Конституційні засади правового статусу особи в Україні

  У зв'язку з цим, нині особливої гостроти набуває проблема удосконалення існуючої системи конституційних гарантій прав і свобод людини та громадянина в Україні. Зволікання з конструктивним вирішенням цієї проблеми ставить під сумнів ефективність функціонування Української держави у всіх сферах суспільного життя та становить загрозу національній безпеці та обороні України.

  Побудова  правової держави в Україні знаходиться  на початковому етапі, її становлення потребує виконання певних завдань і у сфері прав та свобод людини, основними з них є наступні:

• врахування особливостей правових інститутів та процедур захисту прав людини, знання традицій, правових уявлень, особливостей соціальної психології і правосвідомості народу;
• створення системи механізмів та процедур, що гарантують суб'єктивні права на основі об'єктивного, заснованого на праві, порядку державної діяльності;
• конституційне закріплення та реальне забезпечення зв'язаності законодавця правами людини;
• введення процедури попереднього контролю нормативно-правових актів з точки зору їх відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини;
• створення такого механізму взаємодії людини і влади, за якого людина є не просто об'єктом команд і розпоряджень, а рівноправним партнером держави, що відповідно до закону бере участь у контролюванні діяльності владних структур;
• створення умов, за яких конституційний принцип орієнтації на особистість стане реально діючим;
• створення системи засобів правового, організаційного та морального характеру, що забезпечать глибоку повагу до прав і свобод людини у суспільстві;
• підвищення рівня правової культури населення з метою їх обізнаності зі змістом наданих прав;
• встановлення відповідальності посадових осіб за неефективне гарантування прав людини;
• підвищення рівня наукового дослідження ідей прав та свобод людини;
• підвищення ролі держави як засобу забезпечення загальносоціальних функцій у суспільстві;
• формування громадянського суспільства, заснованого на засадах рівноправності;
• подолання протистояння законодавчої та виконавчої влади;
• підвищення ролі судових органів і основної ланки судової системи — Конституційного Суду;
• підвищення ефективності Конституції як акта прямої дії;
• вдосконалення механізмів та процедур захисту та забезпечення прав і свобод громадян.

  Розвиток  суспільства зумовив можливість встановлення нових параметрів відносин між державою і особою, що пов'язувалися  б з обов'язком держави приймати заходи із сприяння забезпечення «нового  покоління» прав людини. Так, виникає ідея соціальної держави, що є новим станом розвитку правової держави у нових історичних умовах. Принцип соціальної держави у тій чи іншій формі відображений у конституціях багатьох держав. Він пов'язаний з необхідністю гарантувати економічні та культурні права населення. Питання про необхідність соціальної орієнтації держави, поступового гарантування прав «другого покоління» визнається міжнародним співтовариством. Однак можливості певної держави реально захищати права цієї групи залежать від стану розвитку економіки, оскільки соціальна функція може здійснюватися у повному обсязі за умови високого рівня економічного розвитку, що надає можливість перерозподіляти засоби та ресурси, зберігаючи свободу ринкових відносин і підприємництва.

  Основними принципами соціальної держави є справедливість, гідність людини, відповідальність, подолання формально-юридичної рівності з метою усунення значних розбіжностей матеріальних статусів індивідів, їх реалізація можлива лише на основі вже сформованих та випробуваних на практиці принципів правової держави. Метою соціальної держави є не усунення нерівності, а «вирівнювання нерівності» шляхом ліквідації різниці у майновому становищі, підвищення соціального статусу індивіда та забезпечення реальності наданих йому прав.

  Завдання  формування соціальної держави не підкріплене  сьогодні самим правом та системою прав людини. Виникає ситуація, коли соціальна держава розглядається  не як новий стан розвитку правової держави, а як спосіб організації  суспільства в умовах правової зарегламентованості і нестабільності, правового нігілізму та неповаги до прав людини. Ситуацію, що склалася, можна вирішити за умови реалізації наступних завдань, які торкаються сфери прав та свобод людини.

  Основними серед них є наступні:

• підвищення рівня розвитку економіки країни, формування «середнього» прошарку власників;
• віднайдення достатньої кількості коштів для реалізації соціальних програм;
• відновлення поваги до таких духовних орієнтирів суспільства, як справедливість, рівність, моральність;
• формування нової концепції взаємодії держави та людини, основу якої складає їх взаємна відповідальність;
• врахування у діяльності держави особливостей культурного поля країни, її традицій, звичаїв та менталітету нації;
• формування соціальної політики, заснованої на врахуванні об'єктивних умов життєдіяльності суспільства;
• підвищення ролі функції соціального захисту населення;
• врахування державою особливостей та виключного значення у житті суспільства науки і культури, які не можуть і не повинні входити до ринкових відносин;
• забезпечення соціальної справедливості, рівноправності, моральності у відносинах між людьми;
• формування суспільної свідомості на основі принципів поваги до особистості та пошуку цінностей, на які повинно орієнтуватися нове суспільство.

  Лише на основі реалізації наведених вище завдань можливе забезпечення соціальних, економічних та культурних прав індивідів, формування демократичного правового суспільства.¹⁵ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Висновки

  Отже, правове становище громадянина  в повному обсязі - це сукупність прав, свобод і обов’язків, якими він наділяється як суб’єкт правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

  Конституційно-правовий статус громадянина - поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному  члену суспільства, і “залишає”  за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому в конституційний статус громадянина входять лише загальні для всіх суб’єктивні права та обов’язки, які постійно у суб’єктів виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших обставин.

  Конституційний  статус громадянина - єдиний, неподільний  і однаковий для всіх.

  Теоретичний аналіз конституційно - правового  статусу особи в Україні дозволить більш чітко передбачити у законодавстві механізми їх реалізації. Адже визнання і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

  Права людини являють собою складний, динамічно розвинутий феномен, такий, що вийшов за межі власне правознавства і виступаючий, наприклад, як філософські концепції. Крім того, вони являють собою цілком визначену юридичну конструкцію, що встановлює механізм взаємин людини і держави. Розвиток цього механізму відбувається як у просторі (на регіональному рівні, рівні окремих держав і міжнародному рівні), так і в часі (зміна поколінь прав людини), характеризується постійною модернізацією і є по суті юридичним, формальним відображенням конкретно історичного визнання місця і ролі індивіда в суспільстві. Слід зазначити, що в сучасному світі мають місце такі тенденції розвитку прав людини: 1) розширення існуючого переліку прав; 2) можливість обмеження прав. При цьому, особливо цікавим як з теоретичної, так і з практичної точки зору є саме перший варіант, оскільки ряд науковців запропонували розширити перелік існуючих прав ще одним поколінням - соматичними правами. У той же час аналіз норм більшості конституцій розвинутих демократичних держав свідчить про те, що на даний момент панує саме друга концепція - з метою забезпечення національної безпеки та громадського спокою допускається обмеження окремих прав людини.

   Укріплення  та розвиток нормативно-правових конституційних гарантій прав і свобод людини та громадянина в Україні передбачає пошук шляхів удосконалення й організаційно-правових гарантій цих прав і свобод. Останній з названих вид гарантій представлений перед усе системою основних суб'єктів конституційного права, що включає народ України, територіальні громади, органи державної влади і органи місцевого самоврядування та їх посадові і службові особами, політичними партіями, громадськими організаціями тощо. Відповідні учасники правовідносин, будучи наділені конституційною правосуб'єктністю, уповноважені визначати і встановлювати основні права і свободи людини та громадянина, закріплювати механізми їх реалізації та здійснювати їх судовий і позасудовий захист.

   Визначені шляхи удосконалення конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні не є вичерпними. Новітня історія кінця XX - початку XXI ст. доводить, що навіть сама досконала система прав і свобод людини і громадянина тяжіє до свого подальшого удосконалення. У зв'язку з цим, вбачається доцільним започаткувати діалог між державою та суспільством щодо сутності і змісту конституційних прав і свобод людини і громадянина, їх гарантій і механізмів реалізації у сучасних політико-правових реаліях. Результатом такого діалогу може стати підготовка Декларації прав і свобод людини і громадянина в Україні, яка може стати важливою складовою оновленої Конституції України.

Список  використаних  джерел

1. Конституція України. - К., 1996.
2. Конституційне право України - К.: Наук. думка, 1999 - С. 200
3. К.Г Волинк, Теорія держави та права.- Київ, МАУП, 2003

4. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко Теорія держави і права: Підручник.- Київ, Юрінком Інтер, 2006

5. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. Скакун О.Ф., Харків 2001
6. Бєлов  Д.М., Сідак М.В.  Права та свободи людини і громадянина на сучасному етапі розвитку державності та права//Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Право. Випуск 9.-2008
7. Бондаренко А. Б. Насилие и права человека сегодня (Можно ли защитить права человека посредством насилия?) // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 7. Философия.■— 2002. — № 6.
8. Кто есть кто в нашей науке: Лукьянцев Г. Е. // Моск. журн. междунар. права. - 2001. - № 1 (41).
9. Мчедлова Е. М. Основные направления исследований зарубежных ученых по правам человека // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 12. Политические науки. - 2004. - № 1.
10. Рогожин С. Права человека, или идеологические манипуляции запада в России // Моск. журн. междунар. права. 2001.-№ 1 (41).
11. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%81