Правове забезпечення охорони праці

        Правові принципи у формально-юридичому аспекті знаходять свое відображення в нормах права. Призначення правових принципів полягае у  тому, що вони:

     1) здійснюють  універсальне і узагальнене закріплення основ правовоi системи;                                      

    2) забезпечують  однотипне формулювання норм  права і iхній вплив на суспільнi відноосини у формі правового  регулювання та інші види правового  пливу, такі як інформаційний,  цiннісно-оріентаційний, психологічний,  системоутворюючий.

       Дія  принципів права не обмежуеться тільки правовою системою чи механізмом правовою регулювання ,  вони  крім  цього  безпосе-                                                                                                                     

редньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, прав і обов’язків суб’ектiв суспiльного життя.                                                                                                                 

       Залежно  від функціонального призначення і об’екту відображення, принципи права поділяіються на соціально-правові та спеціально-правові.

       Соціально-правові принципи втiлюють систему цінностей, що притаманні суспільству, і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення. Це такі принципи, як пріоритет загальнолюдських цiнностей над класовими, еднiсть суспільних і особистих інтересів та ін.

       Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та функціонування власне права, як специфiчного соціального явища, і поділяються на загальноправовi, міжгалузеві, галузеві припципи та принципи окремих інститутів.                                                                                     

       До  загальноправових принципiв належать:

- принцип гуманiзму  - домiнування у формуваннi i функцiонуваннi правовоi системи прав i свобод людини;                                                                                                                                

- принцип рiвностi  перед законом - всi одноiменнi суб’екти повиннi мати однаковi права i обов’язки згiдно з законом.

Наприклад, всi громадяни, незалежно вiд нацiональностi, статi, релiгiйноi чи расовоi приналежностi, соцiального  чи майнового стану, походження i т.д., мають рiвнi права i обов’язки, несуть рiвну вiдповiдальнiсть перед законом.

- принцип демократизму - право повинно виражати i захищати iнтереси народу; народ повинен  мати визначальний вплив на  формування права за допомогою вiдповiдних демократичних iнститутiв;

- принцип законностi - здiйснення дiяльностi державних та громадських органiв та органiзацiй, дiяльнiсть громадян, яка торка-еться  прав та  iнтересiв   iнших  суб’ектiв, повинна  проходити  у     рамках, визначених законом, або не порушувати рамок, визначених законом.                                                                                                                 

       Мiжгалузевi принципи , на вiдмiну вiд загальноправових, дiють не у всiх галузях права , а у певних iхнiх групах. Наприклад, вiдомий ще з римського права принцип “ договори повиннi виконуватися ” належить до галузей приватного права, принцип здiйснення правосуддя тiльки судом - до державного та процесуального права.

       Галузевi принципи - це принципи, якi характернi для певноi галузi права. Наприклад, принцип презумпцii невинностi дiе тiльки у кримiнальному правi.

       Дiя  принципiв правових iнститутiв, вiдповiдно,  обмежена iхнiм предметом регулювання.

       Принципи  права, що виражають загальнi  засади правового регулювання,  не можна розглядати у вiдривi вiд системи правових норм, якi безпосередньо регулюють тi чи iншi конкретнi вiдносини. Так само не iснують самостiйно, в iзольованому виглядi, у вiдривi вiд конкретних правових норм поняття угоди, зобов’язання, договору купiвлi-продажу. Як i будь-яке поняття , вони являють собою результат узагальнення маси одиничних угод, зобов’язань, договорiв, причому таких, якi реально iснують в життi. Правильною е думка Б. Украiнцева про те, що узагальнення - це встановлення того загального, що мае мiсце в iнших численних аналогiчних випадках ( “Питання фiлософii” , 1960р., № 2, с. 65-71 ). За допомогою зазначених понять наука цивiльного права формуе загальнi, суттевi ознаки угоди або договору, абстрагуючись вiд випадкових або нетипових моментiв.

       Однак, оскiльки будь-яке загальне iснуе лише в окремому, через окреме, суттевi ознаки угоди, зобов’язання або договору ми

можемо знайти у кожному окремому випадку виникнення цивiльних                                                                                                                  

зобов’язальних правовiдносин. Отже, коли  ми  стверджуемо, що загальнi правовi положення (поняття) мають загальнообов’язковий                                                                                                       характер i е керiвництвом при застосуваннi правових норм, це справедливо остiльки , оскiльки головне призначення таких загальних положень   ( вiд норми права до  правового принципу) - здiйснювати безпосереднiй вплив на життевi вiдносини, вносячи в них елемент однаковостi.

       Нинi, коли спостерiгаеться активний  процес децентралiзацii, правове регулювання набувае актуального значення. Централiзацiю i децентралiзацiю в правi не можна уявляти як iснування двох незалежних сфер функцiонування. Якщо визнати за доведене положення, що кожний принцип права реалiзуеться в окремих правових нормах (через норми ) , то можна вважати, що необхiдна для системи права еднiсть норм i правiльне спiввiдношення централiзацii i децентралiзацii регулювання забезпечуеться саме вiдповiдними правовими принципами.

       Вiзьмемо  для прикладу локальнi правовi норми, якi за сучасних умов  приймаються (на основi законодавства)  у великiй кiлькостi пiдприемств,  установ, органiзацiй. У системi права iх треба розглядати як  окремi явища правовоi дiйсностi. Хоча цi норми мають найменший ступень узагальнення, в кожнiй з них “присутнiй” як суттевий елемент той чи iнший принцип вiдповiдноi галузi права, який i забезпечуе заданi вище еднiсть i необхiдне спiввiдношення норм.

                                                                                               

Глава 2. Акти тлумачення права ( iнтерпретацiйнi акти ).

                                                                                                                 

       Iнтерпретацiйнi  акти - це акти-документи, якi мiстять роз’яс-нення юридичних норм. Поряд з нормативними i iндивiдуальними актами вони утворюють власну групу правових актiв. Характерна                                                                                                                  

особливiсть iх в тому, що  вони дiють в едностi з тими нормативними документами, в яких мiстяться тлумаченi юридичнi норми, знаходяться вiд них в залежностi.

       Iснуе  два рiзновиди :

1. Iнтерпретацiйнi акти, заснованi на правотворчих правомочностях даного органу. Це акти аутенiчного та легального тлумачення.

2.  Iнтерпретацiйнi акти  правозастосування ( Постанови Верховного  суду Украiни та Вищого Арбiтражного  суду Украiни ).

       Якщо  правоположення iнтерпретацiйних актiв першоi iз вказаних рiзновидiв мають юридичну силу , однакову з юридичною силою iнших правотворчих актiв даного органу, то iнтерпретацiйнi акти верховних судових органiв мiстять лише правоположення - правила, якi узагальнюють юридичну практику та впорядковують ii.

 

             Глава 3. Акти застосування права (правозастосов-     

                             ницькi  акти).

 

       Правозастосовницькi  акти - це формальнообов’язковий  волевияв компетентно-державних органiв, який пiдтверджуе, змiнюе або припиняе юридичнi права i обов’язки персонiфiцiйованих суб’ектiв в конкретнiй ситуацii.

                                                                                                                 

Види правовiдносин:

1) за суб’ектами прийняття:

       - акти  глави держави ( Наказ Президента );

       - органiв  державноi влади (Постанова Верховноi Ради Украiни);

       - суду ( Постанова Пленуму Верховного  Суду Украiни );

       - контрольно-надзорних  органiв ( iнструкцii, розпорядження ).

2) за галузевою належнiстю  :                                                                                                                 

       - цивiльно-правовi ;

       - адмiнiстративно-правовi ;

       - кримiнально-правовi .

3) в залежностi  вiд юридичноi форми :

       - постанови  ;

       - укази  ;

       - розпорядження  ;

       - рiшення  ;

       - протести .

4) за функцiями :

       - регулятивнi ;

       - охоронн  i.

5) в залежностi вiд  елементу правовоi норми, яка  застосовуеться :

       - акти  застосування диспозицii ;

       - санкцii .

6) за характером наслiдкiв  :

       - правопiдтверджуючi ;

       - правовiдновлюючi ;

       - правозмiнюючi ;

       - правоприпиняючi .

7) по формi зовнiшнього  виразу:

                                                                                                                

                                                                                                                  22

       - письмовi ;

       - уснi ;

       - конклюдентнi .

       Властивостi правозастосовчих актiв слiдуючi :

1. Можуть застосовуватися  державно-владними або уповноваженими  органами.

2. Е формальнообов’язковi.

3. Мiстять iндивiдуальний  припис.                                                                                                                 

4. Не мають зворотньоi  сили дii за часом.

5. Бувають у письмовiй,  уснiй, конклюдентнiй формi.

 

        Глава 4. Правовiдносини : суб’ективнi юридичнi

                       права та юридичнi обов’язки.Юридичнi

                       факти.

 

|      У суспільстві  існуе багато різних за змістом  відносин, серед яких правові відносини займають свое особливе місце. Правові вiдносини е результатом дії вимог норм права щодо відносин між різними суб'ектами. Вони мають ряд ознак, що у своiй сукупності відрізняють iх від інших видів суспільних відносин. До цих ознак належать, зокрема, такі:

1) правовідносини, що е результатом свідомоi діяльності людини і тому належать до сфери ідеологічних відносин;

2) правовідносини, нерозривно пов'язані з нормами права, якi виникають на iхній основі. Реально можуть виникати лише ті  правовідносини, на котрі вказуе юридична норма. Единий виняток з                                                                                                      

цього правила - виникнення правовідношення у випадку вирішення  справи на основі аналогіi закону та аналогіi  права;

3) правовідносини - не  особлива форма взаемозв’язку  між суб’ектами через iхні  права i обов’язки, що закріплені  у правових нормах. У правовідносинах завжди е дві сторони — одна, що мае суб’ективні права, і друга, на яку покладені відповідні юридичнi обов’язки;

4) у правовідносинах  реалізація суб’ективних прав  і здiйснення юридичних обов’язків  забезпечуеться можливістю застосування заходів державного примусу:

5) правовідносини -  це  вольове відношення між суб’ектами, тобто для його виникнення  потрібне виявлення iхньоi волi. При цьому, е                                                                                                                 

правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (наприклад, укладення шлюбу, договір купівлі-продажу), а також правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (наприклад, проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).

  Правове відношення  -  це специфічне вольове суспiльне вiдношення , що виникае на основi вiдповiдних норм права, учасники (суб’екти) якого взаемопов’язанi суб’ективними правами та юридичними обов’язками.

       Виходячи  з того, що у  правовідношеннi поеднуються фактичнi суспільні відносини і юридичні (правові) норми, розрізняють його юридичний і фактичний зміст.