Граматична структура і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками

Граматична  структура і функціонування складносурядних  речень з єднальними сполучниками

П Л А  Н

ВСТУП

РОЗДІЛ І  СИНТАКСИС ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА

1.1. Розвиток  синтаксису в українській мовознавчій  науці

1.2. Речення  як предмет синтаксису

РОЗДІЛ ІІ ГРАМАТИЧНА СТРУКТУРА І ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНОСУРЯДНИХ РЕЧЕНЬ З ЄДНАЛЬНИМИ СПОЛУЧНИКАМИ (на матеріалах прози і поезії)

2.1. Особливості  функціонування складносурядного  речення

2.1. Структурно-семантичні  особливості єднальних складносурядних  речень

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП

Мова— це передусім  система систем різних мовних одиниць  – звуків і фонем, морфем, лексем, словоформ, словосполучень і речень, кожну з яких вивчає певна галузь мовознавства – фонетика, лексикологія, фразеологія, морфеміка, морфологія, синтаксис. “Синтез різних вимірів функціонування мовних одиниць, – зазначає Н.Л.Іваницька, – найпослідовніше пізнається в синтаксичних структурах, що відображають складні стосунки між реаліями позамовної дійсності” [17, с. 3].

Як відомо, специфіка мовомислення найповніше виявляє себе у синтаксичній організації текстів, оскільки, з одного боку, у створенні синтаксичних одиниць беруть участь усі мовні засоби нижчих рівнів, з другого – саме синтаксичні одиниці – речення – служать для формування і вираження думки, саме в них знаходять вияв прагнення і почуття, комунікативна функція мовлення здійснюється саме через посередництво синтаксичних конструкцій, які є носіями ментального простору індивіда, а тому синтаксис виступає щодо змісту головним організуючим і впорядковуючим фактором.

Синтаксис завершує вивчення мовних одиниць найвищого  рангу – тих, які безпосередньо  беруть участь у спілкуванні людей, – речень, фраз, надфразних єдностей, тексту. Саме в синтаксисі ми спостерігаємо  тісний зв’язок мови з мисленням  людини (мова є засобом формування, вираження і повідомлення думки, різних почуттів), мови і мовлення (“живого життя мови”). Саме в синтаксисі знаходять свій вияв усі функції мови – комунікативна, номінативна, гносеологічна (пізнавальна), волюнтативна, естетична та ін.

Граматика, що складається з двох частин (морфології і синтаксису), вивчає закони, закономірності, правила побудови речень та одиниць тексту і є результатом великої й тривалої роботи людського мислення по впорядкуванню цих граматичних законів у певну систему.

Кожен народ  витворив не лише словниковий склад  мови, а й граматику, національну  за формою, за законами сполучення слів і побудови речень. Тому синтаксис  і вивчає, як підкреслюється в “Курсі сучасної української літературної мови” за ред. акад. Л.А.Булаховського, – “загальні і характеристичні для даної національної мови особливості зв’язків між словами і типи об’єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки” [5, с. 4].

Синтаксис української літературної мови –  це багате надбання загальнонародної української культури. У різноманітних формах висловлення, що склались у чітку закономірну систему, він “відтворює історичні скарби мислення, переживань і почуттів, а отже, й мовні взаємини всіх поколінь українського народу. В цьому полягає внесок українського синтаксису в скарбницю загальнослов’янської та світової культури мовлення”[20, с. 3].

Питання вивчення особливостей граматичної структури  і функціонування складносурядних  речень з єднальними сполучниками залишається  відкритою в науковому плані.

Отож, тема курсової роботи “Особливості граматичної  структури і функціонування складносурядних  речень з єднальними сполучниками (на матеріалах прози і поезії) є актуальною і тому потребує ґрунтовного висвітлення.

Об’єктом  дослідження виступають складносурядні речення з єднальними сполучниками .

Мета роботи полягає у встановленні особливостей граматичної структури і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками (на матеріалах прози  і поезії).

Для досягнення поставленої мети розв’язано такі завдання:

охарактеризовано  синтаксис як розділ мовознавчої  науки;

обґрунтовано  доцільність виділення окремого виду складносурядних речень з єднальними сполучниками;

з’ясовано особливості граматичної структури  і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками (на матеріалах прози і поезії).

Практичне значення роботи мотивується тим, що матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшого вивчення загальнотеоретичних проблем синтаксису, зокрема для опрацювання типології речень, дослідження структури складносурядних речень з єднальними сполучниками. Ряд положень дослідження знайде застосування при написанні курсових, дипломних робіт і магістерських досліджень, при укладанні посібників з української мови.

Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, 2-х розділів, висновків, та бібліографії.

 

РОЗДІЛ І  СИНТАКСИС ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА

1.1. Розвиток  синтаксису в українській мовознавчій  науці

Термін синтаксис  походить від гр. слова syntaxis, що в перекладі означає “побудова”, “поєднання”, “сполучення”, “порядок”, “складання”, “впорядкування”. Попри те, що як зазначив Д.Овсянико-Куликовський: “Наука про мову, лінгвістика, є одним зі славних творінь… ХІХ ст. ” [23, с. 4], уперше слово “синтаксис” було вжито ще у ІІІ ст. до н. е. грецькими філософами. Як розділ граматики синтаксис постав у працях Олександрійських (давньогрецьких) філософів Аристарха та його учня Діонісія Фракійського. Правда, деякі сучасні мовознавці вважають основоположником синтаксичної науки Аполлонія Дискола (ІІ ст. н. е.) та його сина Геродіана.

Аполлоній Дискол вперше присвятив синтаксису окрему працю про зв’язки слів та їхні форми у реченні. Стоїки підійшли до синтаксису з позицій логіки, класифікуючи речення як різновиди судження. І саме з цього періоду намітився один з наукових напрямів – логіко-граматичний, який успішно розвивається і на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки.

До кінця  ХІХ ст. у мовознавстві не було чіткого  розрізнення між суто синтаксичними, логічними та психологічними поняттями. Поряд з терміном “синтаксис” українські мовознавці вживали термін синтакса (ж. р., аналогічно до інших галузей мовознавства – фонетика, лексикологія, фразеологія, граматика, морфологія і т. ін.) та “складня”. Зокрема, термін “синтакса” вживає Ю.Шерех (Шевельов) у своєму “Нарисі сучасної української літературної мови”, що з’явився у Мюнхені в 1951 р. одночасно з академічним “Курсом сучасної української літературної мови” в Києві (у двох томах) за ред. акад. Л.А. Булаховського, де вжито термін синтаксис.

Українська  назва-відповідник грецькому синтаксис  – складня вперше її вжив український  мовознавець О.Огоновський. Цим терміном послуговувався також І.Огієнко, який назвав український синтаксис –  “українську складню” – “царицею мовознавчих наук”. Він називав синтаксис і “душею науки про мову”, бо лише вона, на його думку, “єдина показує правдиве життя мови” і “саме наука про речення повинна стати першою наукою для вивчення рідної мови” [24, с. 8].

Однак традиційно українські мовознавці надають перевагу інтернаціональному термінові синтаксис. Термін цей багатозначний. Зокрема, він вживається у двох основних значеннях:

засоби і  способи поєднання слів, словосполучень і речень, граматичний лад мови, граматична будова, що склалася упродовж історичних періодів і на сучасному етапі розвитку становить розвинену і гнучку систему різних засобів відображення дійсності;

це друга  частина граматики, розділ мовознавства, що вивчає синтаксичну будову (синтаксичний лад) мови.

Морфологія і синтаксис як дві складові частини граматики мають кожна свій окремий предмет дослідження. Синтаксис є одним із найскладніших і найцікавіших розділів мовознавчої науки. Вивчення його вимагає ґрунтовної обізнаності зі здобутками сучасного мовознавства та багатої лінгвістичної спадщини вітчизняних і зарубіжних вчених. Очевидно, має рацію відомий синтаксист П.С.Дудик, що “і дотепер синтаксис залишається найменш дослідженою галуззю україністики – науки про українську мову. Мабуть, це найбільше пояснюється складністю синтаксичної проблематики. Більшість принципово важливих тем синтаксису й досі витлумачується неоднозначно або й суперечливо” [11, с. 3].

Синтаксис спрямований на розгляд системи  синтаксичних одиниць у їх ієрархічних  взаємозв’язках і відношеннях. А отже, питання про предмет синтаксису прямо пов’язане з питанням про ієрархію синтаксичних одиниць. Це питання є центральним, фундаментальним і по-різному тлумачиться мовознавцями.

Наукові засади дослідження граматичного ладу української  мови заклав О.Потебня. За умов царської заборони української мови він зумів у порівняльному загальнослов’янському аспекті глибоко дослідити кожне її явище у чотиритомній праці “Из записок по русской грамматике”.

У ранніх граматиках української мови І. Ужевича (Граматика  словенская. 1643 р. – побачила світ у Києві в 1970 р.), Я.Головацького (“Граматика руского языка”. – Львів, 1849), М. Осадці (“Граматика руского языка”. – Львів, 1864), О.Огоновського (“Граматика руского языка для шкôлъ середнихъ”. – Львів, 1889) розроблялося вчення про синтаксичну будову мови.

Я. Головацький  називає синтаксис “словосочинением”  або “синтаксою”. На його думку, “словосочинение (синтакса) подає правила, як сполучати  слова у мові належить”. “Словосочинение  учить, – писав М.Осадця, – після  яких правил слова в бесіді сочиняються, щоб виразити мисль”. Наслідуючи свого вчителя Франца Міклошича, автора порівняльної граматики слов’янських мов, Осадця розглядає і значення “словесних рядів і словесних форм”[25, с. 182].

О.Огоновський  використовує поруч із латинським терміном синтаксис український відповідник складня. “Складня” (syntaxis) учить, як з поодиноких слів складається речення для вираження мислі і як речення з собою в більшу цілість сполучаються” [25, с. 182].

На початку  ХХ ст. граматичній розробці української мови прислужилися С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер, В.Сімович, які заклали основи наукового опису і термінологію українського синтаксису. У 20-30-х роках ХХ ст. важливий внесок в українську синтаксичну науку зробили такі мовознавці, як Є.Тимченко, С.Смеречинський, О.Синявський, О.Курило та ін. На жаль, їхні праці у кінці 30-х рр. потрапили до спецфондів, а їх автори зазнали переслідувань і фізичного знищення.

Синтаксис української мови особливо активно  почав розвиватися у 70 – 80-х рр. ХХ ст., очолюваний відділом теоретичної граматики української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні, а з 90-х рр. Інституту української мови НАН України. До фундаментальних належать праці О.С. Мельничука, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, В.М. Русанівського, С.Я. Єрмоленко, П.С. Дудика, І.І. Слинька, Н.Л. Іваницької, А.П. Загнітка та ін. із семантико-синтаксичного та функціонального синтаксису. У науці останнім часом синтаксичні одиниці розглядаються не лише на формально-граматичному рівні, а й на семантико-синтаксичному та функціонально-комунікативному.

Отже, на сьогоднішньому етапі перед українською мовознавчою  наукою постають важливі питання  детального дослідження синтаксису, попри складність синтаксичної проблематики. Окрім того, більшість принципово важливих тем синтаксису потребують уточнення та однозначного тлумачення.

1.2. Речення  як предмет синтаксису

Центральним питанням синтаксису є питання не лише про систему синтаксичних одиниць  та ієрархічні відношення між ними, але й їхні комплексні формально-граматичні, семантичні, функціональні й комунікативні характеристики. “Уявлення про граматичний лад української мови може бути повним тільки за умови послідовного розгляду функціональних особливостей категорійних форм”, – справедливо зауважує А.П.Загнітко [13, с. 662]. Функціональна специфіка граматичних одиниць простежується в системі мови і мовлення.

Традиційні  методики сучасних досліджень поєднуються  з новітніми підходами до вивчення синтаксичних одиниць, такими, як: функціонально-комунікативні, функціонально-когнітивні, функціонально-семантичні, функціонально-прагматичні і под.

Наукові орієнтації при вивченні синтаксису:

синтаксичні одиниці – не застиглі величини, вони постійно перебувають у динаміці: у синтаксисі яскраво проявляється творчий аспект мови;

синтаксичні одиниці зумовлюються комунікативними  потребами спілкування, ситуацією  спілкування;