нам корови пасе». Так говорять діти про трясогузку (Motacilla alba L.).

На плавнях та в густих очеретах і в лозах водиться багато диких  качок. «Як пастух знайде, було, перший раз качині яйця, то бере з того гнізда пір'їну, кладе в шапку і так ходить з тією пір'їною цілий день, — щоб була вдача знаходити качині яйця, щоб гнізда дралися».

Діти уважно спостерігають природу  й свої спостереження використовують при ловецтві. Про диких качок, наприклад, діти розповідають таке: «Качка-чирка є менша, а качка-крижня більша. Качка сіра, а селезень сизий. Качка кладе свої гнізда на болотах поміж осокою або в кущах верболозу: оце вигребе ямку і так несеться, а як нанесе яєчок, то напустить із себе пуху так багато, що в шапку всього не забереш. Яєчок качка несе від семи до сімнадцяти. Качка ще мостить гніздо в порожніх вуликах, що стоять на деревах, десь недалеко від води. Несеться качка ще в глиці: як лише сосну зрубають, пообчищають гілля й воно так на купі лежить, а глиця висохне, обсипиться і лежить між гіллям. Качка залазить аж у середину, поміж гілля, вигрібає в сухій глиці ямку й там несеться. Несеться качка ще у воронячому гнізді. Змостить ворона кубло, а качка або ворону прожене, або порожнє гніздо знайде, торішнє, — і там несеться...»

«Хлопці дивляться, де селезень кружляє, і вже вони знають, що там десь качки сидять і несуться, — туди вони й бредуть... Качка, побачивши, що хлопці її гніздо шукають, обманює їх: вискочить із куща, крила розпустить і пливе так, ніби лізе. Це вона з себе вдає молоденьке каченя, що нестися ще не може. Хлопці вже знають цю качину хитрість та ще дужче шукають гніздо. Буває, шо знайдуть, а там тільки двоє або троє яєць, то їх не беруть. „Хай, — кажуть, — ще більше нанесе". Якщо хтось із хлопців лапне яйця рукою, то качка або покине їх разом із гніздом, або перенесе на друге місце».

«Маленьких каченят не можна  піймати, бо вони як тільки вилупляться  з яйця, то зразу ж із гнізда йдуть  на воду і пірна­ють... Як качка виведе каченят на дереві, то зносить їх на землю: бере під крила або в рот і так зносить, а як знесе всіх, то веде їх на воду».

«Як веде дика качка каченят далеко від води й на неї нападуть хлопці, то вона обманює: впаде на землю й  крила розста­вить, ніби не може літати, а то трохи підбіжить і сяде; а то ще ляже і голову відкине, наче нежива. А каченята тим часом тікають і ховаються в траву. Хто ще не знає цих хитрощів, то побіжить за качкою і загубить каченят, а качки все одно не впіймає, бо ж вона хитра: як їй скрутно прийдеться, то здійметься і полетить, — дожени її тоді!.. Пізніше, як хлопці підуть, то качка знову вернеться на це місце, скличе каченят і поведе їх до води...» Над озером діти шукають водяної курочки: бредуть понад озеро, а вона здійметься, летить і киркає, — тоді діти знають, що там є яйця, й шукають їх. Курочка мостить гніздо з лепихи в кущах, на купинах і між очеретом на плесі.

Чайки вигрібають ямку де-небудь на березі, просто на землі; наносять ломаччя, сміттячка  й тоді несуться. Як людина наближується до гнізда, то чайка летить вгору й кричить: по цьому узнають, де є гніздо.

Крички кладуть свої гнізда в  болоті на лепесі або на маленьких  купинах. Як підійти до болота, то крички здіймаються й кричать: по цьому  пізнають, де їхнє гніздо.

Діти не зачіпають солов'я та його яєчок, так само не займають ластівок і щурків, бо кажуть, що цих пташок гріх кривдити.

Хлопці-пастухи стріляють птахів з лука. Підходять тихо з-за куща, ціляться з лука й пускають стрілу; серед пастухів бувають такі стрільці, що вбивають кілька птахів за день. Здобувши здобич, пастух розкладає вогонь, обмазує птаха болотом, а потім пече і з'їдає. Так убивають диких качок» чайок і шулік. На дрібних пташок з лука не стріляють.

Чайок ловлять прутиками. Вирізає  пастух два прутики й встромляє  кінці кожного з них у землю навхрест, щоб вони низенько прикрили гніздо так, щоб лише можна було чайці пролізти в гніздо. Пастухи посідають за кущем і дивляться, як чайка прилетить і протискується поміж дугами в гніздо. Коли чайка утиснеться й сяде, тоді хлопець біжить до гнізда й бере чайку руками, бо вилізти з-під тих прутиків чайка вже швидко не може. Звичайно, чайок не вбивають. Хлопці потримають чайку в руках, натішаться нею й пускають.

Одна з найулюбленіших розваг для  дітей — це купання в річці  або в ставку. Як уперше весною діти починають купатися, то скидають з себе всю одежу, біжать у воду й кричать: «Христос купався, води не боявся, і я буду купатись, води не боятись!»

Поки зозуля не закує, а соловейко  не защебече, то купатися не можна. Купаючись, діти, звичайно, качаються в болоті, в піску; копають на березі ямки, ловлять маленьку рибку в річці й пускають до тих ямок. Кілька дітей стає в коло і «бунтують» воду руками, а один із хлопців пірнає в воду; інші згори ляскають по воді долонями. Хлопець сидить під водою стільки, скільки зможе, а коли вирине, то його питають:

- А як воно там, що там  чути?

- Сильно шумить та ляскотить!

Тоді пірнає другий, третій... І так  за чергою пірнають усі й слухають, як воно там шумить під водою. Ще пірнають один через другого. Робиться це так: один стоїть у воді по пояс, а другий береться ззаду за його плечі руками, перестрибує йому через голову і пірнає під воду головою вниз. Буває, що пірнають зі стрімкого берега, з верби, що похилилась над водою, або з човна на глибокому місці. Починаючи пірнати, хлопці, звичайно, кажуть: «Ану, давайте пірнати, хто дістане морського

рака!» Пірнають аж до дна й, щоб  показати, що був на дні, хлопець  бере трохи землі в жменю з  дна, виносить на поверхню й показує, гукаючи: