Рух робочої сили за правом ЄС

     Розробка  основ міжнародно-правового регулювання  міграції в рамках Євросоюзу зосереджується на таких принципових засадах:

     а) відсутність контролю за особами  будь-якої національності, які перетинають  внутрішні кордони;

     б) здійснення ефективного моніторингу  щодо перетину зовнішніх кордонів;

     в) поступове впровадження системи  інтегрованого управління на зовнішніх  кордонах [40, C. 54].

     Законодавчим  забезпеченням цих заходів є: розробка загальної візової політики; окреслення кола суб'єктів, які підлягають перевірці на зовнішніх кордонах; розробка єдиного статусу біженця  для громадян з третіх країн, які  є дійсними для всіх членів країн; оцінка обставин, за якими громадяни  з третіх країн мають право  короткочасної свободи пересування  територією країн ЄС, розробка заходів  вторинного захисту для громадян з третіх країн, які не отримують  європейського притулку, але потребують міжнародного захисту; розробка загальної  системи тимчасового захисту  для "переміщених" осіб у випадку  їх масового напливу; розробка загальних  процедур для надання статусу  біженця або особи, яка має потребу у вторинному захисті, і відмову в ньому і тому подібне [19, C. 94].

       Слід сказати, що міжнародно-правова регламентація міграційних процесів в Євросоюзі (ЄС) здійснюється як за допомогою обов'язкового права (конвенції, протоколи, директиви, постанови), так і права, яке має рекомендаційний характер (рекомендації, програми, проекти тощо). Так, Маастрихтський договір 1992 року про Європейському союзі встановив єдине громадянство ЄС і визначив такі сфери співробітництва в сфері правосуддя і внутрішніх справ: політика надання притулку, правила перетину кордонів і імміграційна політика. У Маастрихтському договорі питання, пов'язані з міграцією, розглядаються як предмет спільного інтересу членів держав в контексті концепції третьої опори і регулюються такими специфічними юридичними інструментами, як спільні дії, спільні позиції і конвенції. Згідно з міжнародним правом і концепцією третьої опори ( "європейського простору свободи, безпеки та правопорядку"), єдиними інструментами, які мають для членів держав безперечну юридичну силу, є конвенції, дії яких забезпечують парламентський судовий контроль [24, C. 48].

       Відповідно до Амстердамського договору, міграційні питання переміщуються з третьої опори до першої - Європейській Співдружності, в результаті чого їх регулювання повинне здійснюватися у межах права Євросоюзу. Договір узаконив глибоке реформування третьої опори за умови поширення компетенції Співдружності на такі сфери внутрішнього права, як імміграція, порядок надання політичного притулку та порядок перетину зовнішніх кордонів [65, C. 25].  

     У 1990 р. Європейський Союз прийняв «Конвенцію, що визначає державу, відповідальну  за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній з держав-членів Європейського співтовариства» (так  звану Дублінську конвенцію). Згідно з цим документом, питання щодо надання статусу біженця може бути розглянуто тільки однією державою, і відмова в статусі автоматично передбачає відмову і в інших країнах-членах ЄС. Як правило, це країна першого в'їзду на територію Євросоюзу або держава, що дозволила в'їзд іноземцю, що шукає притулок [70, С. 123].

     Крім  того, в Дублінській конвенції сказано, що будь-яка держава-член зберігає за собою право, відповідно до свого внутрішнього законодавства, переадресовувати особу, яка подала заяву про надання притулку до третьої держави, згідно з положеннями Женевської конвенції з поправками, внесеними Нью-Йоркським протоколом [28, C. 34].

     Таким чином, відповідальність за надання  статусу біженця може бути перекладена і на третю, так звану «безпечну», країну. Для цього необхідно, щоб існували необхідні міжнародні договори про прийом таких осіб і щоб ця третя країна була учасницею Конвенції. Разом з такими традиційними інструментами співпраці держав-членів ЄС, як резолюції, рекомендації, висновки та конвенції, встановлюються специфічні юридичні інструменти: спільні дії та спільні позиції [53, C. 85]. Суттєве значення в галузі міжнародно-правового регулювання міграційних процесів у Європі мають звані Шенгенські домовленості. Вони складаються з Угоди 1985 про поступове скасування контролю на спільних кордонах Євросоюзу, Конвенції 1990 про застосування Угоди (набула чинності 25 березня 1995) і протоколів про приєднання. Домовленості оформлені окремим протоколом до Амстердамського договору 1997 р., який містить розділ «Вільне пересування осіб, право притулку та імміграція». Принциповим є положення договору про визнання державою-кандидатом всіх пунктів домовленостей в якості обов'язкової умови для розгляду питання про його приєднання до ЄС [69, C. 130].

     Однак, звільнення від прикордонного контролю не означає права вільного в'їзду в "Шенгенську зону". За загальним правилом громадяни з третіх країн повинні мати візу. Основою контролю для громадян третіх країн, при в'їзді в Шенгенську зону, є пред'явлення відповідних документів, причому візові документи обмежують термін перебування до 3 місяців. Крім того, поліцейські однієї держави отримали право переслідувати злочинця на території іншої країни, а також користуватися Шенгенською інформаційною системою порушників візового законодавства.  Примітно, що "Шенген" не є самоціллю, а розуміється як попередник і лабораторія для всіх положень, які потрібні для надання свободи переміщення і проведення необхідних зрівняльних заходів. Перехід від Шенгенської зони до пан'європейського спільного ринку враховує методику, використану при розробці положень ЄС [42, C. 90].  Слід сказати, що Римські договори про ЄЕС 1957 говорять про свободу пересування людей в межах європейської спільноти, маючи на увазі тільки трудову міграцію. Що стосується вимушеної міграції, то тут регулювання залишається в рамках універсальної Конвенції та національного міграційного законодавства країн ЄС. Визначальним у міжнародно-правовому регулюванні у рамках Євросоюзу є те, що, з одного боку, пріоритет віддається максимальному спрощенню переміщення своїх громадян в межах спільних кордонів ЄС. З іншого - передбачено запровадження єдиних стандартів поводження з громадянами інших країн, що в'їжджають на територію ЄС, створення жорстких імміграційних правил по відношенню до біженців та осіб, що шукають притулку, формування спільної процедури визнання їх статусу.

     Третій  аспект міжнародно-правового регулювання  в рамках ЄС полягає у прийнятті  загальноєвропейських заходів по боротьбі з незаконною міграцією та її запобіганню [49, C. 17].  

        Таким чином, міжнародно-правове регулювання міграції в рамках Європейського Союзу складається у двох напрямах: регулювання легальної міграції та нейтралізація нелегальної міграції. Проте основним інструментом міжнародно-правової регламентації міграційних процесів в ЄС залишаються акти "м'якого" права, які дають можливість узгоджувати протилежні інтереси членів держав у сфері їх внутрішньої і зовнішньої міграційної політики за умови ефективності принципів прямої дії та примату європейського права [30, C. 53].

     У розвитку норм міграційного права Євросоюзу  особливе місце належить Суду ЄС, який у сфері розвитку міграційного права  Євросоюзу виконує подвійну функцію: пасивну функцію захисту, забезпечуючи дотримання прав мігрантів, і як наднаціональний  інститут ЄС, який встановлює правові  рамки інтеграції шляхом активного  заповнення прогалин у правовій системі  європейського права, включно з  регулюванням міграційних процесів. Рішення Суду ЄС мають істотне  значення для тлумачення і застосування як первинного, так і вторинного права Євросоюзу [22, C. 26].

     Право Євросоюзу регламентує різноманітні аспекти міграційних процесів, зокрема  характер свободи здійснення професійної  діяльності громадянами ЄС, який складається  з свободи пересування і вибору місця проживання, свободи ділового спілкування і свободи надання  послуг особою однієї з держав-члена ЄС окремим особам в інших країнах Співдружності [25, C.39].

     Юридичним змістом трьох основних груп прав, що надаються правом Євросоюзу і  які становлять принцип свободи  професійної діяльності для мігрантів - громадян ЄС є:

     а) право на доступ до професійної діяльності (недискримінаційний порядок заміщення  вакансій, умови роботи та оплати праці, надання соціальних і податкових пільг, уніфікація медичних та освітніх вимог, скасування спеціальних умов та квот під час прийому на роботу іноземців-громадян країн ЄС);

     б) право на здійснення професійної діяльності (принцип національного режиму в здійсненні свободи ділового заснування; підпорядкованість найманих працівників вимогам трудової угоди та положень колективних договорів);

     в) соціальні права.

     У той же час необхідно відрізняти право, що регулює трудову діяльність і соціальний захист працівників  мігрантів з третіх країн, і міграційне право Євросоюзу, що регулює доступ до економічної діяльності, що визначається доступом до території членів держав. У праві Євросоюзу мігранти-трудящі з третіх країн захищені нарівні з громадянами ЄС, але доступ до цих прав пов'язаний зі свободою переміщення [57, C. 96].

     Отже, має місце конфлікт між соціальним і міграційним правом Євросоюзу  щодо громадян з третіх країн. Основними правовими режимами і положеннями, які регулюють статус мігрантів працівників з третіх країн є:

     1) право Співдружності (ст.ст. 7, 8, 9, 137 (3), Амстердамського договору та  ст. 140 Маастрихтського договору), яке  регламентує поліпшення виробничих  умов для захисту здоров'я і  безпеки трудящих; захист трудящих  після закінчення дії трудової  угоди; колективний захист інтересів трудящих і роботодавців; умови зайнятості для громадян з третіх країн і тому подібне;

     2) вторинне законодавство ЄС, відповідно  до якого трудові та соціальні  права мігрантів працівників  з третіх країн не входять  в систему соціальних гарантій  Співдружності, але інкорпоровані  в ряді документів ЄС у контексті  визначення Євросоюзу права на  рівне ставлення; 

     3) двосторонні і багатосторонні  угоди, які гарантують громадянам  привілейованої третьої країни  рівне ставлення в окремих  соціальних сферах [23, C. 42].

           Слід підкреслити, що аналіз зазначених джерел дає можливість дійти висновку про певну тенденцію щодо поширення кола дестінаторів соціальних прав, якими користуються трудящі Євросоюзу, за рахунок трудящих-мігрантів з третіх країн, які постійно працюють в ЄС. Існує певна диспропорція між соціальним і міграційним правом Євросоюзу щодо громадян з третіх країн, а саме: у праві ЄС мігранти-трудящі з третіх країн захищені правом Євросоюзу нарівні з громадянами ЄС, але доступ до цих прав пов'язаний зі свободою переміщення. Статус працівників-мігрантів з третіх країн регулюється правом Євросоюзу, вторинним законодавством ЄС, двосторонніми і багатосторонніми угодами ЄС з третіми країнами [51, C. 74].

     Таким чином, поява, розробка і початок  реалізації ідеї "європейського  простору свободи, безпеки та правопорядку" є третім за значенням серйозним  проектом ЄС після спільного ринку  і економічного союзу й чинить серйозний вплив на міжнародно-правове  регулювання в рамках таких європейських структур як Євросоюз та Рада Європи. Європейський фундамент міжнародно-правового регулювання міграції утворює, а його зміст розкриває другорядне право, яке міститься в директивах, які стосуються загального права вільного (без "прописки") перебування, права перебування працівників, праця яких оплачується, і працівників, праця яких не оплачується в зв'язку з припиненням трудової діяльності; права перебування студентів [69, С. 38].

     Особливо  правовий захист мігрантів забезпечується в межах Ради Європи та прийнятої  ним Європейської соціальної хартії 2000 р., а також Європейської конвенції 1977 про правовий статус трудящих - мігрантів.

     Так як, в цілому Конвенція передбачає досить високий стандарт захисту мігрантів. Під ними розуміються особи, які будуть займатися, займаються або займалися оплачуваною діяльністю в державі, громадянами якої вони не є. Конвенція не застосовується до біженців та осіб без громадянства Основний зміст Конвенції присвячено визнанню за мігрантами загальноприйнятих прав людини, Низка положень відображають особливості статусу мігрантів. Серед них відзначимо увімкнений за наполяганням "держав походження" положення, за яким держави забезпечують повагу культурної самобутності мігрантів і не перешкоджають їм підтримувати культурні зв'язки з державою їх походження (ст. 31) [58, С. 109].

           Що стосується Європейської Хартії то її першочерговим завданням є найшвидша ліквідація масової бідності і злиднів шляхом збільшення зайнятості населення і радикального підвищення доходів громадян. При цьому критерії бідності повинні бути засновані не на довільно встановленої владою величиною прожиткового мінімуму, а на прийнятих в розвинених країнах сучасних стандартах і нормах рівня життя громадян. У руслі положень Європейської Соціальної Хартії метою досконалості соціального законодавства є реалізація соціальних функцій держави, забезпечення права кожної людини на гідне життя. Подальша розробка нормативної бази соціального розвитку здійснюється на основі принципів соціальної справедливості і, перш за все, рівності соціальних прав громадян, соціальної солідарності, формування такої системи відносин, при якій все суспільство зустрічає соціальні труднощі як єдина, узгоджена система соціального партнерства, виконання всіма сторонами досягнутих домовленостей, соціальних гарантій, що передбачають надання громадянам гарантованого мінімуму соціальних послуг. 

     2.2 Специфіка міжнародно-правового регулювання міграційних процесів у рамках ОБСЄ

     Політична значимість ОБСЄ полягає насамперед у її унікальності в порівнянні з  іншими міжнародними урядовими організаціями  в Європі. Це практично єдина європейська  організація у сфері безпеки, безпосередньо займається раннім попередженням, врегулюванням конфліктів і післякризовим відновленням у кризових регіонах, а також превентивної дипломатією, спостереженням за виборами, екологічною безпекою в Європі.