Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій

 Слід  мати на увазі, що при реалізації  своїх повноважень ММУО вправі  укладати угоди публічно-правового,  приватно-правового або змішаного  характеру. Правом на укладання  міжнародного договору володіє  кожна міжнародна організація,  що випливає з положень Віденської  конвенції про право договорів  між державами та міжнародними  організаціями або між міжнародними  організаціями 1986 року, у преамбулі  якої сказано, що міжнародна  організація має таку правоздатність  укладати договори, що необхідна  для виконання її функцій і  досягнення її цілей.

5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування.
6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших – національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації.
7. Право на забезпечення виконання норм міжнародного права. Наявність такого права в ММУО, в основі якого лежать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний характер організацій стосовно держав-членів і є однією з важливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основному двома засобами:

- шляхом надання доповідей державами-членами;

 - за допомогою спостереження й обстеження контрольованого об'єкта або ситуації на місці.

 Надання доповідей державами-членами  є найбільш поширеною формою контролю. [19; 216 c]

8. Міжнародно-правова відповідальність. Виступаючи нa міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій є їхньою невід'ємною властивістю, закріпленою у Віденській конвенції про право договорів за участю міжнародних організацій (1986 p.).

У загально-юридичному плані ця правосуб'єктність є сукупністю таких компонентів, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність і правотворча  здатність.

 Ці компоненти властиві і правосуб'єктності інших суб'єктів міжнародного права, і насамперед державам. Проте на відміну від них, міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій має одну важливу відмінність – це спеціальна (особлива) правосуб'єктність. її особливість полягає в тому, що вона визначається тими специфічними функціями, для виконання яких створюється та або інша міжнародна організація. Ці функції визначаються творцями міжнародної організації і зафіксовані в установчому акті (статуті, положенні). Ці функції визначають обсяг правочинностей організації, межі її міжнародної правосуб'єктності, за які організація виходити не має права.

2.3 Правосуб’єктність Європейського  Союзу та ООН

Європейський  Союз набув міжнародної правосуб’єктності, яка включає право укладати міжнародні договори та набувати членство у міжнародних  організаціях. Скасовується складна  „піларна” система ЄС, яка призводила до непорозумінь у відносинах з третіми  країнами щодо розподілу компетенції  між ЄС та державами-членами, а Європейський Союз став правонаступником Європейського  Співтовариства. 

Держави-члени  зберігають за собою право укладати міжнародні договори за винятком випадків, коли вони суперечать компетенціям ЄС, або чинному міжнародному договору за участю ЄС.

Слід  зазначити, що Комісія міжнародного права ООН визначила критерії правосуб’єктності міжнародної  організації. Одним з них є  здатність укладати міжнародні договори, що регулюються міжнародним правом. До цих критеріїв, звичайно, належать також елементи активного та пасивного  права посольства, а також змога  користуватися привілеями та імунітетами  відповідно до міжнародного права. [5; 308 c]

У структурі  ЄС до певного часу існували: ЄЕС (зараз  Європейське Співтовариство), ЄОВС та Євроатом. Слід підкреслити те, що коли мова йде про правосуб’єктність, то слід зауважити, що діяльність ЄОВС та Евроатома обмежувалася певними секторами економіки, в той час як Європейське Співтовариство у своїй діяльності мало переважно універсальний характер,а на сьогодні воно є найбільш активним учасником у міжнародних відносинах.

Маастрихтський  договір закріпив важливі зміни  концептуального характеру, які  деякими вченими розглядаються  як поступове просування до федеративної Європи. ЄЕС було перейменоване в Європейське Співтовариство, і була створена нова структура – ЄС.

Європейський  Союз був створений на базі Європейських Співтовариств з урахуванням  політики та форм співробітництва, передбачених Маастрихтським договором. Політику та форми співробітництва розподіляють на: «спільну зовнішню політику та політику безпеки» та «співробітництво у галузі правосуддя та внутрішніх справ». Таким чином, ЄС означав донедавна три суб'єкта міжнародного права – ЄС, ЄОВС, Євроатом, а також дві форми політики та співробітництва.

Хартлі  Т.К. зазначав, що, з точки зору права, формально зберігаються три Співтовариства з єдиними органами. Повноваження Органів змінювалися в залежності від договору, у відповідності  з яким вони функціонують. Вірогідна, на його думку, наглядна аналогія наступна – три комерційні компанії з одним  власником акцій та однаковою  щодо складу радою директорів –  з точки зору права вони являють  собою три юридичні особи, як суб’єкти міжнародного права, однак реальним суб’єктом є одна. Тому постає питання про реальну правосуб’єктність цієї організації в міжнародних відносинах та в міжнародному праві.

Як і  міжнародні організації, Співтовариство має свою договірну основу, систему органів, що виражає його волю, яка втілюється в актах співтовариства, а процедура опрацювання та прийняття постанов дуже схожа на ту, яка використовується в процесі нормотворчості в рамках міжнародних організацій.

Порівняння Співтовариства з іншими політичним структурами – справа нелегка. Співтовариство має цілий ряд рис, які притаманні звичайній міжнародній організації, і, вірогідно, і ряд менш характерних, але тим не менш визначених, рис федерації. [7]

Установчі акти Євросоюзу включають положення, у яких передбачається укладення  міжнародних  угод, які є кінцевим результатом переговорів, які проводить  ЄС на міжнародній арені. Ці угоди підвищують пріоритетність  інтеграційного напрямку у зовнішній політиці.

Загалом ЄС є учасником приблизно  250 зовнішніх  угод, через які воно  є пов’язаним  більше ніж зі 100 країнами світу. Задля того, щоб укладати відповідні угоди, треба бути суб’єктом  міжнародних відносин, мати право та  дієздатність. Отже, коли йдеться про механізм зовнішніх  зносин ЄС,  то самим першим питанням, яке виникає, є питання про міжнародну правосуб’єктність цього утворення.

Слід  підкреслити, що в Договорі про ЄС немає спеціальних положень, які б чітко регламентували та визнавали за цим об'єднанням якість суб'єкта міжнародного права, однак в Договорі  про ЄС йдеться про повноваження Ради укладати у разі потреби міжнародні угоди з певними державами та міжнародними організаціями з метою виконання положень Угоди про спільну зовнішню політику і політику безпеки та співпрацю у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. Такі угоди зобов’язують  держав – членів, але не Євросоюз, як міжнародне об’єднання. Це випливає  з положень Декларації до Заключного Акту стосовно положень, яка є додатком до Договору про ЄС і в якій чітко сказано, що у вищезгаданих сферах  держави-члени не передають своєї компетенції Євросоюзу. Рада у разі укладання таких угод діє як інститут Євросоюзу, уповноважений виступати від імені держав-членів. Більше того, в угодах, що укладаються на основі ст.24 Договору  про Європейський Союз, використовується така формула, як “Європейське Співтовариство та держави-члени, які діють у рамках Союзу”. Тобто немає посилання на Євросоюз як на сторону таких угод. [13; 376 c]

На сучасному  етапі Євросоюз представляє об’єднану Європу в рамках міжнародних організацій та конференцій за допомогою трійки – головуюча держава, високий представник та Комісія, а також шляхом співпраці між головуючою державою-членом або дипломатичними та консульськими місіями держав- членів, з одного боку,  та представництвами  Комісії у третіх країнах та  в міжнародних організаціях – з іншого боку.

На відміну від Євросоюзу питання щодо міжнародної правосуб’єктності Європейського Співтовариства врегульовано в установчих документах. Вона випливає з положень Договору про заснування Європейського Співтовариства, в яких закріплено конкретні повноваження ЄС у сфері зовнішніх зносин. Тобто даний установчий документ побудований на  визнанні функціональної правоздатності Співтовариства у сфері  зовнішніх зносин.

Характеризуючи  міжнародну правосуб'єктність ЄС, слід відзначити зростаючу участь Співтовариств у роботі міжнародних організацій. Згідно з установчими угодами ЄС є правоздатним у сферах, які охоплюють: підтримку відносин  з міжнародними організаціями, укладання міжнародних угод, встановлення та розвиток дипломатичних відносин з третіми країнами.

Статті 229-231 Договору про заснування Європейського  Співтовариства встановлюють порядок  налагодження відносин Співтовариства з міжнародними організаціями. Як правило, ЄС отримує в міжнародній організації статус спостерігача, що дає представникам Співтовариства можливість бути присутніми на засіданнях та приймати участь у дискусіях без права голосування. В деяких випадках обумовлюється право ЄС брати участь лише в таких засіданнях та обговореннях, які мають безпосереднє відношення до офіційної діяльності та компетенції ЄС. У відносинах з міжнародними організаціями ЄС виконує як традиційні форми, притаманні практиці інших міжурядових об’єднань, так і ті, що  більш характерні для відносин держав з міжнародними організаціями. Прикладом є членство ЄС у деяких впливових міжнародних організаціях. [14; 174 c]

Положення ст. 300 Договору про заснування Європейського Співтовариства закріплює право Європейського Співтовариства укладати міжнародні угоди. Однак це положення викликало гостру  дискусію та породило зовсім різні точки зору. Держави-члени ЄС відстоювали обмежене тлумачення статті, вказуючи на те, що  міжнародні переговори та укладання Співтовариством угод можуть мати місце лише у тих випадках, коли на це є пряма вказівка в установчому договорі.

На противагу  цьому, Комісія наполягала на розширеному тлумаченні та розумінні ст. 300, посилаючись на концепцію паралельних повноважень. Згідно з останньою передача Європейському Співтовариству суверенних прав та наявність виключної компетенції передбачають здійснення Європейським Співтовариством своїх прерогатив не тільки у середині ЄС, але й у сфері зовнішніх зносин.

Суд ЄС, використовуючи доктрину дорозумілих повноважень, дійшов  висновку, що інститути Співтовариств мають усі повноваження, необхідні для здійснення місії, покладеної на них установчими договорами. Відповідно, коли угода з третіми державами є необхідною для реалізації  «внутрішньої» компетенції ЄС, інститути Співтовариства наділяються повноваженнями щодо укладання угод. 

Ще одним  важливим елементом міжнародної  правосуб'єктності є здатність обмінюватися дипломатичними місіями з третіми  державами. Комісія ЄС наділена правом укладати з третіми країнами міжнародні угоди про акредитацію дипломатичних  місій ЄС. В установчих договорах  це питання не врегульовано, однак  його вирішують на підставі ст.17 Протоколу про імунітети та привілеї ЄС. Щодо постійних представництв ЄС у третіх державах, то перша така дипломатична місія була акредитована в Англії 1968р. Далі були створені постійні представництва ЄС в США, Японії, Канаді, Австралії. До середини 90-х років створено представництва ЄС у 58 країнах.

У зв'язку з цим необхідно додати, що вплив  з боку міжнародно-політичного середовища був і є важливим фактором розвитку ЄС та Євросоюзу. Разом із тим діяльність Європейського Співтовариства стає усе більш помітною в багатьох сферах міжнародного життя, це накладає своєрідний відбиток на різноманітні події, що відбуваються на світовій арені. Мобілізуючи цілий арсенал засобів економічного, дипломатичного, пропагандистського характеру, Європейське Співтовариство намагається затвердити свою присутність на світовій арені в якості повноправного учасника міжнародного життя. Активізація міжнародно-політичної діяльності інтеграційного об’єднання втілює в собі один із найважливіших аспектів становлення західноєвропейського центру.

Прийняття Статуту ООН значно вплинуло на розвиток міжнародного права. Закріплені цілі даної  організації вимагають від її членів "розвивати дружні відносини  між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів" (ст. 1). Право народів і націй  на самовизначення стало загальновизнаною нормою міжнародного права, що неодноразово підтверджувалося й у наступних  резолюціях Генеральної Асамблеї ООН.

Водночас, визнаючи і стверджуючи право  кожного народу і нації на самовизначення аж до відокремлення й утворення  самостійної держави, сучасне міжнародне право не зумовлює питання про  політичний і юридичний статус того чи іншого народу або нації, а лише наділяє їх суб'єктивним правом на самовизначення. Народ або нація стають суб'єктами певних міжнародних правовідносин  і тим самим суб'єктами міжнародного права.