Журналистика как творчество

У 1997 році лабораторія  функціонування ЗМІ факультету журналістики Санкт-Петербурзького державного університету провела опитування серед 30 керівних співробітників петербурзьких видань. В ході дослідження їм було поставлено питання: «Якою кваліфікацією (якими знаннями, уміннями, навичками) повинен володіти журналіст, що працює у Вашому виданні?». Серед відповідей були виділені наступні:

• спеціалізація у відповідній галузі, темі, проблемі, питанні;
• уміння працювати з людьми, інформацією, словом;
• уміння формулювати думки;

• знання соціальних проблем міста, уміння всесторонньо розглядати їх;

• уміння знаходити і розробляти нові теми, цікаві читацькій аудиторії;
• знання мови і принципів побудови матеріалу;
• уміння витягувати інформацію, висловлювати її, будувати узагальнення;
• уміння виявляти і аналізувати складні соціально-економічні тенденції і процеси;
• комунікативність, уміння розбиратися в психології спілкування.

Навіть виходячи з  цієї вибірки відповідей, можна зробити висновок про те, що сучасний журналіст повинен володіти цілим комплексом професійних якостей і умінь, які сприяли б успішній реалізації завдань, що стояли перед співробітником редакції. При цьому до найбільш важливих журналістських якостей можна віднести: компетентність, ерудованість, володіння методологічним інструментарієм при зборі і аналізі первинної інформації, володіння індивідуальним стилем письма та ін. Всі ці якості в сукупності створюють поняття «професійна майстерність» [5, с. 126].

В. Ученова наголошує  на тому, що уміти відчувати слово, шліфувати фразу, точно виражати свою і не  свою думку – якості для журналіста абсолютно необхідні. Але журналістові необхідно мати талант іншого роду. Він повинен володіти жвавістю темпераменту, прагненням активно втручатися в життя суспільства, готовністю до постійного пошуку нового, до подолання інерції поглядів. Таке відношення обов'язково повинне передувати  «мукам слова», хоча зовсім не замінює, не усуває їх. Кращі з журналістів не раз і не два відзначали неминучість саме такого відліку за шкалою професійних достоїнств. Бути журналістом – означає не тільки їздити, дивитися, відбирати, писати – це означає особливим чином жити. – М. Кольцов [18, с. 193]. Проаналізувавши досвід вчених, можна зробити висновок, що ані техніки писання матеріалу, ані таких рис як комунікабельність та швидкість мислення – недостатньо для формування цілісної особи журналіста. Ми думаємо, що є ще деякі особливі риси, які навіть на рівні підсвідомості керують творчим процесом, спрямовуючи журналіста до створення не просто матеріалу, а матеріалу, який чітко віддзеркалює сучасність, процеси життя суспільства, який представляє собою цінність для читача чи глядача (слухача).  На нашу думку, це особливе бачення реальності, цілісне бачення картини буття сьогодення. Психолог А. Лук каже у книзі «Психологія творчості»: «свіжість погляду і «зіркість» пов'язані не з гостротою зору або особливостями сітківки, а є якостями мислення, тому що людина бачить не тільки за допомогою ока, але головним чином за допомогою мозку» [7, с. 65]. Тому журналіст бачить не тільки зором,  він володіє й іншим зором, який є інтуїцією.

Обізнаність – ще одна риса творчого журналіста. Процес пізнання триває все життя і в пізнавальній діяльності журналіста велику роль грають інтелектуальні здібності, а точніше – розвиненість мислення – говорить М.  Ким. На думку психологів, «мислення є формою творчого віддзеркалення людиною дійсності, що породжує такий результат, якого в самій дійсності або у суб'єкта на даний момент часу не існує. Відмінність мислення від решти психологічних процесів пізнання полягає в тому, що воно завжди пов'язане з активною зміною умов, в яких людина  знаходиться. Мислення завжди направлене на рішення якої-небудь задачі. Таким чином, мислення – це особливого роду розумова і практична діяльність, що припускає систему включених в неї дій і операцій перетворюючого і пізнавального характеру» [4, с. 45 ].

 У психології виділяють  різні типи мислення:

1) наочно-дієве (що  здійснюється шляхом маніпулювання  об'єктом);

2) наочно-образне (засноване на перетворенні образу предмету);

3) словесно-логічне (має  на увазі опосередковане використання  понять, логічних конструкцій, мовних  засобів).

Серед розумових здібностей творчої особи виділяють наступні: легкість генерування ідей, здібність  до перенесення, «зчеплення», згортання, зближення понять і ін. [15, с. 87]. Так журналіст відшукує причинно-наслідкові зв’язки там, де звичайна людина їх би не побачила.

У особові чинники  журналістського потенціалу входять  і інші здібності, і серед них  можна назвати уміння спостерігати, дивуватися, знаходити в навколишньому світі  цікаві подробиці і використовувати їх в своїй роботі.  

Можна додати ще те, що журналіст – це яскрава особистість, життєрадісна, яка володіє  об’єктивною чуттєвістю, адже навіть у сьогочасному жорсткому світі, де побутує прагматичний стиль життя  журналіст не є машиною, яка «штампує» новини, це людина яка має серце, співчуття, милосердя. Також журналіст – людина, яка є громадянином своєї держави. Ці риси здавалося б не несуть в собі якогось професіонального відтінку, але, як не дивно теж мають не аби яку роль саме у професійній діяльності журналіста.

Дуже важливо, щоб людина, яка обрала для себе роботу у засобах  масової інформації, на психологічному рівні відчувала себе вільною, неповторною та цільною особистістю. Як зазначає В. Моїсеєв, журналіст не просто якийсь «літератор», що «пописував» для абстрактного «почитуючого» читача (глядача, слухача) або безпристрасний реєстратор подій, а відповідальний суб'єкт суспільних процесів. Значення всієї журналістики припускає формування у окремого журналіста неприйняття позицій «маленької людини», «стороннього спостерігача», від якого, – пиши  не  пиши – нічого не залежить [11, с. 345].

Тож, творчість є необхідним компонентом у «приготуванні» професіонального журналіста. Це багатогранне явище, яке не може бути розглянутим лише з однієї точки зору. Адже творчість є ще невід’ємним ідентифікатором особистості взагалі, проявом її сутності.

3.2. Творча особистість Леоніда Парфьонова

На основі теоретичної частини був складений перелік критеріїв за якими ми спробуємо розібрати діяльність та творчу особистість відомого російського журналіста Леонід Парфьонова. Але спочатку, наведемо коротку біографічну довідку.

Леонід Парфьонов народився  у 1960 році в місті Череповець Вологодської області, Росія. Його батько – звичайний інженер. Леонід виявив бажання писати і вступив до Ленінградського державного університету на факультет журналістики, який закінчив у 1983 році. Молодим журналістом Леонід вже друкувався у часописах «Огонёк»,  «Правда», «Советская культура», був кореспондентом газети «Волгоградский комсомолец». На телебачення Л. Парфьонов потрапив не відразу. Найбільшим досягненням на той час Леонід визнає одне з перших своїх інтерв’ю на телебаченні з відомим музичним критиком Артемієм Троїцьким. Після цього Леонід Парфьонов відчув, що телебачення – його шлях до самореалізації, як журналіста. Він зрозумів, що здатен робити щось дуже не схоже на тодішні стандарти радянського ТБ. Тож, у 1987 році він знімає свій перший документальний фільм про покоління шестидесятників «Діти ХХ з’їзду».  Його робота була помічена, та журналіст був запрошений на російське «Авторське телебачення», де він й створив першу версію своєї програми «Намедни», яка стала класикою російського телебачення, здобула популярність не лише на батьківщині, а й у країнах СНД, зокрема й в Україні. «Намедни» разом з Парфьоновим «переїхали» на більш масштабний канал НТВ, де він стає членом ради директорів каналу та генеральним продюсером у 1993 році. Через деякий час, а саме у 1997 році стартує авторський проект журналіста, який згодом здобуде шалену популярність серед телеглядачів – «Намедни: 1961 – 1991. Наша ера» – який став енциклопедією радянського життя. Перший вихід програми до ефіру відбувся 1 березня 1997 року. Потім «Наша ера» періодично з'являлася на ТБ до квітня 1997 року, після чого настала тривала перерва. Вихід програми до ефіру був відновлений в грудні 1997 року.

6 лютого 2003 року Леонід  Парфьонов заявив, що програма «Намедни» більше виходити не буде. А в червні 2004 року Л. Парфьонов був звільнений з телекомпанії НТВ. Звільнення Леоніда Парфьонова пов'язане з сюжетом «Вийти заміж за Зелімхана», забороненим до показу на європейську частину Росії. У основі сюжету – інтерв'ю зі вдовою пана Яндарбієва Малікой, яке вийшло в ефір, незважаючи на пряму заборону керівництва. У результаті програма «Намедни» припинила своє існування, а керівник і ведучий програми був звільнений з каналу. Безпосередньо після цього, 5 червня 2004 року, Леонід Парфьонов був висунутий на здобуття Лейпцігзької премії засобів масової інформації за 2004 рік. Головною подією року для Парфьонова, на його думку, стало досягнення програмою «Намедни» того рівня, після якого вона була закрита.

На початку грудня 2004 року Леонід Парфьонов прийняв пропозицію компанії «Axel Springer Russia», що видає тижневик «Русский Newsweek», стати головним редактором журналу. За словами самого Парфьонова, нове призначення не виключає його співпраці з телебаченням. Леонід Парфьонов – автор ідеї і співавтор сценарію перших і других «Пісень про головне» (ОРТ), член Академії російського телебачення, лауреат премії Спілки журналістів і ТЕФІ-2000 (спец. приз Академії). Леонід Парфьонов - автор телефільмів «17 миттєвостей весни. 25 років опісля» і «Місце зустрічі. 20 років опісля», що виходили на НТВ в циклі «Новітня історія», а також циклів «Намедни. 1961 – 1991», «Намедни. 1991 – 2000», телефільмів «Ваш Жванецький», «Життя Солженіцина», «Століття Набокова», «Живий Пушкін», «Російська імперія».

Леонід Парфьонов, бачимо, багато що досяг у журналістиці. З метою якнайглибше зрозуміти роль цього журналіста в суспільному житті глядачів й читачів, як безпосередньої аудиторії Леоніда Парфьонова за допомогою глобальної мережі «Інтернет» було проведено опитування, де поставили питання  про значення творчої діяльності Парфьонова його російській аудиторії. Та отримали такі цікаві відгуки:

 «Для телеглядачів те, що Парфьонов пішов з ТБ – величезна втрата. Ніхто з нинішніх тележурналістів до цього рівня не дотягує. Такі таланти треба берегти – це національне надбання. (Тетяна)».

 «Думаю для нинішнього покоління ТБ – він просто недосяжний. (Олександр Гуревич. Ізраїль)».

 «У нелегкий для  чесних, порядних людей (а особливо  журналістів) час він продовжував  і продовжує говорити правду нашого життя. Тепер «вони» (ті, хто вирішує, що таке добре і що таке погано) думають, що прибравши «Намедни» зможуть досягти, щоб люди перестали думати. Думати і не погоджуватися – наше право. Поки є такі люди, як Леонід Парфьонов, у нас є надія (Глядач)».

Відгуки, які були отримані, вказують на визнання Леоніда талановитим, професіональним журналістом, про це свідчать і його нагороди в галузі журналістики.

Тож, якими якостями володіє  цей журналіст і чи мають вони творчий характер? На що ми звертаємо увагу насамперед, коли бачимо журналіста на телеекрані? Звичайно, на те, як він виглядає, як почуває себе під прицілом телекамери, як і що  говорить. Парфьонова виділяло вміння чітко і досить емоційно говорити, немаловажним був і підбір заголовків до кожного сюжету. Комунікація з глядачами відбувалася нібито у новостійній манері, але й тут ведучий дозволяв собі оригінальний образ поведінки у студії. Парфьонов не сидів на місці. Він, нібито сам захопившись розповіддю, підскакував та продовжував оповідати вже в іншій частині студії.

Вміння подати матеріал, звичайно, важливе, але це не є ідентифікатором  саме журналістської творчості. 

Суть творчого підходу  закладена в самій концепції  цього телевізійного продукту. Темами сюжетів «Намедни» слугували різні події і проблеми – соціальні й культурні. Сам підхід до створення матеріалу був майже художнім.

Сюжет «Вийти заміж за Зелімхана» послугував причиною звільнення Парфьонова. Він не відмовився від трансляції забороненого матеріалу. На нашу думку, він вчинив правильно, адже краще залишитися вірним собі чим піддаватися натиску керівництва.

Парфьонов створив свій власний, впізнаний і розпізнаваний, але, проте, оригінальний стиль передач. Його творчий метод нині робочий інструмент багатьох професіоналів телеефіра, а його манері намагаються наслідувати юні дарування.

У переважній більшості  проектів Парфьонов перш за все реалізує одну з головних професійних якостей журналіста – уміння бути в потрібний час в потрібному місці. Тому при створенні своїх програм він завжди вирушає в експедиції по місцях тих подій, про які розповідає. Ефект наочності вражаючий: у публіки виникає повне відчуття власної присутності.  Принцип наочності він доводить  майже до абсурду, – кажуть його колеги, – він затягує в ефірну студію літак. Парфьонов недаремно славиться найстильнішим ведучим, бо в його програмах завжди важливий не тільки предмет розмови, але і сама манера подачі матеріалу. І тут панує його славнозвісна іронія, яку він відкрито собі дозволяє.

Колеги Парфьонова відзначають його спокій у подачі матеріалу, зокрема Сергій Ільченко, автор публікації про Леоніда Парфьонова, каже, що спокій самого Леоніда Парфьонова деколи виглядає як продумана і обачлива позиція. Він спокійно поглядає на всі інтриги й також спокійно розголошує їх, виносячи сміття з професійної телевізійної кухні. Продовжуючи співпрацю з телебаченням, випускаючи для «Першого каналу» ексклюзивні проекти – на зразок фільму про афінську Олімпіаду 2004 року або міні-серіалу до 100-річчя Брежнєва [2, с. 311].

Фільм про Олімпіаду 2004 «О світ! Ти – спорт!» став одним з найкращих фільмів про Олімпіаду на телебаченні. Леонід Парфьонов сам так про нього розповідає: «Перш за все ми знімали про людські пристрасті. У нас були зйомки до і під час змагань, але найголовніші – це кадри відразу після змагань. До цього спортсмени жили на карантинно-казармовому положенні: збори, Олімпійське село. І розмови після олімпійської гонки давали можливість пережити ще раз все те, що відбулося. Відзначали перемогу або невдачу, переживали, «відходили», що називається, в таверні на даху «Боско – будинку», пізно вночі, коли і писалися більшість інтерв'ю. Отже, найцінніше – це відчуття та слова спортсменів про те, що було, і що ще попереду». У цих словах чітко видно ставлення Леоніда до своєї роботи, він не працює, а живе своєю професією. Під час роботи над фільмом Леонід Парфьонов  не відчував себе просто журналістом, він ставав на якийсь час спортсменом, переживаючи всі злети і падіння. «У спортивних переживаннях читаються життєві історії. Чому спорт називають грою? Тому що це мешкання життя: іноді буває, воно все разом пролітає за змагання – і людське, і професійне. Все, що в житті розмазано більш менш тонким шаром, тут сконцентровано: воля, характер, здатність долати себе і подолати інших» [2, 315]. Звичайно, для документальної журналістики, така емоційність не заважає, а навпаки, придає телефільму яскравості, змушує журналістику відчувати. Ця особливість різко виділяє журналістику країн СНД від журналістики західного зразка, навіть у більш наближених до кіномистецтва документальних фільмах-репортажах західна модель журналістики емоційність вважає зайвою.