Правоздатність фізичної особи

Потрібно враховувати також  і те, що здатність мати певні  цивільні права виникає у громадянина  з моменту досягнення ним визначеного  законом віку (право на заняття  підприємницькою діяльністю, вибір  місця проживання тощо).

Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний  обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.

Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа  має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а  також здатна мати усі майнові  права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична  особа може мати практично будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних  прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та інших  законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися  підприємницькою та іншою, не забороненою  законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими громадянами і організаціями  утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце  проживання; мати права автора твору  науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної  діяльності; мати інші майнові і  особисті немайнові права і обов'язки.

Закон допускає два види обмеження  цивільної правоздатності - добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного  обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється  від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ  до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження  цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження  цивільної правоздатності є також  закріплена в законодавчих актах  заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою  діяльністю

Примусове обмеження цивільної  правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з  обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма  носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи  обмеження правоздатності громадян не відповідає ст.12 ЦК України і призначенню  інституту обмеження цивільної  правоздатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної  правоздатності слід вважати обмеження, яке:

- здійснюється у випадках, передбачених  законом (позбавлення волі, виправні  роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі  посади або займатися певною  діяльністю, адміністративний нагляд_, позбавлення права управляти  транспортним засобом тощо);

- застосовується компетентним  органом (судом, начальником органу  внутрішніх справ), органами охорони  здоров'я (здійснення спеціальних  заходів профілактики та лікування  соціально небезпечних захворювань);

- є реакцією на протиправну  поведінку громадянина, або є  заходом профілактики та лікування  небезпечних захворювань (туберкульоз,  психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні  захворювання_);

- не перевершує строків, передбачених  законом, або необхідних для  лікування (позбавлення волі не  може перевершувати 20 років);

- виконується під контролем  спеціальних державних органів.

У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про  застосування виняткової міри покарання - смертної кари - рішенням суду про  припинення (позбавлення) цивільної  правоздатності? Справа в тому, що в  цивілістичній літературі не звертається  увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної  правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного  коментарю Кримінального кодексу  України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів_. Не аналізуючи цього  твердження, підкреслимо, що смертна  кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - і її правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна  кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення правоздатності.

Інша справа, що не можна позбавити  цивільної правоздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавство України  не знає такої міри покарання, як позбавлення  прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.

Слід зазначити, що новий ЦК істотно  розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не заборонено законом".

На забезпечення реалізації цього  принципу спрямоване правило ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції  обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність - це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має право бути автором твору  літератури, науки, мистецтва, але в  нього виникне суб'єктивне право  авторства лише після того, як він  створить такий твір, втілить його в якусь форму.

2. Поняття і види трудового договору

Основним інститутом у системі трудового права є трудовий договір. На підставі трудового договору виникають  трудові відносини працівника з роботодавцем. Договір також с основною формою найму робочої сили.

Правове визначення трудового договору міститься в ст. 21 КЗпП: це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір породжує взаємні права та обов'язки працівника та роботодавця. Після укладення трудового договору працівника приймають до штату підприємства. Він зобов'язаний підпорядковуватися правилам внутрішнього трудового розпорядку, затвердженим на конкретному підприємстві. При невиконанні працівником своїх обов'язків роботодавець може притягнути його до дисциплінарної відповідальності.

У свою чергу роботодавець також несе певні зобов'язання за трудовим договором. Він зобов'язаний дотримуватися законодавства про працю, а також створити безпечні умови праці, своєчасно виплачувати заробітну плату. Однак законодавство про працю не містить норм, які б регулювали відповідальність роботодавця за невиконання обов'язків за трудовим договором.

Сторонами трудового договору є роботодавець і найманий працівник. Роботодавцем є юридична чи фізична особа (ст. 21 КЗпП). У всіх випадках роботодавець зобов'язаний забезпечити найманому працівникові умови праці, їх безпеку, а також соціально-трудові гарантії, сплачувати за працівника страхові внески до фондів соціального страхування, передбачених законодавством.

Другою стороною трудового договору є найманий працівник. За загальним правилом, громадяни мають право укладати трудові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП). За згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можна приймати на роботу осіб, котрі досягли 15 років. Для підготовки молоді для продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ і вищих навчальних закладів першого та другого рівня акредитації для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процес навчання, у вільний від навчання час після досягнення ними 14 років за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює.

Роботодавці повинні вести облік працівників, котрі не досягли 18 років. Заборонено застосування прані осіб, молодших ніж 18 років, на шкідливих, небезпечних, підземних роботах, а також нічних, надурочних роботах і у вихідні дні.

Зміст трудового договору становлять умови, визначені угодою сторін. Серед цих умов можна виділити: місце роботи; трудову функцію працівника; розмір оплати праці; час початку роботи. Під місцем роботи розуміється певне підприємство, установа, організація, що розташовані вданій місцевості. У трудовому договорі може бути конкретизований певний підрозділ, філія, відділ підприємства, а також інше робоче місце, де безпосередньо буде трудитися працівник. Трудову функцію визначають через встановлення в трудовому договорі професії, спеціальності, кваліфікації для робітника і посади для службовця. Трудова функція - одна з найголовніших умов трудового договору, і вона не може бути змінена без згоди обох сторін трудового договору.

Важливою умовою трудового договору є домовленість про заробітну плату, яка визначається угодою сторін на підставі чинного законодавства і не може бути нижчою за розмір мінімальної заробітної плати.

Трудові договори можуть бути безстроковими або строковими. За загальним правилом трудовий договір укладається на невизначений строк, однак у випадках, передбачених КЗпП України, трудовий договір може укладатися на строк, визначений угодою сторін. Важливою умовою є також домовленість про початок його дії. Трудовий договір починає діяти з дати, вказаної у наказі про прийняття на роботу, а якщо наказ виданий не був, то з дати фактичного допуску працівника до роботи. Порядок укладення трудового договору регулюється законодавством про працю.

Відповідно до Конституції України і КЗпП, заборонено необґрунтовану відмову в прийомі на роботу, а також будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих чи непрямих переваг при укладанні, зміні й припиненні трудового договору залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в профспілці або іншому об'єднанні громадян, виду і характеру занять, місця проживання (ст. 22 КЗпП). Особливі гарантії законодавство визначає для окремих категорій громадян.

Трудовий договір укладається зазвичай у письмовій формі. Дотримання письмової форми обов'язкове у випадках: організованого набору працівників; укладання трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами й умовами підвищеного ризику для здоров'я; укладання контракту; коли працівник наполягає на укладанні трудового договору в письмовій формі; укладання трудового договору з неповнолітніми, при укладенні трудового договору з фізичною особою та інших випадках, передбачених законодавством.