Поняття і види джерел види міжнародного права

1) численні проекти організацій щодо встановлення «вічного миру» між державами;

2) проекти міждержавних об’єднань у формі союзу держав чи конфедерації;

3) розробку більш реальних проектів про створення міжнародного суду для розв’язання міжнародно-правових спорів, у яких сторони не можуть дійти добровільної згоди.

Частина ідей отримали практичну реалізацію в міжнародному житті, зокрема О. Ейхельман указує на утворення офіційних та сталих міжнародних установ з метою полегшення процедури звернення урядів до єднального (у розумінні третейського) суду. Як приклад, він наводить діяльність Постійної Палати міжнародного єднального Суду, яка була утворена в 1889 р., і Постійної палати міжнародної юстиції, заснованої в 1919 р. Важливим у системі міжнародних відносин був і факт створення Ліги Націй як добровільного об’єднання держав, що мало на меті попереджати виникнення війни у цілому світі, а також налагоджувати співпрацю держав на користь загальновизнаних культурних завдань у різних сферах людського життя.

Незаперечним О. Ейхельман вважав той факт, що міжнародна спільнота все більше усвідомлювала небезпеку воєнних протистоянь для всіх сфер суспільного життя, а тому була зацікавлена у підтримці мирного стану в системі міждержавних відносин. Учений констатує, що «…без істотного та річевого задоволення цієї життєвої вимоги вся культурна праця нового і старого світу залишилася б у значній мірі нереалізованою» [13, с. 338].

На шляху реалізації цього завдання було підписано сотні міждержавних договорів та уній, що мали на меті врегулювання постійних та стратегічних цілей держави.

Дослідник виділяє особливості  функціонування міжнародного права, підкреслюючи, що організація системи міжнародних відносин не може бути аналогією внутрішньо державного життя. В міжнародному праві, наголошує О. Ейхельман, немає поняття вищої влади, законодавчого органу та організованого урядового апарату, органів влади для виконання судових вироків, а також суду, який суверенно, без попередньої узгодженості з урядами держав вирішував би спори між ними. «Всі уперті спроби багатьох письменників, – зазначає дослідник, – що старанно шукали в міжнародно-правових відносинах аналогії з законодавством, судом та виконавчою владою, які є конечною необхідністю у внутрішньому державному і правовому ладі, – були в дійсності лише грою слів» [13, с. 344].

Особливості системи міжнародних відносин, констатує О. Ейхельман, визначаються характером міждержавних зв’язків, що базуються на нормах і принципах міжнародного права. Вся система міжнародних відносин повинна базуватися на ідеї рівної правової обов’язковості основних норм міжнародного права для всіх цивілізованих держав. О. Ейхельман посилається на досвід розвинутих демократичних країн, де зазначені норми закладаються в конституційних державних актах, а також затверджується їх обов’язковість у здійсненні державної політики у сфері міжнародних відносин. Відповідальність за порушення згаданих норм фіксується у карних кодексах.

На думку О. Ейхельмана, міжнародні правові норми суттєво відрізняються від норм етики, релігійних догм, а також принципів політики. Він виділяє дві основні категорії міжнародних норм: правові норми, що є обов’язковими для всіх держав (абсолютне, необхідне і природне міжнародне право), і норми, що є обов’язковими лише для окремих держав.

До першої групи відносяться основні норми міжнародного права, які є умовою мирного співіснування держав. Серед них О. Ейхельман виділяє: 1) право суб’єкта міжнародних відносин на самостійне політичне існування на власній території, з функціонуючою системою державної влади, незалежною від інших держав. Для підтримання безпеки, порядку, добробуту, забезпечення засобів захисту своєї території та державної незалежності від зовнішніх загроз держава має право вживати заходи, що є передбаченими в міжнародних договорах і не порушують прав інших держав. Саме в цьому реалізується принцип суверенітету держави з погляду міжнародного права. Разом з тим  О. Ейхельман вказує на трансформацію самого поняття «суверенітет» в поступовому розвитку державності нових часів: «…цей категоричний побутовий, але не доктринерський принцип «суверенітету», що покладав шляхи для нової державності у житті, мусив у цьому ж реальному житті, як первісна плідна підстава політичної організації, цілком природно еволюціонувати та раціоналізуватися разом з поступовим розвитком політичної та всієї духовної культури, аж до пануючої нині серед нас системи конституційної культурно-правної державності, – до системи організованої у строго-правовий спосіб державної влади з найширшими культурними та широкими соціальними завданнями» [13, с. 368].

На його думку, запропоноване Т. Гоббсом поняття «суверенітету» як зверхнього державного порядку втратило свою актуальність в тогочасних суспільно- політичних процесах. О. Ейхельман констатує, що норми права в міжнародному праві повинні розумітися як певний загальнообов’язковий єднальний елемент між державами, а не вищий припис над державою і її населенням. Тому право держави на самостійне політичне існування по відношенню до інших держав, на думку вченого, є не лише позитивно діючим суб’єктивним правом держави, а також реально- логічною об’єктивною нормою в міжнародному праві; 2) в основі системи норм міжнародного права лежить право держави на її внутрішню самостійність, право на зовнішню повагу до її державної організації, правового устрою, недоторканості її територіального складу; 3) рівність усіх держав в управлінні системою міжнародних відносин, а також у виконанні обов’язків, зобов’язань, правовій відповідальності за порушення норм і принципів міжнародного права. Ідея про рівну правову обов’язковість основним нормам міжнародного права для усіх держав повинна стати домінуючою в системі міждержавних зв’язків;  4) угоди між суб’єктами міжнародного права за своїм змістом повинні трактуватися як «вільні згоди поміж сторонами» та обов’язково виконуватися сторонами-укладниками; 5) державі належить право безпосереднього захисту своїх міжнародних прав як основних, так і набутих на основі різних договорів; 6) правова відповідальність кожної держави за дії, якими вона порушує міжнародні права інших держав чи окремих її представників; 7) невтручання у внутрішні справи інших держав; 8) право кожної держави зберігати за собою нейтралітет у випадку війни, якщо вона не зобов’язана окремими угодами про надання союзної допомоги на користь однієї з воюючих держав. До другої групи норм міжнародного права належить абсолютна більшість матерії міжнародного права; вони містяться в законодавстві і договорах окремих держав. На думку О. Ейхельмана, для кожної держави має силу її власне партикулярне (національне) міжнародне право. Наприклад, для Росії – російське міжнародне право, для Німеччини – німецьке тощо. Дослідник звертає увагу на те, що, крім зазначених, існують ще й загальні засади міжнародного права, як визначаються наукою порівняльного правознавства через узагальнення практики міжнародних договорів та національних законодавств. З юридично точки зору, вони не наділяються обов’язковою силою, а утворюють лише позитивну теорію звичайної практики міжнародних правовідносин держав [4, С. 320-321].

Аналіз наукових праць О. Ейхельмана свідчить, що він здійснив чималий внесок у розвиток науки міжнародного права в Україні. Вчений, по- перше, обґрунтував застосування теоретичних обробок та юридичної техніки для підвищення авторитету міжнародного права, по-друге, виділив особливості принципів міжнародного права і принципів абсолютного суверенітету у відносинах між державами, по-третє, здійснив класифікацію норм міжнародного права. Це дає нам підстави стверджувати, що він значною мірою вплинув не лише на розвиток теорії міжнародного права, але й на методику його викладання. Важливим є той факт, що О. Ейхельман реалізовував свої теоретичні знання в практиці міжнародних відносин з метою відновлення політичної незалежності України у 1917-1920 рр. Погляди та ідеї вченого не втратили своєї актуальності і можуть бути використані в теоретичних курсах, а також в сучасній практиці міжнародних відносин.

Доктор юридичних наук, професор Володимир Григорович Буткевич є однією з найвидатніших постатей в історії вітчизняної науки міжнародного права. Наукові праці професора Буткевича високо цінуються у світі і піднімають авторитет нашої науки. Разм з тим, Володимир Григорович Буткевич є уособленням фахового юриста-міжнародника, висококваліфікованого спеціаліста, який плідно працює на науковій ниві і є успішним юристом- практиком [9].

У 1977 році вийшла монографія “Советское право и международный договор”, яка ґрунтується на кандидатській дисертації “Радянська конституція і міжнародний договір”. У даній монографії професор Буткевич досліджує та аналізує концепцію узгодження норм двох систем права, внутрішньодержавного та міжнародного на стадії правотворчості та реалізації. Як засвідчує практика, пише автор, найбільш доцільною і вживаною формою вирішення суперечностей, що виникають між внутрішньодержавним та міжнародним правом, є узгодження двох правових систем.

Узгодження здебільшого є двостороннім процесом, у якому приведена у  відповідність норм внутрішньодержавного права до норм міжнародного права  посідає важливе місце.

Суть цього процесу полягає  в тому, що узгодження – це не просто співвідношення, а взаємодія міжнародного і внутрішньодержавного права, що послідовно здійснюється і керується суб’єктами права.

Важливе місце в наукових працях професора Буткевича займають питання  історії міжнародного права. Серед  цих досліджень варто відзначити, наприклад, статтю “Походження терміна міжнародне право”, що була опублікована в 1994 році в Українському часописі міжнародного права. Професор  Буткевич зазначає , що питання визначення і вживання термінології зажди було актуальним для розвитку будь-якої науки. Не є винятком і наука міжнародного права, якої це стосується чи не найбільшою мірою, оскільки її розвиток відбувається завдяки зусиллям вчених і практиків всіх краї світової співдружності.

Безумовно, однією з найкращих наукови праць професора Буткевича є монографія “Міжнародне право. Основи теорії” (2002), написана за його редакцією у співтоваристві з В.В Мициком та О.В Задорожнім. На сьогодні це одна з найкращих та найповніших джерел теорії міжнародного права не лише в Україні, але ї за її межами. Професор буткевич написав 14 з 18 глава підручника.

Водночас, можна виділити кілька оригінальних теоретичних побудов, які виходять за рамки класичного позитивізму. Так, наприклад, доцент Віктор Трутень є, за його власним виразом, «критичним позитивістом», який трактує МПрП як «єдиний спосіб наближення до правової визначеності як тенденції подолання колізійної невизначеності». Доцент В. Трутень розглядає колізійну проблематику через призму неокантіанського напряму марбурзької школи.

Професор Анатолій Довгерт є  прихильником природно-правового підходу  до МПрП і бачить у ньому відображення Божественного розуму. На його думку, МПрП у своїй глибинній сутності вбачається втіленням глобального  приватного права. Підхід професора А.С. Довгерта близький до сучасної томістської концепції права [9].

Завершуючи розгляд сучасних теорій МПрП, зазначимо, що наука цієї галузі правознавства гостро потребує нових  сміливих теорій і неортодоксальних гіпотез із урахуванням досягнень  філософії права, без чого неможливо собі уявити подальший плідний розвиток науки і практики МПрП.

Висновки

Міжнародне право почало складатися і розвиватися разом з виникненням  держав і зародженням системи  стосунків між ними.

Історія розвитку наукових поглядів  міжнародного права виділяє наступні етапи :

• Від падіння Римської імперії до Вестфальського миру.
• Від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру
• Від Гаазьких конференцій миру до створення ООН і формування сучасного міжнародного права.

Система міжнародно-правових норм, що діють, що пішла далеко уперед від стандартів «класичного» міжнародного права XIX ст.., отримала назву «Сучасне міжнародне право». На міжнародних конференціях шляхом укладання багатобічних міжнародних угод були, зокрема, кодифікують норми правонаступництва держав відносно міжнародних договорів; норми, що стосуються захисту мирного цивільного населення під час війни; захисту культурних цінностей в разі озброєного конфлікту; норми дипломатичного і морського права.

У зв'язку з кодифікуванням міжнародно-правових норм і впровадженням в практику міжнародних відносин принципу співпраці держав центральне місце серед джерел міжнародного права почав займати міжнародний договір.

У сучасній науці МПрП найбільш помітною науковою течією, як і раніше, лишається позитивістський напрям, який постулює МПрП як частину національного права, що спирається на офіційні джерела права.

Серед школі науки міжнародного права виділяється :

• Французька школа
• Голандська школа
• Німецька школа
• Італійська школа
• Російська та українська доктрини
• Англо-американська система

Проаналізувавши діяльність вчених України у сфері розвитку науки міжнародного публічного права необхідно підсумувати, що на зламі століть в Україні з’явилася ціла плеяда блискучих представників науки міжнародного права, праці яких за науковим і практичним значенням досягли світового рівня. Особливе місце серед них займає Отто Оттович Ейхельман – відомий правник, спеціаліст у різних ділянках державного і міжнародного права, педагог, ординарний професор Університету св. Володимира у Києві.

Як учений-міжнародник, Отто Ейхельман  має чимало наукових праць присвячених розробці теоретичних проблем політичного і міжнародного права.

У своїх наукових працях О. Ейхельман  основну увагу зосереджує на розкритті  змісту міжнародного права, виділенню його суб’єктів, а також основних принципів його функціонування.

Аналіз наукових праць О. Ейхельмана свідчить, що він здійснив чималий внесок у розвиток науки міжнародного права в Україні. Вчений, по- перше, обґрунтував застосування теоретичних обробок та юридичної техніки для підвищення авторитету міжнародного права, по-друге, виділив особливості принципів міжнародного права і принципів абсолютного суверенітету у відносинах між державами, по-третє, здійснив класифікацію норм міжнародного права.

Вагомий внесок в розвиток науки міжнародного права зробив доктор юридичних наук, професор Володимир Григорович Буткевич є однією з найвидатніших постатей в історії вітчизняної науки міжнародного права.

Наукові праці професора Буткевича високо цінуються у світі і піднімають авторитет нашої науки. Разм з тим, Володимир Григорович Буткевич є уособленням фахового юриста-міжнародника, висококваліфікованого спеціаліста, який плідно працює на науковій ниві і є успішним юристом- практиком

Список використаної літератури

1. Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підручник.-Х.: Одісей, 2001.-672с.
2. Денисов В.Н., Савчук К.О. Наука міжнародного права в Україні. ХІХ – перша половина ХХ ст. / Антологія української юридичної думки: В 10 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол.) та ін. Т. 8: Міжнародне право / Упоряд.: В.М. Денисов, К.О. Савчук; Відп. ред. В.М. Денисов. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2004.
3. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посібник / Відп. редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губерський. - К.: Юрінком Інтер, 2000. — 640 с.
4. Ейхельман О.О. Очерки из лекций по международному праву. О международных договорах / Антологія української юридичної думки: В 10 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол.) та ін. Т. 8: Міжнародне право / Упоряд.: В.М. Денисов, К.О. Савчук; Відп. ред. В.М. Денисов. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2004. – С. 317-331.
5. Ейхельман О. Побутові підстави, правничий уклад і сучасний культурний поступ міжнародного права // Записки Української Господарської Академії в Чехословацькій республіці. – Подєбради, 1931. – Вип. 1. – Т. 3. – С. 108-153.
6. Ейхельман О. Про кодифікацію міжнародного права // Життя і право. – Львів, 1934. – Ч. 1. – С. 5-6.
7. Заблоцька Л.Г. Ейхельман Отон Отонович. – В кн.: Юридична енциклопедія: В 6 т. – К.: «Українська енцикло- педія». – Т. 2. – 1999. – С. 320.
8. Клунний П. Наукова діяльність О. Ейхельмана // Суспільство. – Прага, 1926. – Ч. ІІІ-IV. – С. 174-177.
9. Кульчицький В.С., Вівчаренко О.А., Бойко І.Й. Українська юриспруденція в персоналіях. – Івано-Франківськ: Коломийська друкарні ім. Шухевича, 1995. – 39 с.
10. Ильин Ю.Д. Лекции по международному публичному праву. - Харьков, 1996.
11. Міжнародне право: Посібник/За заг. Ред. І.І. Лукашука та В.А. Василенка.-К.: Вища шк.,1994.
12. Міжнародне право : посіб. для підготов. до іспитів. / Ю. А. Іванов. – 3-є вид., стереотип. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. – 202 с.
13. Наука міжнародного права в університеті Святого Володимира. В 2 т. Том 2: О.О. Ейхельман, П.М. Богаєвський, О.О. Жилін / Упорядники: О.В. Задорожній, В.А. Короткий. – К.: Видавничий дім «Промені», 2004. – 456 с.
14. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право: Підручник.-К.: Либідь,1995.
15. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. І перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.
16. Права людини : Міжнародні договори України,декларації, документи._ К.: Юрінком.1992.
17. Суверенітет України і міжнародне право /За заг.ред.В.Н. Денисова та В.І. Євінтова.- К.: Манускрипт,1995.
18. Тимченко Л.И. Международное право. - Харьков,1999.