Міжнародні Інвестиції

Отже, в основі здійснення зарубіжного інвестування лежать насам­перед прагматичні мотиви. Через це також враховується, що доходи від інвестування в країнах, що розвиваються, на даному етапі значно вищі (в цілому на 10-12%), ніж у розвинутих. Зокрема, прибуток інвесторів США від капіталовкладень до 7 найрозвинутіших країн у 1992-1994 рр. складав у середньому 8%, тоді як його розмір від інвестування до 8 найбільших країн, що розвиваються, становив 21% [3, С.13].

Інша особливість сучасного періоду полягає в тому, що однією з рушійних сил, які визначають рівні та пропорції зарубіжного інвестування, став валютний фактор. Його значення на кожному товарному ринку суто індивідуальне. Проте емпіричні спостереження свідчать, що під вплив валютного фактора особливо підпадають ринки, які характеризуються відносно однорідною та стійкою номенклатурою.

Таким чином, можна сформулювати умову, згідно з якою зміцнення національної валюти країни базування зумовлює наростання її зарубіжного інвестування. Звідси випливає висновок, що інвестори країн із завищеним курсом валюти прагнуть направляти свої кошти до країн із заниженим курсом. Непересічне значення при здійсненні зарубіжного інвестування має наявність стабільної грошової та фінансової систем у країні-імпортері капіталу. Зокрема, Японія, Південна Корея та інші країни, що розвинули свою економіку завдяки ефективному залученню та використанню іноземних інвестицій, дістали можливість одержувати їх лише після приборкання інфляції та встановлення фінансової стабілізації.

Динаміка іноземного інвестування значною мірою залежить від зв'язків країни-реципієнта з недержавними та міжнародними ор­ганізаціями. Дослідження світової практики дозволяє вивести неформальну залежність, згідно з якою інвестиції в ту чи іншу державу починають надходити після підписання угоди з Міжнародним валютним фондом та здійснення страхування. Важливу роль у даному контексті відіграє і наявність зовнішньої заборгованості: значна її величина зумовлює нижчий рівень надходження зовнішніх коштів.

Підбиваючи підсумок, виділимо фактори, за яких іноземне інвестування не здійснюється. Відсталість інфраструктури, нерозвинутість сировинної бази, зовнішня заборгованість, невисокий рейтинг кредитоспроможності, знецінення національної валюти, низькі доходи споживачів, проблеми при репатріації прибутків, політична нестабільність тощо зменшують активність іноземних інвесторів. Водночас це визначається і специфікою економічної політики країни. Так, досить незначний приплив проблеми при репатріації прибутків, політична нестабільність тощо зменшують активність іноземних інвесторів. Водночас це визначається і специфікою економічної політики країни. Так, досить незначний приплив приватних іноземних інвестицій в Японію – 908 млн.$ у 1994 р. і лише 39 млн.$ у 1995 р. - пояснюється як високою вартістю робочої сили та землі, так і відверто протекціоністською внутрішньою політикою в поєднання з експансією за кордон [3, С.14].

Важливе значення для здійснення іноземного інвестування має і приватизація. Вона проводиться на тлі одночасного визнання необхідності подальшої дерегуляції економічної активності і лібералізації діяльності приватного сектора. Внесення приватних іноземних інвестицій через купівлю чи приватизацію відбувається частіше, ніж створення нових підприємств, і належить до найбільш поширених та дійових форм іноземного інвестування. Переважна більшість національних фірм після абсорбування приватних іноземних інвестицій стає більш конкурентноспроможною; продаж активів іноземцям зумовлює негайне надходження коштів і, врешті-решт, сприяє подальшим інвестиціям, реінвестуванню прибутків та ін.

Аналіз умов здійснення іноземного інвестування в першій половині 90-х років свідчить, що воно сконцентрувалось у країнах, які краще регулювали його залучення. Це стосується насамперед країн, в яких були у наявності основні чинники: стабільна макроекономічна політика, відсутність підвищення процентних ставок, високий рівень національних заощаджень, значне інвестування в промисловість, відносно помірний бюджетний дефіцит, високі темпи зростання експорту та невеликі сподівання на надходження короткострокового капіталу, здійснення внутрішніх структурних перетворень (приватизації, лібералізації законодавства, відкриття ринків цінних паперів для іноземних інвесторів, послаблення валютного контролю, скорочення заборгованості). Звичайно, до цих чинників можна віднести й інші, проте саме ці вважаються визначальними.

2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій.

Діюча Методика визначення ефективності капітальних вкладень (1988р.) не може бути використана не тільки приватними інвесторами, але і в державному секторі, який втратив фактичну монополію на інвестиції.

Використаний в Методиці принцип приведених затрат базується на використанні нормативних коефіцієнтів економічної ефективності, які мають опосередкований, волюнтаристський характер, не враховують підприємницький ризик, обмежуються або усередненим роком, або терміном окупності.

Термін окупності нормується 5 – 6 роками, а інвестора, звичайно, цікавить весь строк експлуатації об’єкта.

Крім того показники порівняльної економічної ефективності не враховують фактор часу при оцінці поточних затрат і прибутку по рокам реалізації проекта встановлені на 12 п’ятирічку галузеві нормативні коефіцієнти економ. ефективності коливаються від 0,05 по транспортному будівництву, до 0,25 по матеріально-технічному оснащенню, харчової, легкої й ін. галузям. Ці коефіцієнти являють собою норму прибутку на інвестиційний капітал. Вони мають нормативний характер і важко зрозуміти чому мають такі значні розбіжності. Який поважаючий себе інвестор направить свій інвестиційний капітал в галузі із низькою нормою прибутку?

Діюча Методика дозволяє обумовити ефективність будь-якої інвестиційної програми шляхом вільного вибору аналога для порівняння, використання середнього коефіцієнта економічної ефективності по народному господарстві чи промисловості.

При доведені інвестиційних програм розрахунки ефективності проводились на кінцевому етапі розробки проектів. При цьому розглядалось обмежене число варіантів. Розрахунок і оцінка кінцевих економічних результатів не впливала на діяльність учасників інвестиційного процесу і мала формальний характер. Адже довгі роки 90% капітальних вкладень були державними, а по суті, нічийними.

Сучасного інвестора цікавить перш за все, економічна доцільність інвестиційної програми, він має бути впевненим, що прийняті в ній рішення найкращі з усіх варіантів, що вони дадуть стійке збільшення прибутку (зниження собівартості).

При цьому інтереси приватних інвесторів збігаються з інтересами держави, так як вона збільшує свій бюджет за рахунок податків на доходи успішних інвесторів.

В різних країнах Заходу приділяється значно більше уваги розрахункам ефективності інвестиційних програм. Цими показниками щоденно користуються інвестиційні (акціонерні) компанії та банки, які твердо і точно розраховують терміни окупності інвестицій, строки повернення кредиту і ефективності кредитних ресурсів, оцінюють надійність тих, хто позичає і т. д.

З розвитком ринкових відносин і посиленням факторів ризику оцінка ефективності інвестиційної програми значно ускладнюється. Розрахунки об’ємів реалізації, доходу, прибутку на перспективу ускладнені через лібералізацію цін. Розрахунки коефіцієнтів ефективності при відсутності нормативів для порівняння також втрачають зміст. Порівняння розрахункового коефіцієнта ефективності з процентними ставками ринку кредитів потребує значного (нереального) підвищення норми очікування доходів. При діючій процентній ставці річний дохід, віднесений до об’єму інвестицій, повинен становити як мінімум 400 – 500%, щоб забезпечити в майбутньому окупність затрат, що випускаються сьогодні.

Слід відмітити, що ризик в ринковій економіці супроводжує будь-яку інвестиційну програму, його можна визначити як імовірність певних затрат. В якості допустимого ризику підприємець може розраховувати загрозу повної втрати прибутку. Ще більшу загрозу представляє ризик втрати виручки. І цілковиту катастрофу для інвестора представляє ризик втрати усього майна, яке є основою інвестиційної програми, що неминуче призведе до банкрутства фірми, компанії.

Разом з тим, згідно з думкою західних спеціалістів, пряма боротьба з підприємницьким ризиком – справа цілком безперспективна, тим більше, що без ризику не може бути ніякої вільної підприємницької діяльності. Та звіт ризикових ситуацій, пом’якшання їхніх наслідків в інвестиційних програмах, особливо з тривалим терміном засвоєння інвестицій, - це обов’язкова вимога ринку. У зв’язку з цим крупні інвестиційні банки та компанії розробляють спеціальні програми аналізу ринку, сценарії можливих висновків, заходи по пом’якшенню наслідків.

Відомі програми аналізу ризику Банка Моргана (США), інвестиційного банку (ФРН) і ін.

В наших умовах при розробці інвестиційних програм слід добре їх обумовити розрахунками економічної ефективності з оцінкою при цьому якомога більшого числа факторів ризику на усіх стадіях життєвого циклу програми.

Розглянемо життєвий цикл реального інвестиційного проекту (рис.2)

Будь-який інвестиційний проект проходить п’ять стадій життєвого циклу.

Рис. 2                            Життєвий цикл інвестиційного проекту

Перша стадія: передпроектні дослідження, проектування і засвоєння інвестицій (народження проекту). Стадія характеризується великими затратами особистих засобів, можливо запозичених. Проект на цій стадії піддається різного роду ризику. Прибуток відсутній.

Друга стадія: початок експлуатації проекта (юність) На цій стадії інвестор випробовує більшу потребу в банківських судах чи венчурному капіталі. За звичай, він не сплачує дивідендів. Якщо і є прибуток – він реінвестується. Починають діяти ризики, пов’язані з конкуренцією ризика.

Третя стадія: швидкий ріст  (підросткова фаза). Підприємство починає диктувати свої ціни на продукцію, але конкуренція зростає. Рівень продажу росте і значно випереджає витримку випуску. Характерний високий рівень прибутку, але потребуються більші затрати на маркетинг. По-старому, велика потреба в інвестиціях. Компанія може випускати додаткову емісію акцій, але дивіденди виплачує невеликі. Банк, якщо і дає ссуду, то під великі проценти.

Четверта стадія: стабільне функціювання підприємства (зрілість). На цій стадії компанія погашає свої борги. Високий рівень конкуренції не дозволяє диктувати ціни, але низькі витрати дозволяють отримати середні по галузі доходи. Це вже добре відома компанія з хорошою репутацією. Вона має великі можливості в отриманні суд і реалізації акцій. У неї добре диверфіційований великий інвестиційний портфель, виплачуються солідні дивіденди, однак немає потреби в крупних інвестиціях. На цій стадії компанія повинна розробити стратегію попередження зниження. Це, як правило, потребує значного підвищення інвестиційної активності. Стратегія другого народження передбачає самі різноманітні шляхи: якщо розширення випуску, то з орієнтацією на інші країни; купівля інших компаній галузі (вертикальне та горизонтальне злиття), купівля компаній інших галузей, інвестування нових проектів і т.д.

П’ята стадія: (друге народження). На цій стадії продукція підприємства перестає користуватися попитом. Дуже висока конкуренція. Банки не зацікавлені в співробітництві, якщо і дають суди, то під великі проценти. Акції компанії перестають користуватися попитом. Через поступове зниження доходів доводиться зменшувати дивіденди. Якщо на попередній стадії не була вироблена стратегія відродження і не здійсненні солідні інвестиції, компанію очікує банкрутство.

Таким чином, можна зробити висновок, що оцінка ефективності інвестиційного проекту є ключовим питання для інвестора. Разом з тим, зараз серед вчених – економістів і практиків немає єдності відносно методології такої оцінки. Головним критерієм оцінки проекта є комерційна ефективність. Цей метод базується на мінімізації витрат, максималізації доходів і дає хороші результати при оцінці ефективності невеликих проектів з коротким терміном окупності витрат.

Що стосується крупних проектів з тривалими термінами окупності, то навряд чи використання критерію комерційної ефективності дасть достовірні результати. Критерієм оцінки ефективності таких проектів повинні стати показники загальноекономічної (національної) ефективності, тобто оцінюватись повинен прямий, непрямий і повний ефект.

Можна запропонувати наступну схему послідовності розрахунків показників ефективності інвестиційних проектів (рис 3).

Рис 3                            Схема послідовності проведення розрахунків економічної ефективності інвестиційних проектів

При тривалих термінах реалізації проектів і введені об’єктів в експлуатацію чергами, така послідовність розрахунків може примінятись спочатку для кожної черги, а потім для проекта в цілому.

З точки зору інвестора (фізичної, юридичної особи, держави в цілому), повинен використовуватися різний підхід до означення ефективності проекту. Так, з точки зору індивідуального інвестора, якого цікавить лише прямій ефект, достатньо розрахувати просту очікувану норму за інвестуючий капітал.

Колективного інвестора (акціонерне товариство), крім того, буде цікавити також очікуваний непрямий ефект, який виразиться в підвищенні рівня життя суспільства, покращенні екологічного стану, підвищенні обороноздатності держави, тощо.

В розрахунках непрямий ефект для підприємства завжди має негативну величину і виражається податковою ставкою на інвестиції, прибуток або доход. Для держави як інвестора ефективність кожного інвестиційного проекту чи програми і інвестиційної діяльності в цілому буде виражатися в прирості ВВП. Згідно методології міжнародної системи розрахунків, ВВП – це сумарна додана вартість, випущена суб’єктами національної економіки, яка складається із валових фондів споживання і накопичення з урахуванням податків і експортно-імпортної продукції. По окремому інвестиційному проекті складовою ВВП буде потік грошових засобів, який включає чистий прибуток інвестора, заробітну плату робітників, сплачувані податки бюджетом, проценти фінансово-кредитним установам, виплачувані дивіденди акціонерам, нерозподілений прибуток.