Конституційні засади правового статусу особи в Україні

  — професійний та посадовий статус;

  — статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах.

  Як  зазначалось, не кожна особа, що знаходиться  у межах території України і підлягає її юрисдикції, є громадянином України. Тут можуть перебувати іноземні громадяни та особи без громадянства, юридичний статус яких визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94. Під поняттям «іноземні громадяни» слід розуміти осіб, які не є громадянами України і належать до громадянства іноземних держав. Особи без громадянства (апатріди) не належать до громадянства інших держав.

  Правовий  статус іноземців відрізняється  від правового статусу громадян України тим, що вони:

• мають пересуватися і проживати на території України у встановленому порядку,
• не можуть бути обраними до органів державної влади,
• не проходять службу в збройних силах України,
• проходять візовий контроль.

  Біженцем  є особа, яка залишила свою державу через переслідування і небажання користуватися її захистом. Цей статус не може надаватися злочинцям. В Україні біженець зобов’язаний дотримуватися законодавства та законних вимог органів державної влади. Біженець не може бути повернутий до держави, умови якої спонукали його до статусу біженця. Біпатризм може бути наслідком як бажання самої особи, так і особливостей законодавства різних країн. Подвійне громадянство породжує певні проблеми як для особи, так і для держав, громадянином якої вона є (виконання військового обов’язку, реалізація дипломатичного захисту тощо). Апатризм відбувається внаслідок припинення громадянства однієї країни і не набуття при цьому громадянства іншої. Міжнародно-правове регулювання у цій сфері спрямоване на захист прав апатридів (Конвенція про статус апатридів, 1954р.) та на скорочення випадків безгромадянства (Конвенція про скорочення безгромадянства, 1961р.). Правовий статус дипломатів і консулів визначається спеціальними міжнародними актами і містить привілеї. Отже, правовий статус громадянина є досить складним поняттям.⁸

  Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за іноземними громадянами та особами без громадянства національний правовий режим, який полягає в тому, що вони користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить безумовний характер.

  Іноземці, що перебувають на території України, можуть мати певні особливості статусу. Наприклад, це стосується іноземців, які  іммігрували в Україну на постійне проживання (спеціальні норми зафіксовані  в Законі України «Про імміграцію» від 07.06.01) або які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін; які тимчасово перебувають на території України; яким надано притулок на території України. Також особливий статус мають іноземці, які набули статусу біженця (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про біженців» від 21.06.01). Специфічним правовим статусом наділені іноземці, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці підрозділів Чорноморського флоту Російської Федерації), і ті, що користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами відповідно до міжнародних договорів.

  Відмінності правового статусу громадян та іноземців  у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як членів громадянського суспільства не залежно від їх зв’язку з тією чи іншою країною. Права громадянина пов’язані із його статусом як члена політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж той, хто не належить до цієї держави. Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами громадянина можливе лише за наявності зв’язку із державою. Так, іноземці, на відміну від громадян України, не можуть об’єднуватись у політичні партії, не можуть брати участь в управлінні державними справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади, не можуть брати участь у референдумі, не мають права рівного доступу до державної служби, не можуть безкоштовно здобувати вищу освіту та деякі інші права. У той же час на них не поширюється обов’язок відбувати військову службу.

  Проте права людини порiвняно з правами  громадянина пріоритетні, адже перші  поширюються на всiх людей, якi проживають у тiй або iншiй державi, а права  громадянина — лише на тих осiб, якi є громадянами певної країни. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  3. Конституційні засади розвитку правового статусу особи в Україні

  У процесі розвитку положень про правовий статус особи, закріплених у Декларації незалежності США і французькій Декларації прав людини і громадянина (XVIII ст.), інститут прав і свобод став "центральним у конституційному праві" і "серцевиною конституційного ладу"⁹.

  Історія становлення та розвитку державності  невіддільна від пошуку оптимальних  параметрів взаємодії влади і  людини. Нерівність правових позицій  індивіда на ранніх етапах розвитку державності була свідченням обмеження свободи, відсутності демократії, низького рівня культури суспільства та нерозвинутості державності. Встановлення формальної правової рівності стало важливим історичним кроком до свободи, права, правової держави.

  Розвиток  ідей та доктрин правової держави невіддільний від становлення уявлень про права людини, що у кінцевому рахунку стали тим центральним елементом, навколо якого розвивалися принципи правової держави. Утвердження громадянина як носія певних прав стало значним кроком на шляху пізнання свободи та духовної культури людства, що була зумовлена соціальною позицією класової структури соціально-неоднорідного суспільства. Права людини були прогресивні за своєю природою, створювали у громадян відчуття причетності до вирішення державних справ¹⁰.

  Ранні буржуазні теорії верховенства права, правової держави, розподілу влад спиралися на теоретичні ідеї античних мислителів стосовно підкорення закону, забезпечення свободи, гуманістичної орієнтації держави. Для них характерною рисою є невіддільність прав людини від принципів правової держави. Поняття правової держави на ранніх етапах буржуазного розвитку означало обмеження її втручання в економіку та забезпечення особистої свободи індивіда у розпорядженні владою, у ринкових відносинах.

  У кінці XIX — на початку XX ст. правова  держава і у теорії, і на практиці набирає тих властивостей і характеристик, без яких цивілізоване суспільство  не може існувати. У своєму становленні  та розвитку права людини і правова  держава є нероздільними. Верховенство, пріоритет прав людини є не лише якісною характеристикою правової держави, а й метою її діяльності. Значна цінність правової держави визначається тим, що вона виникає на шляху пошуку свободи і, у свою чергу, намагається бути її гарантом.

  Правова держава є формою обмеження авторитаризму влади правами та свободами людини. Саме тому пріоритет прав людини по відношенню щодо держави є первинною ознакою правової держави. Всі інші її ознаки слугують здійсненню свобод та прав людини. Метою правової держави є забезпечення меж свободи індивіда, неприпустимість порушення рівня свободи, обмеженого правом, заборона порушення права та неможливість застосування силових засобів, не заснованих на праві.

  На  думку французького дослідника М. Ажі, для того, щоб забезпечити гідність особи, необхідно відкрито сповідувати релігію "прав людини", яка, будучи реалістичною утопією, дає людині можливість жити [2, с 108]. Головне, на думку вченого, полягає в тому, щоб кожна людина знайшла сенс життя, віру у власну значимість, мобілізувала самосвідомість для того, щоб почати діяти ¹¹.

  І якщо це висловлення в цілому відповідає тенденціям, визнаним і пануючим у сучасному світі, то в розумінні прав людини намічені і протилежні напрямки. Так, С. Рогожин відзначає, що "тоталітарна сутність прав людини виявляється в споконвічній твердій заданості рамок ліберальної свідомості та самосвідомості особи. Правозахисна ідеологія найчастіше припускає, що людина просто зобов'язана здійснити свої права при будь-яких обставинах, бажає вона цього чи ні" ¹². Свою думку дослідник розвиває в такий спосіб: "права людини... це продукт звироднілої західної соціологічної і філософської думки... привабливий своїм примітивізмом, формалізмом, еклектичністю і політичною утилітарністю", являє собою офіційну ідеологію об'єднаної Європи і супроводжується "поверненням поліцейської держави з його надмірною опікою над особистістю і турботою про її належну поведінку" .

  Є й інші судження негативного характеру, щодо категорії прав людини, зокрема, у зв'язку з обговоренням проблеми гуманітарної інтервенції - застосування сили в ім'я гуманних цілей для захисту прав людини і прав меншин¹³. Відзначається, що "насильство спрямоване не стільки на захист людських життів, скільки на захист людського права на життя, що здається більш значимим, ніж саме життя" ¹⁴. З іншого боку, у даний час все чіткіше відчувається прагнення окремих держав використовувати тему прав і свобод людини як важіль тиску й інструменту зведення "особистих рахунків". Як представляється, "права людини дійсно можуть бути не роз'єднуючим, а об'єднуючим фактором у міжнародних відносинах, але лише за умови суворого дотримання їх учасниками принципів суверенної рівності, заборони застосування сили, поваги територіальної цілісності, а також інших принципів міжнародного права" .

  Однак права людини є цілком вдалою юридичною конструкцією, що базується на визнанні людини вищою цінністю і є в свою чергу проявом самообмеження державної влади, захищаючи автономію індивіда.

  Нині  в Україні назріла нагальна потреба  у проведенні конституційної реформи та удосконаленні чинної Конституції України. Досвід національного державотворення та правотворення в 2004-2008 роках, переконливо довів, що певні недоліки Основного Закону України 1996 року, зокрема, в частині конституційних механізмів розподілу влади та системи стримувань і противаг між главою держави та законодавчою, виконавчою і судовою владою, були лише примножені з прийняттям відомого Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. Так, після набуття чинності 25 травня 2006 р. чинності всіма положеннями згаданого Закону, в Україні розпочались перманентні політико-правові кризові явища, які значною мірою продовжують спостерігатись і сьогодні.

  Не  вдаючись до детального аналізу численних конституційних колізій, які сприяли загостренню політичної кризи у суспільстві та державі та достроковому припиненню Президентом України повноважень Верховної Ради України V скликання і проведенню позачергових виборів народних депутатів України у 2007 p., слід наголосити, що відомі події загострили проблему недосконалості Конституції України. У зв'язку з цим, на сьогодні набуло актуальності питання розроблення нового Основного Закону України, який може бути прийнятим чи затвердженим народом України на всеукраїнському референдумі.

  Але розроблення проекту нової Конституції  України на сьогодні є не лише предметом кропіткої роботи Національної конституційної ради, а й предметом гострих дискусій, а іноді, й суперечок у суспільстві. Утім, дискусії та суперечки, що нині ведуться серед державних і політичних діячів, науковців, представників політичних партій і громадських організацій щодо сутності та змісту нової Конституції України та шляхів її легітимного прийняття чи затвердження сприяють не тільки переосмисленню положень чинного Основного Закону, а й пошуку науково обгрунтованих шляхів удосконалення більшості з його розділів.

  Більшість дискусій ведеться щодо можливостей, шляхів і способів зміни форми державного правління в Україні, удосконалення існуючої пропорційної виборчої системи та інсталяції в національну правову систему нових інститутів безпосереднього народовладдя -інституту народної законодавчої ініціативи та інституту народного вето, а також довкола проблеми переформатування так званого «трикутника», тобто, системи стримувань і противаг між Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України тощо. Разом із тим, розроблення проекту нової Конституції України створює й унікальний шанс для удосконалення системи конституційних прав і свобод людини та громадянина та їх гарантій.

  Безперечно, Конституція України у Розділі  Я «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина)' закріпила доволі досконалу систему особистих, політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних й інших прав і свобод людини і громадянина, а також загальні принципи та положення, які мають на меті визначити зміст гарантій і механізмів реалізації цих прав і свобод. Водночас, окремі з нда, особливо у соціально-економічній сфері (право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), право на доступне медичне обслуговування (ст. 49) та ін.), залишаються здебільшого декларативними. Зазначене поширенню правового нігілізму в суспільстві та сумнівів громадян у спроможності держави забезпечити їх конституційні права.