Контрольная работа по «Трудовому праву»

 

1. Поняття, види, особливості джерел трудового  права

Під формальним джерелом права мається на увазі форма зовнішнього вираження положень (змісту) чинного права.

Джерела права розуміються  у двох значеннях: матеріальному і формально-юридичному. Джерела трудового права у формально-юридичному значенні слід визначати як результати діяльності правотворчих органів, а також сумісної нормотворчості робітників і роботодавців у сфері застосування найманої праці.

Під джерелами трудового права розуміють також нормативно-правові акти, які встановлюються і санкціонуються державою.

Отже, джерело трудового права - це нормативно-правовий акт (норма права), прийнятий компетентним державним органом на договірному рівні, у тому числі безпосередньо на підприємстві, за допомогою якого забезпечується правове регулювання трудових і тісно з ним пов'язаних громадських відносин на підприємствах, організаціях, які використовують найману працю.

Джерела трудового права  можна класифікувати за різними підставами. За характером прийняття джерела трудового права поділяються на такі, що приймаються державними органами (закони, укази, постанови тощо); що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо); що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції, рекомендації МОП).

Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та поточні нормативно-правові акти як джерела трудового права.

За юридичною силою джерела трудового права поділяються на:

- Конституцію України;

- Акти міжнародного регулювання  праці (ратифіковані Україною);

- Закони України;

- Підзаконні нормативно-правові акти;

- Акти соціального партнерства;

- Акти місцевих органів  виконавчої влади та органів  місцевого самоврядування;

- Локальні нормативно-правові  акти.

В трудовому праві крім актів, що приймаються на державному рівні (централізований рівень) широко застосовуються локальні нормативно-правові акти, котрі розробляються і приймаються безпосередньо на підприємствах. Ці акти забезпечують велику ефективність бо враховують особливості кожного окремого підприємства.

Договірні джерела трудового  права, які тільки в окремій частині  несуть нормативний характер і регулюють  підприємницькі, економічні, трудові та соціальні відносини - це генеральні, галузеві, регіональні угоди.

Велике місце займають нормативно-правові акти, що видаються  Міністерством труда і соціальної політики України: правила, інструкції, положення, які сприяють правильному і однаковому застосуванню трудового законодавства.

Трудове право має великий ступінь диференціації в правовому регулюванні трудових відносин в залежності від умов виробництва, кліматичних чинників і суб'єктивних ознак робітників.

Особливістю джерел трудового  права є локальні нормативні акти (колективні договори, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення  про оплату праці, про преміювання, які можуть прийматися як окремо, так  і як додаток до колективних договорів), які приймаються на підприємствах, в установах, організаціях.

Отже, вся система норм трудового права характеризується наявністю:

загального і спеціального законодавства;

централізованого законодавства  і локальних актів;

величезною групою нормативно-правових актів, які приймаються Міністерством  праці і соціальної політики України;

нормативно-правових актів, що приймаються з урахуванням  пропозицій профспілкових органів.

Проекти законів, що стосуються соціально-економічних відносин, представляються відповідними органами виконавської влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських профспілок, їх об'єднань.

Проекти нормативно-правових актів, що стосуються трудових відносин або соціального захисту громадян, розглядаються органами виконавської влади і органами місцевого самоврядування з урахуванням думки відповідних профспілок, об'єднань профспілок.

Профспілки, їх об'єднання  мають право вносити пропозиції суб'єктам права законодавчої ініціативи і відповідним органам державної  влади про ухвалення або внесення змін в закони і інші нормативно-правові  акти, що стосуються соціально-трудової сфери.

 

 

2. Конституція  України як основне джерело  трудового права

Основним джерелом трудового  права є Конституція України  від 28 червня 1996р., що дає наукове  осмислення політичних та економічних  процесів у країні, закріплює ідею поділу і організації державної  влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає та закріплює найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. Ці положення відображенні в статтях 3, 8, 19, 21, 22, 23, 24, 36, 43, 44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 64, 68 і деяких інших.

Найважливішим розділом нової  Конституції України, що визначає її демократичні засади, є розділ II «Права і свободи людини і громадянина». Невипадково конституційному закріпленню  прав, свобод і гарантій приділяється така велика увага, адже в ст. 3 передбачається, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

У Конституції України 1996 року значно розширено перелік прав і свобод громадян, передусім за рахунок включення прав і свобод закріплених в міжнародно-правових актах про права людини. Деякі формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські і політичні, економічні, соціальні й культурні права людини буквально відтворені в тексті Основного Закону. Уперше закріплені право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом, право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на належні, безпечні і здорові умови праці, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від громадянина обставин і цілий ряд інших. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовані умови їх здійснення.

Закріплене в ч. 1 ст. 43 право на працю сформульоване відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини. Кожен має «можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується». Людина самостійно розпоряджається своїми здібностями до праці й обирає той або інший вид діяльності, рід занять, а може не займатися трудовою діяльністю.

Не можна погодитися з  тими, хто вважає, що нова Конституція звузила зміст права на працю і не закріпила гарантії цього права. Як слушно зазначає О.І. Процевський, «право на працю - це природне і об'єктивне право людини, яке виявляє її особисті можливості, здібності до праці».

Особливу увагу приділено  забезпеченню економічних і соціальних прав. Посилені гарантії прав у разі безробіття, а також у зв'язку з незаконним звільненням. Так, в ч. 2 ст. 43 передбачений обов'язок держави щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Норма, що міститься в  ч. 3 ст. 43 про заборону примусової праці, відповідає ст. 8. Міжнародного пакту  про громадянські і політичні  права. Згідно цього змінено порядок  переведення на іншу роботу: нині переведення  на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового  переведення на іншу роботу із ч. 2 ст. 33 КЗпП.

Уперше в Конституції  в ч. 4 ст. 43 закріплено право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилені гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч. 7 ст. 43 закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Таким чином, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. і право на своєчасне одержання винагороди за працю зведено до рангу конституційних прав.

У ст. 44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних  і соціальних інтересів, що відповідає ст.8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права. У ч. 2 ст. 44 закріплено, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ст. 45 Конституції закріплює  право кожного працюючого на відпочинок. Це право проголошене ст. 24 Загальної декларації прав людини і випливає з вимог ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 Конституції  громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою  захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності.

В основу соціального захисту громадян покладено принцип соціальної справедливості, зі змісту ст. 46 випливає, що держава забезпечує соціальний захист тим категоріям громадян, які дійсно в цьому мають потребу. Мова йде про право громадян на соціальний захист у старості, у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом.

Найважливішою юридичною  гарантією прав і свобод є судовий  захист. У ст. 55 Конституції закріплено, що права й свободи людини і  громадянина захищаються судом. Оскільки вказані права в цей  час є конституційними, то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конституція надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП) спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів.

Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці.

3. Міжнародні договори  про працю, ратифіковані Україною, як джерела трудового права

Україна як самостійна держава проголосила визнання загальнолюдських цінностей і тому зобов'язалась дотримуватись загальновизнаних принципів міжнародного права. Стаття 8¹ КЗпП визначила співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавства України. У разі, якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в якій бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

До таких договорів  в галузі праці в першу чергу належать відповідним чином ратифіковані або схвалені конвенції та рекомендації МОП, офіційно опубліковані в Україні.

Відповідно до ст. З та 4 Статуту МОП кожна держава - член Організації Об'єднаних Націй може бути членом МОП. Для цього необхідно лише повідомити Генерального директора Міжнародного бюро праці про прийняття зобов'язань, що випливають із Статуту МОП.

Кожна країна в МОП презентована чотирма делегатами: два делегати від уряду, один - від підприємців і один - від трудящих. Кожна з делегацій має право голосувати індивідуально по кожному питанню, що розглядається МОП.

Мета і завдання МОП  викладені в преамбулі до Статуту організації та в Декларації, що прийнята на 26-й сесії Генеральної конференції МОП в Філадельфії 10 травня 1944 р. У Декларації проголошені основні принципи, на яких повинна базуватись діяльність МОП.

МОП складається з трьох  основних органів. Вищим органом  організації є Генеральна конференція, або Міжнародна конференція праці. Головним змістом роботи конференції  є розробка і прийняття конвенцій  і рекомендацій по праці.

Виконавчим органом МОП  є Адміністративна Рада. До її складу входять 56 членів: 28 презентують уряди, 14 - представники підприємців і 14 -- представники трудящих. Із 28 представників урядів 10 призначаються урядами найбільш важливих у промисловому відношенні країн. До їх числа входять Бразилія, Індія, КНР, США, Франція, Росія, Японія.

Постійним секретаріатом  МОП є Міжнародне бюро праці на чолі з Генеральним директором, який призначається Адміністративною Радою. Генеральний директор, в свою чергу, призначає персонал секретаріату з  осіб різних національностей, громадян різних держав.

Крім основних органів  до складу МОП входять ряд постійних і тимчасових комітетів та комісій. До них належать, наприклад, промислові комітети, що створені для вивчання умов праці в різних галузях промисловості, комітет по свободі об'єднань, комітет експертів по застосуванню конвенцій і рекомендацій, кореспондентські комітети та ін.

Найважливішою стороною діяльності МОП є розробка і прийняття  конвенцій і рекомендацій. Саме можливість висування і обговорення вимог  щодо створення правових актів, а  потім і норм, котрі якоюсь мірою  можуть служити поліпшенню умов праці, умов життя працюючих, притягує до участі в МОП представників трудящих усіх країн. Ці конвенції і рекомендації про працю є тими основними формами, за допомогою яких МОП здійснює міжнародне правове регулювання праці.

Мета конвенції -- створити для держави, яка її ратифікувала, зобов'язання по внесенню певних змін в національне законодавство про працю. Статут МОП передбачає, що після прийняття конвенції «а) конвенція надсилається всім членам організації для ратифікації; б) кожний член організації зобов'язується протягом року після закриття конференції винести конвенцію на розгляд влади або влад, в компетенцію яких входить це питання, для оформлення її як закону або для вжиття заходів іншого порядку. Якщо член організації одержав згоду компетентної влади або влад, він повідомляє про ратифікацію конвенції, що відбулася, Генерального директора, і вживає таких заходів, які будуть необхідні для ефективного застосування положень даної конвенції» (п. 5 ст. 19 Статуту МОП).