Автор: Пользователь скрыл имя, 19 Декабря 2011 в 20:15, реферат
Літописи як джерело відносно добре вивчені. Традиції дослідження давньоруських літописів закладені ще у XVIII ст. російським ученим німецького походження А. Шльоцером, який у 1767 р. першим видав найдавніший Київський літопис за Радзивилівським списком. У XIX— XX ст. ці традиції були розвинуті у працях російських і українських учених — М. Костомарова, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Франка, Д. Лихачова, М. Дашкевича, Л. Черепніна, В. Пашуто, О. Бевзо, М. Котляра, Л. Махновця та багатьох інших. Хоча давньоруським літописам присвячена величезна кількість наукових праць, на сьогодні з погляду культурології розглянуті не достатньо
Вступ 2
1. Давньоруські літописи, як книжкові пам’ятки. 3
1.1. Повість минулих літ (Повість временних літ). 7
1.2. Київський літопис 11
1.3. Галицько-Волинський літопис 13
2. Українські та білоруські літописи XV-XVII ст. 15
3. Козацькі літописи 18
Висновки 21
Література .22
Таким чином, літописання Північно-Східної Русі, яке стало продовженням переяславської літописної традиції, знало тільки Сильвестра, тоді як пізніша традиція Києво-Печерського монастиря вважала автором "Повісті минулих літ" Нестора.
З третьою редакцією "Повісті" дослідники пов'язують появу в ній проварязької тенденції, яка значно змінила зміст не лише Несторового вступу до історії Русі, а й окремих датованих записів. Насамперед це стосується "Сказання про грамоту слав'янську", штучно вміщену під 898 р. без зв'язку з попереднім І наступним літописним викладом. Слова "отъ Варягъ бо прозвашася Русью" виглядають незугарною вставкою, що дисонує із змістом всього "Сказання", в якому в кількох місцях наголошується на тотожності слов'ян і Русі, мови слов'янської і руської.
"Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літопису-автобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.
У власне "Повчанні" Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника. Він закликає: "Уклонися отъ зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в вЂкы вЂка", і вірити у торжество справедливості: "И єще мало — и не будетъ грЂшника; взыщешь мЂста своєго, и не обрящеть. Кротции же наслЂдять землю, насладяться на множьст†мира". [16]
Звертання Мономаха з повчанням до дітей в ряді місць зливається з молитвами до Бога і Богородиці, в яких він прохає спасіння, порятунку від ворогів, людей, які творять беззаконня, живуть неправдою і підступництвом, від власної гордості та суєти мирської: "О, Владычице Богородице! Отьими от убогаго серца моєго гордость и буєстъ, да не възношюся суєтою мира сего; в пустошнЂмь семь житьи научися, вЂрный человЂче, быта благочестию дЂлатель". Повчання Мономаха не абстрактні, доброчесність дітей, на його думку, допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави: "Смертни єсмы, днесь живы, а заутра в гробЂ; се все, что ны вдалъ, не наше, но твоє, поручилъ ны єси на мало дний".
На взірець молодим князям Мономах ставить батька Всеволода, який, сидячи дома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих справах, ні у малих. Не забув він також відзначити і своє добре ставлення до бідних людей: "Тоже и худаго смерда и yбогыЂ вдовицЂ не даль єсмъ силнымъ обидЂти". [16]
Перу
Володимира Мономаха належить ще один
прекрасний літературний твір, який у
Лаврентіївському зводі є своєрідним
продовженням "Повчання", але насправді
був написаний значно раніше. Це
лист чернігівському князю Олегу
Святославичу 1096—1097 рр., одному з головних
ініціаторів міжкнязівської усобиці на
Русі. В ньому звучить тема братолюбства
на благо Руської землі: "Не
хочу лиха, но добра
хочю братьи и РусьскЂи
земли". [19] Концептуально, а іноді
й текстуально лист близький до "Повчання"
і може розглядатися як його ідейний провісник.
1.2.
Київський літопис
"Київський літопис" висвітлює історію Подніпров'я. У Його створенні брали участь багато авторів. Літопис охоплює події з 1118 по і 198 p., причому викладені вони з більшою хронологічною точністю. Під 1187 р. тут уперше вживається слово "Оукраина". Згадуючи про смерть князя Володимира Глібовича. літописець писав: "О нем же Оукраина много постона".
Останнім
часом в українській
Київський літопис — це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. У свою чергу Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів.
1. Звод Полікарпа, який закінчується 1171 р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє княжіння Ростислава Мстиславовича (1154-1155; 1159-1167). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 pp. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги — негативно Дати в літопису точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн. [17]
2. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використані деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.
3.
Звод 1190р створювався при дворі
князя Рюрика Ростиславовича. До
нього ввійшов звод 1179 р. і давніші
записки літописця Святослава
Всеволодовича, а також
Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б.Рибаков, наприклад, пише, що Полікарп "любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад". Петро Бориславич (звод 1190 р.) називає князів лише на імена, а літописець Святослава Всеволодовича (1171-1179), як правило, подає ім'я і по батькові.
Київський
літопис — дуже цінне історичне джерело
з культури Києва та центральних і східних
українських земель. Його припинення 1198
р. дуже звузило джерельну базу до вивчення
культури після 1198 р. З цього приводу М.Грушевський
зауважував: "Бідність відомостей про
По-дніпров'є, що дає себе відчувати уже
зараз, скоро уривається Київська літопись,
доходить до крайности в другій половині
XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями,
не приносячи для цілої землі ніякої, навіть
найелементарнійшої відомості; витворяються
страшенні прогалини, трохи не в цілі століття
завбільшки, прогалини, котрих не годні
ми часом ніяк заповнити, мов би то в яких
початках історичного життя..." [3]
1.3.
Галицько-Волинський
літопис
Прикінцева
частина Іпатіївського
Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії і культурі Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. (дод. А) Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії та культури Галицько-Волинського князівства. [2]
Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.
Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки.
Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні. У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.
Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.
Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.
Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку. [2]
В
літописі відображені найголовніші
події виникнення, розвитку і занепаду
Галицько-волинського князівства. Його
автори були високоосвіченими людьми,
які володіли іноземними мовами, зокрема,
добрезнали вже згадані грецьку, латинську,
польську, німецьку і литовську
мови. Літопис є важливим джерелом
вивчення історії і культури Галицько-Волинського
князівства та України взагалі.
2.
Українські та білоруські
літописи XV-XVII ст.
До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими). Це літописи Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін. Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність з погляду культурології становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України».
Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.