Архетип матері у циклі оповідань Jerome Salinger «Nine Stories»

Автор: Пользователь скрыл имя, 19 Января 2012 в 16:12, дипломная работа

Описание работы

Ми маємо розв’язати такі завдання:
- окреслити сутність архетипу Матері в психоаналітичному дискурсі;
- проаналізувати, яким чином архетип Матері реалізується у свідомості дітей та підлітків, які зображені у циклі оповідань Джерома Селінджера «Nine Stories»;
- виявити причини психічних розладів та нервових напружень героїв у циклі оповідань Джерома Селінджера «Nine Stories», використовуючи метод архетипної критики.

Содержание

Вступ…………………………………………………………………………3
Розділ І. Реалізація архетипу Матері в процесі становлення свідомості особистості………………………………………….......................................6
Розділ ІІ. Реалізація архетипу Матері в творчості Джерома Селінджера
«Nine Stories».………………………………….…………………………...22
Висновки……………………………………………………………………38
Список використаних джерел……………………………………………..41

Работа содержит 1 файл

весь дипл.doc

— 274.00 Кб (Скачать)

     Опираючись  на міф, як на приклад несвідомого  мислення, ми будемо досліджувати утворюючу та деструктивну роль архетипу Матері, у формуванні Его, Самості, Аніми та  свідомості людини і відтворимо їх у певній стадійній послідовності, що запропонована Е. Нойманном у книзі «Походження та розвиток свідомості». Е. Нойманн пише, про те, що метою будь якого індивіду є подолання архетипу Матері, що символізує несвідоме, для того, щоб  віднайти та опанувати свідомість. Оволодінню свідомістю передує чотири основні  архетипні етапи: стан плероми або уроборосу, стадія сина-коханця, фаза розділення архетипних батьків та стадія народження героя.

          Перша стадія розвитку – це етап існування в Уроборосі. Архетипна Мати є цілим життям, світом, Саміст’ю, волею для людини на початковій плероматичній [10, с. 163] фазі життя індивіда, тобто відразу після народження. Дитини, в розумінні її як мислячої, свідомої, «перцептивної»  істоти ще не існує, є лише «божественність» та чистота свідомості. Це – перша, початкова стадія формування Его, що знаходиться під впливом уроборосу, а саме материнського Уроборосу. Уроборос (його символи – коло або змія, що поглинає свій хвіст) – це стан «пре-его», первинний стан, що означає недиференційований дитячий досвід, «первинний імпульс до нового початку», глобальна «жахлива темна сила несвідомого»[10, c. 167].                       Е. Нойманн пояснює символіку Уроборосу, що представлена змією, яка поглинає свій хвіст, таким чином: « Уроборос – початковий обертальний рух, що рухається у напрямку в гору по спіралі еволюції» [10, с. 14]. Уроборос представляє собою кругову завершеність психіки, цілісність життя та знов набута досконалість. Це – місце перетворення та натхнення, а також міфологічного початку. Тобто Уроборос – це несвідоме, яке рухається у напрямку розвитку, який наприкінці знищиться і знову стане несвідомим[10, с. 15].

       Новонароджена дитина, яка тільки набула здатності відчувати вплив Уроборосу, ще така немічна, маленька, несвідома, вона плаває серед власних інстинктів.  Виношена та народжена Великою Матір’ю, вона належить їй повністю, спирається на неї, черпає її. Нічого не роблячи, дитина лежить у несвідомому, просто існуючи – це такий ранній блаженний стан постійного сну. Уроборос материнського  світу стає життям та психікою в одному: він захищає, зігріває, дає радість та живлення, надає притулок та заспокоює. Тому в цей період, період повної відсутності Его, Велика Мати стає Доброю Матір’ю, дарувальницею всіх благ, тепла та спокою[10, с. 25]. У всі часи смутку та горя,  саме цей образ матері був для людства притулком і назавжди таким залишається. Саме це материнство оспівано у всіх народів, саме йому надається символи чистоти та благосні, тому що  стан заглибленості у ціле, без відповідальності та зусиль, без сумнівів та двоїстості світу є райським, первинним. В міфології така мати – це Мати «милосердя», Мадонна, Божа Матір – жінки, яким дана роль стати чистою матір’ю «всього живого». Лише на значно високому рівні ця Добра Мати з’явиться знову. Тоді, стикнувшись вже не з ембріональним Его, а з дорослою особистістю, яка дозріла в результаті великого життєвого досвіду, ця мати розкриває себе знову як Софія – образ жінки, що символізує мудрість та творчий інстинкт. Але дитині треба подолати значний та довгий шлях боротьби з Великою Матір’ю, щоб дійти цього зрілого дорослого етапу[10, с. 13].

     У цій фазі свідомість знаходиться у первинному стані повного заглиблення в Уроборос: стан є таким приємним та божественним, дитина  ще не протистоїть несвідомому, тому що тільки намагається стати на шлях віднаходження Его та Самості для подальшого розвитку свідомого. Буття з самим собою є обтяжуючим і тільки Велика Матір є бажаною, потрібною необхідною. На цьому етапі не маючи своєї Самості, дитина спирається на материнську. Тому, в цьому сенсі, ми можемо говорити при «уроборичне кровозмішення».

  Уроборичне  кровозмішення – це форма співіснування із матір’ю, злиття з нею. Від дитини  йде бажання бути розчиненим та поглиненим материнським Я. Людина покірно віддає себе та занурює у плерому (божественну повноту), розчиняється в океані спокою та задоволення. Велика Мати знову приймає дитину в себе, але завжди над уроборичним кровозмішенням нависає емблема смерті, що позначає кінцеве розчинення в єдності з Матір’ю.  Звідси всі жахливі образи Великої Матері, матері-відьми, богині долі, тощо [10, с. 47].

     На  даній фазі зародок свідомого  не сприймає уроборичне кровозмішення як щось вороже, навіть не дивлячись на те, що Его може бути знищено. Але оскільки первинний спокій настільки жаданий, то в житті кожного індивіду свідомість знову і знову переживає своє виникнення із несвідомого в період дитинства, а в дорослому житті відголоском цього потягу до первинного несвідомого спокою є сон, коли ми кожного вечора віддаємо своє несвідоме у плавання по океану несвідомого та ніби помираємо, щоб на ранок народитись знову (Уроборос, велике коло) [6, c. 149].

     Хоча находження в Уроборосі є таким приємним, Его все одно вирушає на пошуки себе, знаходить в собі сили розвиватись. Підсвідомо людина здогадується про існування чогось іншого, або вона запрограмована на такий розвиток. Его починає відрізняти себе від Уроборосу. Це означає кінець цій благосній стадії розвитку, починається період віднаходження автономії, суверенітету, досконалості, самозабезпечення. З цього починається друга стадія, так звана стадія сина-коханця [10, с. 32].

     Відокремлення від Уроборосу – вступ у реальний нижчий світ, характеризується усвідомленням універсального принципу протилежності. Воно починається із  усвідомлення  об’єктів зовнішнього та внутрішнього світу, із усвідомлення своїх бажань, відчуттів. Его, що народжується, починає усвідомлювати існування болю та задоволення, як наслідок світ стає двоїстим. Світ, який сприймається Его, що пробуджується – матріархальний світ. Зла, пожираюча Мати ( її символом є дракон) та добра Мати, яка щедро віддає любов – це два боки Великої Матері-Богині, що панує на цій психічній стадії. Порівняно з нею Его, індивід,  свідомість залишається маленьким та безсилим  [10, с. 39].

     Тепер свідомість дитини починає переходити до самосвідомості, тобто відрізняти та усвідомлювати себе, як окреме індивідуальне  Его материнський Уроборос затьмарює його. Тепер натиск  уроборосу починає викривлятись в абсолютну протилежність, від первісного стану задоволення та спокою до відчуття кінцевості та смерті, безсилля та ізоляції. Мати перестає сприйматись як Добра –  вона затягує в себе та затьмарює, не дає розвиватись Его. Мати – носій несвідомого, а дитині треба формувати свідоме. Ця рання стадія взаємовідношень свідомого-несвідомого відображена в міфології  як стосунки між Матір’ю-Богинею та її сином-коханцем. Такі персонажі, як Аттіс, Адоніс, Таммуз и Осіріс Східних культур не просто народжені матір’ю; напроти, цей аспект затьмарюється тим, що  вони є коханцями своїх матерів: їх люблять, вбивають, хоронять, потім мати знову перероджує їх через себе. Дитині потрібно протистояти цьому натиску. Его маленької людини поки що не достатньо сильне для цього, тому воно поступається їй, помирає, завершуючи своє існування. Мати-коханка перетворюється на страшну Богиню-смерті.

     В психології індивіда ця стадія проходить в період раннього дитинства. Це період великого материнського піклування в той час, коли дитина має усвідомити себе та свою незалежність.

     У стосунках молодого коханця та Великої  Матері ми можемо виділити декілька стадій. Найперша з них характеризується покірністю долі, тобто  материнській силі, материнському уроборосу. Страждання та горе залишаються анонімними; в міфології це юні, подібні на квіти боги рослинності, які приречені на смерть, які регенеруються наступної весни через Велику Матір [10, с. 32]. Це стадія повного безсилля перед обличчям  уроборичної матері та сили долі. Відображення цієї стадії ми знаходимо в грецькій трагедії, в постаті Едіпа. Мужність та свідомість ще не завоювали незалежності, адже Едіп діє несвідомо. Сила материнського уроборичного  схилила до інцесту. Подібне смертельне божевілля симптоматичне для юнацького Его, ще не достатньо сильного, щоб протистояти силам Великої  Матері.

     Наступна  стадія – стадія борців. Їх страх перед Матір’ю є каталізатором до боротьби та центром формування їх особистого Я та стабільності Его. Цей страх виражається в різноманітних формах втечі та протистояння. Первинним символом втечі є самогубство та самокастрація [28, с. 158]. Під самокастрацією Еріх Нойманн розуміє нанесення будь яких тілесних пошкоджень. Прикладом меже бути Едіп, що виколює собі очі, зрозумівши наслідки смертельного екстазу інцесту. Самокастрація чи самогубство символізують початок формування свідомості, тому що такі дії є осмисленим протестом з Уроборосом Великої Матері, яка затягує в себе.

     Вороже  ставлення до Великої Матері, як вираз центроверсії, можна яскраво побачити в образах Нарциса, Іпполіта, Пентея. Всі троє чинять опір палкому коханню великих богинь та  караються ними. Найцікавішим є образ Нарциса, який відмовляє Афродіті, а потім фатально закохується в своє власне відображення. Поворот до самого себе,  зосередженість на собі – це крок до встановлення Его. Але висунути кохання до власного тіла  на виключне місце – недостатньо. На цій стадії  важливою рисою є потяг до самосвідомості, прагнення Его зрозуміти самого себе, яке тільки-но починає усвідомлювати. Формування Я та усвідомлення Я починається тоді, коли  розвивається самосвідомість – найважливіший крок до формування свідомості. Самоаналіз характерний для пубертатного періоду життя. Це – необхідна стадія людського знання і тільки тенденція до затримки на цій стадії має фатальні та невиправні наслідки. Розрив фіксації на Великій Матері через інтроспекцію є символом зародження духовної внутрішньої сили.

     Архетипна ситуація, що несе інформацію про коханця, яка опирається та бореться із Великою Матір’ю, в реальному житті реалізується як усвідомлення смерті та грає важливу роль в психології самогубства та ідей смерті в підлітковий період. Смерть не сприймається як кінець, а відчувається індивідом як перехід, період  притулку в череві Великої Матері.  Але це усвідомлення смерті викликано не впливом материнського несвідомого Уроборосу. Чоловічий свідомий принцип вже набуває силу. Его вже більше не є супутником матері, прикутим до всього несвідомого, а стає більш незалежним. Початок автономізації Его є переходом до наступної стадії в розвитку свідомості – стадії поділу архетипних Батьків.

     Усвідомлення  розділення Его та тіла, як ми вже казали, є важливим актом усвідомлення протилежностей. В уроборосі немає поділу на два, там все єдино, все ціле, тому, знаходячись у стані впливу уроборосу, сфера Его та духовно-психічна сфера нероздільно поєднані з тілом. Інстинкт і волевиявлення також не розділені як інстинкт і свідомість. Бажання, настрої, емоції, інстинкти, соматичні реакції все ще практично з’єднані в одне. Те ж саме і з амбівалентністю афектів, які пізніше перетворюються в полярні позиції. Кохання та ненависть, радість та печаль, насолода та біль, так чи ні – все дуже змішано, накладаються одне на інше та не мають розуміння амбівалентності у свідомості дитини. Психологія стверджує,  що навіть для дорослої дитини полярні протилежності ближче один до одного: біль та задоволення, любов та ненависть, сміх та сльози – всі ці емоції швидко змінюють один одне. Але для дитини природнім є усвідомлення важливості протилежностей для усвідомлення себе як індивіду певної статі.

     Первинний гермафродитний стан притаманний для дитини. Їй треба час та сили, щоб усвідомити власну стать. Без соціальних та культурних впливів  ззовні, які порушують рівновагу в несвідомому індивіда та таким чином сприяють усвідомленню різниці між маскулінним та фемінінним в ранньому віці, діти залишались би просто дітьми. Тільки в результаті  впливу культури, що розмежовує маскулінні та фемінінні особливості та звички, Его ототожнює себе із поведінкою та зовнішністю, що притаманна одній статі та починає втримувати чи то придушувати  вроджену двостатевість.

     Для усвідомлення полярності та амбівалентності  світу дитина проходить акт архетипного розділення Прабатьків. Тут вже з’являється образ не тільки Великої матері, а й Батька – тобто виникає принцип протилежностей. До того ж Его вивільняється з одностатевого уроборосу, яке може мати чи то материнський чи то батьківський акцент і може відчуватись, як відділення Бога-Отця або як вихід з райського материнського стану або як те і інше. Образ Бога-Отця у свідомості виникає пізніше з багатьох причин: через близькість та невіддільність матері та дитини в момент виношення та народження; через те, що історично матріархат домінував над патріархатом, тому домінування чоловіка не таке несвідоме. Та найголовнішим є те, що виникнення маскулінного дорівнює виникненню свідомості. Жінка, в цьому контексті є носієм несвідомого, Велика Мати затягує до глибин уроборосу, чоловік же носій свідомих категорій, тому виділення Батька – акт направлений на вивільнення свідомого [10, с. 58]. Тобто основною метою розділення Прабатьків – є поділ на несвідоме та свідоме. Таким чином ця стадія, що ініціює незалежність Его є також стадією росту мужності. Так міфологія зображає Его, що балансує між нижчим, фемінінним  світом землі та тіла  і вищім маскулінним світом неба та духа. Его, що сприймає себе маскулінним, починає збільшувати в собі сили для боротьби з нижчим світом Великої Матері.

     Відголосок поділу Прабатьків можна знайти в Біблії.  На передній план вийшов образ Прабатька, що символізує моральний, духовний та колективний розвиток. Саме в цей момент усвідомлюється концепція добра і зла, а з ним і аспект гріха. Свідоме вивільнення із уроборосу Великої Матері асоціюється з вигнанням з раю.

  Розділення  Прабатьків – просування до незалежності та звільнення, що відбудеться завдяки «самоподілу», що вже відбулось. Усвідомлення себе, усвідомлення взагалі, починається із заяви  «ні» Уроборосу, Великій Матері, несвідомому. Ретельно вивчаючи дії, які створює свідомість та Его, ми маємо визнати, що всі вони є діями заперечливими: відділити, відрізнити, розділити відокремити себе від оточуючого, відокремити в собі стать – ось первинні дії свідомості. Такий розкол потрібен дитині для подальшої боротьби з Великою Матір’ю. Поділ Прабатьків – перший серйозний крок до формування Его та виходу з підсвідомого.

Информация о работе Архетип матері у циклі оповідань Jerome Salinger «Nine Stories»