Конституційні засади правового статусу особи в Україні

  Вступ

  Права, свободи й обов’язки людини і громадянина є основоположною частиною Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами. Поняття прав людини відображає той факт, що за кожною особою визнається певний комплекс природних, невід’ємних прав та властивостей, які зумовлюються самим фактом існування людини і мають розглядатися як гарантії її гідності.

  Ідея  природного права, загального для всього людства, так само як і існування  того, що називається правами людини, визнано достатньо давно, як і те, що людина не може бути вільною в суспільстві, яке само не є вільним.

  Самовизначення  народу, що є передумовою його вільності, самого по собі недостатньо для того, щоб права і свободи людини стали реальністю. Вкрай важливою підвалиною можливості їх реалізації є формування громадянського суспільства і побудова правової держави, яка забезпечує виконання прав і свобод людини в законодавчо встановлених, достатньо гнучких межах, що обумовлені як природою самого права, так суспільними обставинами. Мова йде про особисті права, свободи і обов’язки людини і громадянина, що є соціальними за своєю суттю.

  Комплекс  прав і свобод людини в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про  економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які ратифіковані Україною.

  В умовах всезростаючої ролі права  в житті суспільства на перший план цілком закономірно вийшли  юридичні  питання, пов’язані з правами особи. В контексті сказаного особливої актуальності набувають питання пов’язані з визначенням поняття конституційно-правового статусу громадянами України.

        Права людини, її правовий статус, соціальне коріння, призначення - одна з вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилася в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки.

        Права людини - складне багатовимірне явище. В різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійного або етичного, або філософського змісту в залежності від соціальної позиції класів, що знаходилися біля влади.

  Метою даної роботи є розкриття поняття конституційно - правового статусу особи в Україні. Для досягнення поставленої мети на думку автора слід розкрити наступні питання, що розкривають зміст та склад правового статусу особи, а також конституційні засади розвитку правового статусу особи в Україні.

  При написанні курсової роботи автором  використано нормативну базу, наукову  літературу з даної проблеми.

  Тематика  правового статусу особи та громадянина  посідає важливе місце в працях таких вчених, як С.С. Алексєєв, В.С. Андрєєв, С. Завадський, Т.І. Заславська, М.Г. Кобець, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, С.О. Комаров, В.В. Копєйчиков, О.Е. Лейст, О.А. Лукашева, О.В. Малько, Н.І. Матузов, О.С. Піголкін, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Дж. Роулс, І.М. Сирота, О.Ф. Скакун, Б. Сташків, Ю.М. Тодика, Ф. Фабриціус, Ф. Хайєк, Х. Цахер, М.В. Цвік, І.В. Яковюк та інші.

  Мета  курсової роботи полягає в комплексному аналізі проблеми конституційно-правового  статусу людини в сучасній українській  державі.

  Для досягнення зазначеної мети в курсовій роботі були поставленні такі головні завдання:

  - проаналізувати основи правового  статусу людини і громадянина  в Україні;

  - вивчити принципи правового статусу  людини і громадянина та їх  закріплення в Конституції України;

  - визначити поняття правового  захисту;

  - дослідити особливості правового захисту людини та громадянина в Україні тощо.

  Об’єктом  курсової роботи є правовий статус людини і громадянина в державі.

  Предметом курсової роботи є теоретико - правові аспекти конституційно-правового статусу особи в контексті побудови в Україні правової держави. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  

1. Поняття та склад правового  статусу особи

  Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксуються державою у  юридичній формі — у формі  прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи.

  Природа, структура та зміст правового  статусу як ключового поняття  юридичної науки завжди були предметом вивчення як науковцями, так і практиками. У юридичній літературі існує декілька підходів до визначення змісту категорії «правовий статус» та його структури.

  Деякі вчені самостійними елементами правового  статусу особи називають громадянство, загальну правоздатність, гарантії, законні інтереси та юридичну відповідальність. Інші — навпаки, деякі із згаданих вище елементів характеризують або як передумову (громадянство, правоздатність), або як другорядні елементи статусу (юридична відповідальність, законні інтереси), або як такі, що виходять за межі правового статусу (гарантії). Серед елементів цієї категорії називають також правові норми, що закріплюють статус особи, правосуб'єктність, правові принципи та правовідносини статусного типу.

  Найпоширенішим є визначення правового статусу як системи законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов'язків особи. Правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів, зразків поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого — схвалюються суспільством.

  Таким чином, правовий статус характеризує становище  особи у взаємовідносинах із суспільством та державою.¹

  Це  — самостійна юридична категорія, що характеризується наступними ознаками:

  1. Правовий статус має універсальний  характер, оскільки поширюється  на всіх суб'єктів.

  2. Відображає індивідуальні особливості  людини та її реальне ставлення  у системі суспільних відносин.

  3. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів — обов'язків та відповідальності.

  4. Ця категорія забезпечує системність  прав, свобод та обов'язків.

  Елементи  структури правового статусу  є взаємозалежними та взаємодіючими.

  Права особи у структурі правового  статусу — це формально визначені  та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами  і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це — частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

  Свободи особи — нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у  порівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у певних сферах суспільної діяльності. Це виявляється у самостійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспільством. Свободи, у свою чергу, надають можливість встановити певну межу, що визначає можливості втручання держави у життя особи. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів. Згадаємо, наприклад, конституційно закріплену свободу совісті, що гарантує можливість сповідувати релігію, не сповідувати ніякої релігії, мати та поширювати релігійні та не релігійні погляди. Саме це забезпечує неможливість тиску на волевиявлення людини, обмеження її свободи.   

  Повне та реальне уявлення про права і свободи не можна отримати, не розглядаючи їх у складі правового статусу особистості.    

  По-перше, ця категорія носить збірний, універсальний характер. Вона як би вбирає в себе правові статуси:   

  • громадянина;    

  • іноземного громадянина;    

  • особи без громадянства;    

  • біженця;    

  • вимушеного переселенця.   

  По-друге, дана категорія відображає індивідуальні особливості людини і реальний стан його в системі різноманітних суспільних відносин.    

  По-третє, права і свободи, складаючи основу правового статусу особистості, не можуть бути реалізовані без інших його компонентів: без кореспондуючих прав юридичних обов'язків, без юридичної відповідальності у необхідних випадках, без правових гарантій, без правоздатності та дієздатності як визначальних рис вольового і усвідомленого поведінки людини.  
   По-четверте, категорія правового статусу дозволяє побачити права, свободи, обов'язки особистості в цілісному, системному вигляді, дає можливість проводити порівняння статусів, відкриває шляхи подальшого їх вдосконалення.    

  Правовий статус особистості - це правове положення людини, що відображає його фактичний стан у взаєминах із суспільством і державою.

  Законні інтереси особи — це юридично значимі  претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод. Вони захищаються державою та законом у такому ж обсязі, як права та свободи, хоча, на відміну від них, зміст законних інтересів чітко не визначений законодавцем. Це пов'язується з неможливістю за допомогою правових норм передбачити абсолютно всі життєві обставини та детально регламентувати всі можливі бажання суб'єктів, що можуть виникати у майбутньому. На практиці у процесі визначення та захисту законних інтересів, як правило, застосовують аналогію права і закону або ж поширювальне тлумачення норм.

  Юридичні  обов'язки особи — це встановлені  та гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційно закріплена міра необхідної діяльності в інтересах  сторони, якій належить суб'єктивне  право.

  Права та обов'язки об'єктивно взаємопов'язані між собою через їх взаємообумовленість та рівність. Належне виконання покладеного обов'язку є необхідною умовою та гарантією реалізації прав, свобод і законних інтересів суб'єктів, забезпечує інтереси держави та суспільства.

  Виконання обов'язку є юридичною та моральною  основою реалізації права людини вимагати від інших суб'єктів  і держави гарантування належних йому прав.

  Правовий  статус об'єктивно відображає як позитивні, так і негативні ознаки реально  діючої політико-правової системи. Саме тому його характеристика пов'язується із сутністю тієї соціальної системи, у межах якої правовий статус виникає та функціонує. Він є частиною, елементом суспільства.

  У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити такі чотири підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

  Зокрема ліберальна концепція виходить з  того, що кожна людина від моменту  народження природою наділена невід’ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина, можливе лише у випадках пов’язаних із забезпеченням суспільного ладу, правопорялку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

  У дусі цієї моделі конституційні обов’язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції.

  Колективістський  підхід до вирішення проблеми прав людини надає приорітет не особистості, суспільству (колективу, класу, певним об’єднанням). При цьому підході головними є соціально-економічні права громадян (людини) і права трудящих, у таких конституціях приводиться широкий перелік обов’язків. Прикладом такого підходу є Конституція УРСР 1978 року.

  Третій  підхід до правового статусу особи  пов’язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається нормами середньовічного шаріату. Так вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман².

  Особливий підхід до правового статусу особи  склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії, Латинської Америки. В цих країнах  людина розглядається як невід’ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

  Таким чином, природньо-правові теорії розглядають  людину як істоту, яка має певні  права невід’ємні від її буття, що випливають з розуму, або божественної волі, або з природи людини.