Поняття і види джерел види міжнародного права

Італійська школа МПрП. Сформувалась в ХІХ ст. Яскравим представником був Манчіні. В 1851 році він написав працю “Про національність як основу МП” (під національністю розумів громадянство).

На його думку, людина противопоставляє всі свої особисті цивільні права праву держави, де вона на даний момент знаходиться і громадянином якої вона не є. Всі правовідносини цивільно-правового характеру мають визначатись громадянством особи (lex patraie). Але ці права на території іншої країни можуть бути “обмежені”, якщо вони суперечать публічному порядку іншої країни. Якщо наслідки застосування іноземного права не суперечать публічному правопорядку іншої країни, то іноземне право може застосовуватись.

Принцип lex patraie був сприйнятий Італійським цивільним кодексом, який побачив світ в 1965 році, більш того він набув абсолютного характера. Італійський кодекс справив вплив на кодифікації в Німеччині, Бразилії і т.д.

Теорія Манчіні лежить в основі прийнятих в Гаазі конвенцій  з МПрП. Дякуючи йому, на сьогодні загальноприйнятною стала точка зору, що норми МПрП встановлюються в інтересах приватних осіб, але одночасно виконують функцію захисту публічного порядку держави. Заслугою Манчіні є витіснення з європейського права принципу lex domicili.

Російська та українська доктрини МПрП. В Х-ХІ ст. перші елементи колізійних норм з’являються в “Руській правді”: відносини Новгорода з німецькими містами.

В ХІХ ст. під час  процесу капіталізації країни, Російська  імперія гостро зтикнулась з проблемою  міжобласних колізій в МПрП.

Російський юрист Іванов в 1865 році в м.Казань випустив твір “Основы  частной м/н юрисдикции”, де критикував концепцію Савін’ї.

Він вважав, що держава може і зобов’язана визнавати і застосовувати іноземне право, але суддя повинен його застосовувати лише тоді, коли це прямо вказано внутрішнім правом його країни.

1878 рік — Видана  праця Малишева “Курс загального  цивільного права Росії”. Перший том цього твору отримав назву міжобласні колізії.

Мартенс видав твір “Современное МП цивилизованных народов», де у другому  томі приділив увагу питанням МПрП. Він був прихильником теорії Савін’ї  і вважав МПрП частиною МПП.

Початок ХХ ст. Брун в 1915 році написав декілька творів з цієї тематики. Зокрема, “Введение в МЧП” та “Очерки истории конфликтного права”. В них він проаналізував: конфлікти в сфері спадкових правовідносин, колізії в сфері форми угод, проблему безвісної відсутності. Дослідив адаптацію Росією ідеї публічного порядку та проблему національності юридичної особи.

1911 рік — Під авторством  Пиленко з’явилась книга “Очерки  по систематике МЧП”. Вона складається  з трьох частин: comituc, ordre publique, зворотнє  відсилання.

1912 рік — З’явився учбовий посібник Ліста “Міжнародне право”.

В радянські часи відомими дослідниками цієї тематики були Лунц, Богуславський. В Україні — Корецький  В.М., Матвєєв Г.К.

Англо-американська система становлення МПрП. В англосаксонській системі МПрП вперше виникло в Північній Америці в ХІХ ст., звідки потім прийшло до Великобританії.

В Англії ніколи не було проблем колізійного характеру  між різними територіально-адміністративними  одиницями, оскільки з самого початку  вона формувалась як централізована держава з єдиною правовою системою.

В Середньовіччі формується система “купецьких судів”, які  розглядали суперечки, пов’язані з  торгівлею та вирішували всі колізійні  питання.

Завдяки діяльності таких судів в ХІ ст. формується т.з. “купецьке право” — торгове право, у відносинах між суб’єктами якого був присутній іноземний елемент. З інтеграцією Великобританії до європейських структур система купецького права зазнала значних змін.

Формування МПрП відбувалось  в декілька етапів. На першому з  них розвивалась наука, доктрина МПрП, які на теоретичному рівні розробляли колізійні норми. На другому етапі вже розроблені колізійні норми отримували законодавче закріплення.

Родоначальником американської  доктрини МПрП був Джозеф Сторі (він  запропонував термін “конфліктне право”). Видана ним наукова праця “Коментарі до конфліктного права” давала підстави стверджувати, що Сторі був прихильниом голандської школи права і в своїх дослідженнях спирався на її постулати. Він стверджував, що:

• кожна країна володіє виключним суверенітетом і виключною юрисдикцією в межах своєї території, тому відносно всієї власності і осіб, що знаходяться на її території, а також всіх дій і контрактів, які відбуваються на її території, повинна діяти її юрисдикція.
• жодна держава своїми законами не може врегулювати ввідносини щодо власності поза межами своєї території.
• якщо дія законів однієї країни на території іншої країни залежить виключно від законів цієї другої держави, то це означає, що вона залежить від згоди другої держави, її доброї волі.

На базі поглядів Джозефа Сторі і виникла школа МПрП в Північній Америці.

В основу англо-американської  доктрини покладено концепцію “набутих прав”. Вона полягає в тому, що держава  зобов’язана застосовувати лише власне право. Держава може визнати  не іноземне право як таке, а суб’єктивне право, що виникло під його впливом.

Держава не застосовує норми  іноземного права, а розглядає їх як фактичні обставини по справі, тобто  треба довести в суді існування  обставин, які тобі надають те чи інше право. Якщо сторона не довела існування цих обставин, то суб’єктивне  право не застосовується. Сам захист “набутих” (суб’єктивних) прав відбувається в силу м/н ввічливості.

Англо-американська система  характеризується процесуальним підходом до МПрП. Суд завжди застосовує процесуальне право. Спочатку ставиться поняття  юрисдикції, а потім вирішується колізійне питання. Тобто в США спочатку вибирають не право, а суд [3, c. 118].

Англо-американська доктрина характеризується територіальним началом:право  конкретної країни поширюється на всіх осіб, які знаходяться на її території.

3.Діяльність вчених України у сфері розвитку науки міжнародного публічного права

Для незалежної України, яка намагається повноцінно реалізувати свої зовнішні функції, особливого значення набувають дослідження вітчизняних науковців у галузі сучасних теоретичних проблем міжнародного права. Незаперечним є той факт, що вони повинні проводитися із залученням наукової спадщини українських учених-правників кін. ХІХ – поч. ХХ ст. у міжнародно-правовій сфері. Адже на зламі століть в Україні з’явилася ціла плеяда блискучих представників науки міжнародного права, праці яких за науковим і практичним значенням досягли світового рівня. Насамперед, мова йдеться про таких відомих учених, як В.А. Незабитовський, Т.Ф. Степанов, А.М. Стоянов, П.Є. Казанський, М.М. Лозинський та ін. Їхня науково- теоретична спадщина ще не має цілісного узагальнення і аналізу, хоча повинна стати вагомою частиною науки міжнародного права в Україні [ 8, С. 174-].

Різні аспекти історії міжнародного права аналізувалися вітчизняними авторами (М.О.Баймуратов, М.В.Буроменський, В.Г.Буткевич, В.А.Василенко, В.Н.Денисов, А.І.Дмитрієв, В.І.Євінтов, О.В.Задорожній, В.І.Кисіль, В.М.Корецький, І.І.Лукашук, В.В.Мицик, О.О.Мережко, В.І.Муравйов, Н.М.Ульянова, Л.Д.Тимченко, В.М.Репецький та ін.), які продовжили науковий пошук основоположників української школи міжнародного права (В.Е.Грабар, В.П.Даневський, О.О.Ейхельман, І.О.Івановський, П.Є.Казанський, М.Р.Кантакузін-Сперанський, Д.І.Каченовський, В.А.Незабитовський, А.М.Стоянов та ін.) [2].

 Особливе місце серед них займає Отто Оттович Ейхельман – відомий правник, спеціаліст у різних ділянках державного і міжнародного права, педагог, ординарний професор Університету св. Володимира у Києві.

Спершу вчений очолював кафедру історії зарубіжного законодавства, згодом – міжнародного права. У 1905-1909 рр. обіймав посаду декана юридичного факультету. З відродженням національного руху у 1918 р. він активно включився до української державної роботи. О. Ейхельман був палким прихильником ідеї незалежної України та ідеологом визвольних змагань. Сучасники вченого справедливо підкреслювали: «Не будучи сам українцем з походження, проф. О. Ейхельман, з високого розуміння свого обов’язку перед народом, серед котрого провів свій довгий і корисний суспільству вік, рішуче приєднався до українських наукових та громадських діячів і без вагань віддав на службу українському народові великий свій науковий досвід, багаті знання і почесне в науці і громадянстві ім’я» [8, с. 175].

Як учений-міжнародник, Отто Ейхельман  має чимало наукових праць, написаних  ним до подій 1917-1920 рр. та присвячених розробці теоретичних проблем політичного і міжнародного права. Перша наукова праця вченого вийшла друком в 1875 р. Нею він розпочав серію рецензій та оглядів з публічного права, а також статей з історії дипломатичних стосунків Росії у XVIII ст. Ціла низка наукових досліджень присвячена праву війни, в тому числі й обидві його дисертації (1874 р. і 1880 р.). О. Ейхельману належить і перша в науці детальна історична розвідка про так званий озброєний нейтралітет. Він уклав збірник міжнародних договорів, підписаних з Росією, та документів російського законодавства з питань міжнародного права. З 1885 р. О. Ейхельман почав викладати в Київському університеті курс міжнародного права, наголошуючи на його прикладному значенні в правничій та адміністративній діяльності. У цьому ж році він починає видавати свої лекції з міжнародного права. Серед основних праць О. Ейхельмана в галузі міжнародного права     виділяються: «Історія іноземних законодавств» (1884 р.), «Програма курсу міжнародного права» (1888 р.), «До питань історії міжнародного права» (1886 р.), «Конспект лекцій з міжнародного права. Хрестоматія російського міжнародного права» (1887 р.), «Замітки про міжнародні трактати і міжнародне приватне право. Історичний нарис учень про право і державу» (1892 р.), «Нариси із лекції міжнародного права» (1909 р.) та ін.

У своїх наукових працях О. Ейхельман основну увагу зосереджує на розкритті змісту міжнародного права, виділенню його суб’єктів, а також основних принципів його функціонування. Вчений добре усвідомлював важливість цих питань для тогочасної України початку ХХ ст., політична еліта якої не втрачала надії на відновлення історичної справедливості через визнання політичної незалежності України світовим співтовариством.

Після завершення Першої світової війни, на його думку, в багатьох народів з’явилося сподівання про встановлення нового типу міжнародного порядку між державами. На жаль, підкреслює О. Ейхельман, «…українському питанню у світовій політиці поки що не одведено певної означеної кон’юнктури», що значною мірою негативно вплинуло на процес самовизначення України [5, с. 116].

О. Ейхельман розглядав міжнародне право як певний правовий порядок, сукупність обов’язкових норм у системі публічно-правових відносин між незалежними державами, а також міжнародно- правовими союзами держав. Важливим, на його думку, було визначення змісту поняття «суб’єкт міжнародного права». Його погляди з цього питання значної мірою відрізняються від сучасних наукових підходів, де суб’єктами міжнародного права є, в першу чергу, держави, народи і нації, які не реалізували свого права на самовизначення, і міжнародні організації, діяльність яких не суперечить основним принципам міжнародного права. Вчений не погоджувався з думкою тієї частини тогочасних правників, які вважали що поняття «суб’єкт міжнародного права» є доволі широким: «…тільки держави, – наголошує О. Ейхельман, – ці політично міцно та стало організовані найвищі суспільні об’єднання людей, є основними суб’єктами міжнародного права» Свою позицію дослідник формує на основі аналізу особливостей системи міжнародних відносин. Він звертає увагу на той факт, що порушення у системі міжнародно-правових стосунків спостерігаються набагато рідше, ніж у внутрішньому житті держави і носять специфічний характер. Така властивість є результатом того, продовжує він, що діючим суб’єктом міжнародного права є виключно держава, яка представлена урядом, до складу якого, як правило, входять найкращі представники національної еліти. Вони безпосередньо несуть відповідальність за прийняті ними рішення, що сприяє стабілізації системи міжнародних відносин та її правовій спрямованості [4, С. 317-318].

Сама ж міжнародна діяльність характеризується централізованістю, оскільки ведеться дипломатичним шляхом. Одночасно  О. Ейхельман застерігає, що адміністративна децентралізація, яка широко впроваджується у внутрішньополітичному житті держави, не може застосовуватися у міждержавних відносинах, несучи для них деструктивну загрозу.    Чимало уваги у своїх наукових працях О. Ейхельман приділяв питанню врегулювання і запобігання міждержавних конфліктів. Історично відомо, продовжує дослідник, що між державами періодично виникають суперечності, які носять явну (відкриту) або приховану форму. Якщо вони не вирішуються мирним – правовим шляхом, тоді кожна конфліктуюча сторона, з метою захисту власного державного інтересу, звертається до різних засобів самозахисту, не виключаючи і військових. З метою уникнення збройних протистоянь світова спільнота вдавалась до різних заходів, наприклад, заснувала Лігу Націй, у 1928 р. уклала Паризький пакт (Тріана- Келлога), які, на думку О. Ейхельмана, «…залишилися тільки платонічним жестом з евентуальним моральним авторитетом». Тому питання воєнного протистояння як засобу врегулювання конфліктів, на його переконання, все ще не знято з порядку денного: «…крайня небезпека, яка виникає для держав і народів від такого стану речей при розв’язанні міжнародних непорозумінь, вже давно спонукала людську думку вишукати кращі способи, щоби коли і не цілком усунути з державного життя цю небезпеку, то в кожному разі, по можливості, паралізувати та обмежувати її безконечно тяжкі наслідки» З огляду на це, людство завжди шукало шляхи врегулювання і нейтралізації цієї загрози. Серед них О. Ейхельман виділяє: