Правове регулювання часу відпочинку в Україні

        ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

 

 

 

 Цикл: Загальноюредичних  дисциплін

 Дисципліна:  Трудове право

 

 

 

 

 

 

ІНДЗ на тему:

‟Правове регулювання часу відпочинку в Україні‟

 

                                                                           

 

 

 

 

                                                                 Виконав: курсант 124 навч. гр.

                                                                                   рядовий вн. сл.

                                                                              Зайцев О.Ф.

                                                                   Перевірив: ст. викладач цмклу

                                                                                       полковник вн.сл

                                                                                Зливко С.В.

 

 

Чернігів 2012

                                              План

 

   ВСТУП

1. Поняття часу відпочинку в Україні.
2. Види та правове регулювання часу відпочинку в Україні.

   ВИСНОВОК

   СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    

                                                         Вступ

 

       В Основному законі нашої держави чітко зазначено, ст. 45 що кожен, хто працює, має право на відпочинок, яке забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Всі ці правила конкретизовані і розширені в межах чинного законодавства України, зокрема, в Кодексі законів про працю України, в Законі України „Про відпустки”, в підзаконних нормативних актах тощо.

Конституція України чітко зазначає, що максимальна  тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної  щорічної відпустки, перелік вихідних та святкових днів визначається виключно законодавством. Це позбавляє права  окремих державних органів та приватних структур самостійно визначати  ці строки, не дає можливості створення  поля для зловживань.

Чинне трудове  законодавство України потребує значних змін. Адже Україна не стоїть на місці, відносини в нашій державі, як і в будь-якій іншій, постійно розвиваються, а закон часто-густо  не здатний регулювати їх на належному  рівні. Тому проблема законодавчого регулювання часу відпочинку є для України сьогодні актуальною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                

1.    Поняття часу відпочинку в Україні.

 

Відпочинок  поряд з працею є основними  соціальними становищами, у яких людина перебуває все своє життя, за винятком дитячого віку. Та й дитячий  вік можна характеризувати тим, що дитину привчають працювати, після  чого їй теж надається певний період відпочинку. Таким чином, праця завжди повинна чергуватися з відпочинком, інакше вона не буде продуктивною, не буде в радість навіть так званим трудоголікам, не буде творчою.

Законодавство про працю не дає визначення часу відпочинку Наукою трудового права  традиційно під часом відпочинку розуміється час, протягом якого  працівник є вільним від виконання  трудових обов’язків і вправі використовувати  його на власний розсуд.

Деякі вчені  уточнюють це поняття та зазначають, що часом відпочинку є час, протягом якого працівник не зобов’язаний виконувати роботу на користь роботодавця, а має право використовувати  вільний час на власний розсуд, в тому числі бути за межами робочого місця та не підлягати внутрішньому трудовому розпорядку.

Це твердження є дещо спірним, адже якщо працівник  протягом вільного від роботи часу перебуває на підприємстві, він не вправі порушувати правила внутрішнього трудового розпорядку та дисципліну праці. Адже такий працівник може зривати роботу інших працівників, які в цей час працюють.

Певні застереження можна навести і для працівників, які працюють з ненормованим робочим  днем. Для таких категорій осіб часом відпочинку буде час, коли вони фізично знаходяться поза межами робочого місця, якщо в даний період вони не повинні знаходитися на робочому місці.

Як слушно зауважує П.Д. Пилипенко, правове поняття  часу відпочинку не відповідає фізіологічному поняттю відпочинку, коли людина, наприклад, спить. У зв’язку з цим науковці пропонували увесь час поза робочим часом називати „вільним від роботи часом” або „неробочим часом”. Проте у законодавстві застосовується саме термін „час відпочинку”, і його правовий аспект полягає у зв’язку із трудовими обов’язками працівника, а точніше, коли працівник вільний від такого зв’язку. Право на відпочинок гарантується нормуванням робочого часу¹.

Виходячи  із нормативно вживаного терміну  „час відпочинку” виникає питання про те, що вважати часом відпочинку для осіб, які перебувають у відрядженні? Такий вид роботи не є вахтовим методом організації робіт, людина вважається такою, що перебуває на роботі, не з’являючись при цьому на робочому місці.

Тобто можна  говорити про те, що відсутність  законодавчого закріплення поняття  часу відпочинку може привести до певних колізій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Види та правове регулювання часу відпочинку в Україні.

 

Законодавством  України на сьогодні встановлені  та урегульовані наступні види часу відпочинку:

— перерви  протягом робочого дня (зміни);

— щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);

— вихідні  дні (щотижневий відпочинок);

— святкові і неробочі дні;

— відпустки.

Разом з  тим, правове регулюванні вказаних вище видів часу відпочинку здійснюється по різному. Так, якщо перші чотири види визначені та урегульовані виключно на рівні Кодексу законів про  працю, то що стосується відпусток, в  законодавстві України присутній  спеціальний нормативний акт  – Закон України „Про відпустки”. Разом з тим, вище зазначений закон дублює норми Кодексу, що дозволяє ставити питання про доцільність дуалістичного регулювання відпусток в Україні.

Перерви для відпочинку і харчування не включаються  в робочий час. Їх тривалість не повинна  перевищувати двох годин. Якщо тривалість перерви перевищує дві години, це означає, що робочий день працівника поділений на частини. В той же час поділ робочого дня на частини  може мати місце лише у випадках, які прямо передбачені чинним законодавством України, зокрема, ст. 60 КЗпП України.

Мінімальна  тривалість перерви для відпочинку і харчування законодавством не встановлена. Її визначення відноситься до компетенції трудового колективу, уповноваженого вирішувати це питання при затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку. Однак, не можна вважати, що трудовий колектив повністю вільний у визначенні мінімальної тривалості перерви для відпочинку і харчування. Очевидно, що тривалість такої перерви повинна бути такою, щоб вона виконувала своє безпосереднє призначення: за час перерви працівники повинні стигнути відпочити та прийняти їжу. Звичайно ж, поняття „відпочити” аж ніяк не передбачає того, що працівник повинен повністю відновити за час перерви свою працездатність.

Сьогодні  достатньо поширеною є практика надання працівникам перерви  для відпочинку і приймання їжі  тривалістю в одну годину, але на думку окремих науковців це не виправдує себе через відсутність  на більшості підприємств умов для ефективного використання часу перерви з метою відпочинку².

В той  же час велика кількість підприємств  використовує перерви для відпочинку і харчування тривалість півгодини, оскільки такий час є достатнім  для приймання їжі і дозволяє скоротити загальну тривалість робочої  зміни (так, якщо початок робочого дня  відбувається о 8 годині, а тривалість перерви становить 1 годину, то закінчення робочого дня буде о сімнадцятій  годині, тоді як при тривалості перерви  для відпочинку і харчування півгодини  закінчується робочий день ще о шістнадцятій тридцять. Це особливо дається взнаки в зимовий період, коли надворі  достатньо рано темніє).

Разом з  тим, правило частини 1 ст. 66 КЗпП України про те, що перерва для відпочинку і харчування повинна надаватися через чотири години після початку роботи, не є імперативним. При встановленні конкретного часу початку і закінчення перерви в місцевих правилах внутрішнього трудового розпорядку від цієї норми можуть допускатися обґрунтовані відхилення.

Вище  названа стаття спеціально зазначає право працівників використовувати  час перерви на свій розсуд, у  тому числі відлучатися з місця  роботи. Залишати територію підприємства під час перерви працівник  також має право за умови, що він  зможе повернутися до місця виконання  трудових обов’язків до моменту закінчення перерви.

Разом з  тим, власник зобов’язаний надавати працівникові можливість вживання їжі  протягом робочого часу на тих роботах, де за умовами виробництва установити спеціальну перерву для відпочинку та приймання їжі неможливо. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі визначається роботодавцем за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Якщо ж на підприємстві відсутня профспілкова організація (а не секрет, що профспілковий рух сьогодні на багатьох підприємствах практично відсутній), питання про порядок харчування може бути вирішено безпосередньо в колективному договорі.

При роботі на відкритому повітрі в холодну  пору року за рішенням роботодавця  встановлюються перерви для обігрівання. При цьому власник або уповноважений  ним орган узгоджує з профспілковим  комітетом кількість і тривалість таких перерв, а також обладнання місць обігрівання. Перерви для  обігрівання включаються в робочий  час. Як правило, такі перерви надаються  працівникам, які здійснюють будівельні роботи, двірникам, п також працівникам  інших професій, робота яких відбувається на свіжому повітрі.

Правила про умови праці вантажників  при навантажувально-розвантажувальних  роботах, затверджені НКП СРСР 20 вересня 1931 р. передбачають, крім обідньої перерви, спеціальні перерви для відпочинку, що входять в робочий час. Тривалість і порядок надання таких перерв визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку. Необхідність їх введення пов’язана з тим, що вантажники займаються переміщенням великих та важких вантажів протягом тривалого часу.

Жінкам, котрі мають дітей віком до 1,5 року, крім загальної для всіх працівників перерви для відпочинку і харчування, надаються додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3 години після початку роботи тривалістю не менше 30 хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість такої перерви має бути не менше години. Строки і порядок надання перерв встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері. Тобто тривалість перерви для годування дитини може бути збільшена, якщо для цього є відповідна потреба та виробничі можливості підприємства, установи або організації.

Перерви для годування дитини включаються  в робочий час і оплачуються  за середнім заробітком (ст. 183 КЗпП України). Правом на перерву для годування дитини користуються жінки, які працюють неповний робочий час. За бажанням жінки, що має дітей, і в залежності від тривалості її робочого дня (зміни) допускається: приєднання перерви для годування дитини до перерви для відпочинку і харчування; перенесення однієї або в сумарному вигляді двох перерв для годування дитини на кінець робочого дня, тобто більш раннє закінчення роботи в порівнянні з тривалістю робочого дня, встановленою трудовим договором.

Разом з  тим, слід відзначити, що сьогодні все  більша кількість роботодавців намагаються  уникати надання таких перерв, мотивуючи це тим, що жінка має  право на відпустку по догляду  за дитиною до досягнення нею віку трьох років. Тому якщо жінка вже  вирішила поновити трудову діяльність, вона повинна працювати на рівні  з усіма працівниками. Роботодавцям також буває невигідно оплачувати той час, коли жінка фактично не працює, а займається своїми дітьми. При  цьому часто не враховується той  факт, що фактично доглядом за дитиною  до досягнення нею віку трьох років  може бути зайнятий батько дитини, дід, баба, а також інші члени сім’ї, які в силу своїх фізіологічних  особливостей не можуть здійснювати  годування дитини.

Що стосується міжзмінних перерв, то відповідно до ст. 59 КЗпП України, тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи час перерви на обід). Така законодавча норма дозволяє так чи інакше гарантувати право на відпочинок працівника, адже при цьому забороняється залучати працівників до роботи протягом двох змін підряд.