Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій

Декларація  ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. відобразила загальне прагнення  економічно і політично залежних націй і народів у другій половині XX ст. до свого суверенітету. Відповідно до сформованої доктрини сучасного  міжнародного права визнання міжнародної  правосуб'єктності народів і націй, які борються за своє визволення, означає  потенційне визнання міжнародної правосуб'єктності держави, що створюється.

У міжнародно-правовій практиці після Другої світової війни  проблема визнання народу, який бореться за самовизначення і утворення незалежної держави, більше належала до проблем  територій і народів, які перебували під колоніальним володарюванням. Приклад  Югославії показав, що ця проблема може стосуватися і сучасних не колоніальних територій.

У наш  час першорядного значення набуває  їхнє право вільно, на свій розсуд, без  втручання ззовні здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і  культурний розвиток. Якщо при цьому  виходити з того, що суб'єкт права – це сторона, що не тільки бере участь, а й здатна брати участь у правовідносинах, то нація як носій права на самовизначення є суб'єктом міжнародного права незалежно від того, чи домагається вона самостійної державності чи ні. Ця міжнародна правосуб'єктність народів переконливо реалізувалася в серпні 1991 р. шляхом проголошення незалежності, наприклад, пострадянських республік.

Міжнародні  організації як суб'єкти міжнародного права Суб'єктами міжнародного права  є фактично тільки міжурядові міжнародні організації. До них належать ООН, ЮНЕСКО, Інтерпол, МВФ, Рада Європи та ін. Міжнародна правосуб'єктність таких міжнародних організацій випливає з їх суті. [14; 175 c]

Нині  налічується близько 500 міжнародних  організацій, створених державами  для співробітництва у певній галузі, забезпечення й охорони їхніх  спільних інтересів у міжнародному спілкуванні. Найбільшим обсягом міжнародної  правоздатності володіє, безумовно, ООН  завдяки широкому колу її повноважень, установлених Статутом ООН з урахуванням  мети і завдань цієї важливої міжнародної  організації сучасності.

Основою процесу кодифікації і прогресивного  розвитку норм як засіб зміцнення  правової основи відносин між державами  і міжнародними організаціями стала  Віденська конвенція про право  договорів між державами і  міжнародними організаціями або  поміж міжнародними організаціями 1986 р. Уже в її преамбулі міжнародні організації згадуються "як суб'єкти міжнародного права, відмінні від держав. Така правосуб'єктність є для міжнародної  організації цілком достатньою для  виконання функцій і досягнення цілей.

Подальша  робота з розвитку відповідного міжнародно-правового  регулювання міжнародного спілкування  за участю вторинних суб'єктів ведеться інтенсивніше. На порядку денному  Комісії міжнародного права постало  питання про розробку проекту  Конвенції про юридичний статус, привілеї та імунітети міжнародних  організацій та їхнього персоналу  тощо.

ВИСНОВКИ

Міжнародна  організація – це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій є їхньою невід'ємною властивістю, закріпленою у Віденській конвенції про право договорів за участю міжнародних організацій (1986 p.).

Правосуб'єктність є сукупністю таких компонентів, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність і правотворча здатність.

 Ці компоненти властиві і правосуб'єктності інших суб'єктів міжнародного права, і насамперед державам. Проте на відміну від них, міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій має одну важливу відмінність – це спеціальна правосуб'єктність, її особливість полягає в тому, що вона визначається тими специфічними функціями, для виконання яких створюється та або інша міжнародна організація.

Суб'єкти міжнародного права – це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права.

На думку  багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає  такі елементи, як правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки; дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки; здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості; здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України "Про дипломатичну службу України 2001 р.
2. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України»
3. Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р.
4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996.
5. Антонович М.М. Міжнародне публічне право. – К.: Алеута, 2003. –     308 с.
6. Баймуратов М.О. Міжнародне право. – Х.: «Одіссей», 2002. – 672 c.
7. Барбук А.В. Проблема определения самоисполнимості международных договоров // Московский журнал между народной права. – 2005. – № 4.
8. Блажевич Ю. Деякі аспекти історичного розвитку інституту відповідальності за міжнародні правопорушення // Підприємництво, господарство і право. – 2002, № 5.
9. Боярська З. І. Міжнародне комерційне право: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 143 с.
10. Буроменський М.В. Міжнародне право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.
11. Буткевич В.Г. Міжнародне право. – К.: Либідь, 2004. – 814 с.
12. Вельяминов Г.М. Международные договори в международном праве и его понятия. // Государство и право. – 2003. – №8. – С. 77.
13. Вуроменський М.В. Міжнародне право в документах. Видавництво Національного ун-ту внутрішніх справ, – X.: 2003. – 376 с.
14. Георгіца А.З., Чикурлій С.О. Міжнародне публічне право. – Чернівці: Рута, 2002. – 175 с.
15. Герасимов Р. Кодифікація Комісією міжнародного права ООН відповідальності і зобов'язань держав щодо транскордонної шкоди довкіллю // Український часопис міжнародного права. – 2003. – № 4. – С. 62-69.
16. Гетьманцев Н.Д. Конвенції та рекомендації міжнародної організації як міжнародні договори про працю // Держава і право. – К., Дніпропетр., 2003. – С. 70-72.
17. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638 с.
18. Мацко А.С. Міжнародне право: Навч. посіб. – 2-ге вид., стереотип. – К.: МАУП, 2003. – 216 с.
19. Мацко А.С. Міжнародне право: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. – К.: МАУП, 2005. – 216 с.
20. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. – К.: КНЕУ, 2003. – 311 с.
21. Пронюк Н.В. Сучасне міжнародне право: навч. посібник / Н.В. Пронюк. – К.: КНТ, 2010. – 280 с.
22. Ушакова  Н.А Международное  право:  Учебник. – М: Юрист,  2000. – 304с.