Порівняння ефективності інвестиційних систем різних країн

Міністерство  освіти і науки України

Національний  університет технології і дизайну 
 
 
 
 

Реферат

на тему:

«Порівняння ефективності інвестиційних систем різних країн» 
 
 

Виконала:

Студентка

групи ІЕ мг-2-06

Ломач Світлана 

Перевірила:

Доц. Вовчок Світлана Володимирівна 
 
 
 
 
 
 

Київ-2011

 

План 

     Вступ

     1. Система регулювання інвестиційної діяльності в Україні.

     2. Порівняльний аналіз системи  регулювання інвестиційної діяльності  в різних країнах.

     Висновок.

     Список  використаної літератури 
 

 

Вступ 

     На  сучасному перехідному періоді при різноманітті складних кризових економічних процесів і взаємовідносин між підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому і зовнішньому ринках гострою проблемою є ефективне вкладення (інвестування) капіталу з метою його збільшення. Економічна природа інвестицій обумовлена закономірностями процесу розширеного відтворення і полягає у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи продуктивних сил суспільства. Відповідно до закону України "Про інвестиційну діяльність", під інвестиціями розуміються усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток, або досягається соціальний ефект. Джерело інвестицій - фонд накопичення, або зберігаємо частина національного доходу, що спрямовується на збільшення і розвиток засобів виробництва, і фонд відшкодування, що використовується для відновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань. Інвестиції в широкому розумінні можна визначити як витрати ресурсів, що здійснюються з метою одержання в майбутньому користі або прибутку. У такому розрізі рішення про вкладання інвестицій відрізняються від рішень, спрямованих на споживання, для яких характерним є те, що витрати ресурсів спрямовані на одержання тільки негайної корисності. Інвестиційні пропозиції (проекти) є специфічними видами інвестицій, що здійснюються окремими особами і фірмами в приватному секторі, а також урядами різних країн і організаціями державного сектора. У обох секторах керівники стикаються з необхідністю приймати рішення про прийняття або відхилення запропонованого інвестиційного проекту, або про вибір певної кількості варіантів проектів з набору запропонованих альтернативних інвестиційних проектів.

     Аналіз  корисності і витрат - це визначення цілого комплексу методів оцінки i підходів, що можуть бути застосовані  та використані керівниками державного сектора в оцінці державних інвестиційних  проектів, або в прийнятті політичних рішень щодо того, мають або не мають суттєву економічну вагомість субсидії, у визначенні інвестиційних проектів приватного сектора (що в противному випадку можуть бути не здійснені). Аналіз доцільності капіталовкладень - це цілий комплекс методів, що використовують фінансові керівники підприємств у приватному секторі для оцінки запропонованих інвестиційних проектів (що, як правило, включають придбання основного капіталу). Методи і критерії, що застосовуються в аналізі ефективності капіталовкладень, і з погляду методології є тими ж самими, що й в аналізі корисності і витрат. 
 

 

      1. Система регулювання  інвестиційної діяльності  в Україні 

     В Україні регулювання інвестиційної діяльності здійснюється державою, а щодо економічного механізму регулювання інвестиційної діяльності, то даний механізм перебуває на стадії опрацювання. Тому широкого розвитку набуло державне регулювання умов інвестиційної діяльності, яке здійснюється шляхом:

     • системи податків з диференціацією суб’єктів і об’єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;

     • проведення кредитної та амортизаційної політики, в т. ч. шляхом прискорення  амортизації основних фондів;

     • подання фінансової допомоги у вигляді  дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних  позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

     • державних норм, правил і стандартів;

     • антимонопольних заходів;

     • роздержавлення та приватизації державної  власності;

     • визначення умов користування землею, водою та Іншими природними ресурсами;

     • політики ціноутворення;

     • експертизи інвестиційних проектів будівництва;

     • ліцензування спеціальних видів  робіт у процесі здійснення інвестиційної  діяльності в проектуванні, будівництві, вкладенні інвестицій за межі України;

     • аналізу стану містобудування, прогнозування його розвитку;

     • контролю за дотриманням інвестиційного законодавства , державних стандартів, норм і правил, затвердженої містобудівної  документації, інвестиційних програм  і проектів будівництва, раціональним використанням територіальних і  матеріальних ресурсів;

     • інших заходів.

     Державне  регулювання у сфері інвестиційної  діяльності здійснюється такими органами:

     • Верховною Радою України, Кабінетом  Міністрів України; [1] • Верховною  Радою Автономної Республіки Крим, Радою Міністрів цієї Республіки;

     • місцевими державними адміністраціями;

     • органами місцевого самоврядування;

     • спеціально уповноваженими на це державними органами: Державним комітетом з  будівництва та архітектури –  у сфері будівництва; Державної  комісії з цінних паперів і  фондового ринку – у сфері інвестування в цінні папери; Фондом державного майна, його регіональними відділеннями та представництвами – при інвестуванні в об’єкти приватизації; Міністерством економіки – щодо реєстрації промислово-фінансових груп (далі ПФГ) та іншими міністерствами й відомствами. 

2. Порівняльний аналіз системи регулювання інвестиційної діяльності в різних країнах 

     Проблему  заохочення іноземних інвестицій треба  розглядати у двох площинах: у широкому сенсі - це створення нормальних загальних  економічних, політичних та правових умов для надходження іноземних інвестицій в економіку країни; у вузькому сенсі - це використання правових важелів для створення правового режиму, який би базувався на наданні додаткових (особливих) пільг іноземному інвестору і тим самим заохочував його до капіталовкладень у вітчизняну економіку.

     На  вибір того чи іншого підходу значною  мірою впливають такі чинники, як рівень економічного розвитку країни, інтенсивність її міжнародних зв'язків, національні правові традиції, тощо.

     У першому випадку не робиться різниці між іноземним та національним капіталом: усі інвестори мають однакові правові умови для своєї діяльності в країні. Віддзеркаленням такої політики в юридичному плані є, як правило, відсутність яких-небудь спеціальних національних законодавчих актів, які регулюють іноземні інвестиції. Єдиними спеціальними правовими інструментами, які регулюють діяльність іноземних інвесторів в країні, залишаються міжнародні угоди з іноземних інвестицій, які можуть надавати на основі взаємності деякі додаткові пільги іноземним інвесторам. До країн, для яких характерним є такий підхід до регулювання іноземних інвестицій належать США, більшість країн Західної Європи, Японія. Усі вони, як правило, мають надлишки національного капіталу для інвестування.

     Другий  підхід базується на наданні додаткових пільг іноземному інвестору для  заохочення його діяльності в країні через прийняття окремих національних правових актів у цій сфері, або  через включення спеціальних  правових положень, які регулюють  сфери бізнесу та інвестицій. Шляхом створення пільгових умов для заохочення іноземних інвестицій ідуть, перед усім, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою, включаючи Україну. В останні роки між ними йде справжня боротьба за іноземного інвестора, оскільки можливості цих країн задовольнити інвестиційний голод за рахунок національного інвестора поки що дуже обмежені.

     У цьому зв'язку виникає питання  пошуку оптимальних правових механізмів для залучення іноземних інвестицій, які, з одного боку, створювали б пільгові умови для їх притоку, а, з іншого - не ущемлювали б національного інвестора і не суперечили міжнародним зобов'язанням країни. Останній момент є дуже важливим для таких країн, як Україна, оскільки їх активне співробітництво з універсальними та регіональними міжнародними структурами, зростаюча кількість двосторонніх міжнародних угод гостро ставить питання щодо узгодженості національного та міжнародного режимів іноземного інвестування, яке, на жаль, поки що не вирішено.

     Проблема правового регулювання заохочення іноземних інвестицій є однією з найбільш складних і в міжнародній практиці не існує однозначного підходу для її вирішення.

     Є багато країн, які практикують правове  заохочення іноземних інвестицій, роблять  це по різному. До країн, які приймають спеціальні правові акти для регулювання цього процесу, належать країни Латинської Америки, В'єтнам, Ізраїль, Єгипет, Румунія, Болгарія, Росія, Казахстан, Таджикистан, Узбекистан, Україна та інші. До низки держав, які вважають за більш доцільне включати лише окремі положення щодо заохочення іноземних інвестицій у правові документи, що регулюють економічну діяльність в країні в цілому належать Чехія, Польща, Угорщина, Хорватія та інші.

     При цьому треба пам'ятати, що віднесення тієї чи іншої країни до однієї з цих двох груп є достатньо умовним. В залежності від обставин, пов'язаних зі змінами інвестиційного клімату, як в даній країні, так і за її межами, правова політика країни може мінятися.

     Аналіз  правових заходів заохочення притоку  іноземних інвестицій, які існують в різних країнах, дозволяє провести їх класифікацію. В цілому можна виділити такі категорії заходів заохочення іноземних інвестицій:

• податкові пільги;
• митні пільги;
• фінансові пільги;
• пільги у сфері дії адміністративних процедур;
• цільові пільги;
• створення спеціальних фінансових фондів для кредитування інвестицій в країні.

     Якщо  розглядати співвідношення цих категорій  пільг у рамках заходів з заохочення іноземних інвестицій, то треба підкреслити, що країни, які хочуть створити особливо сприятливі умови для залучення, найчастіше вдаються до податкових та митних пільг. Це пов'язано з тим, що традиційно вважається, що іноземні інвестори зацікавлені у додаткових прибутках при укладенні капіталу в економіку інших країн, тому скорочення їх виплат до мінімуму найповніше відповідає цій меті.

     Частково  так воно і є. Але насправді  ситуація з наданням податкових та митних пільг не така й вже проста. Справа в тому, що надання податкових та митних пільг далеко не завжди вирішує  проблему додаткового залучення  іноземних інвестицій в економіку країни. Переважна більшість іноземних інвесторів уже давно пристосувалась до таких правил гри. Вони будують свою інвестиційну політику таким чином, що інвестиції надходять тільки на той період, коли діють пільги, і тільки в таких формах, які дозволяють швидко зробити репатріацію капіталів після закінчення пільгового періоду. Тобто, не досягається головна мета заохочення притоку іноземних інвестицій у країну, яка полягає у тривалій присутності іноземного капіталу як засобу підживлення економічної активності в країні.

     З іншого боку, надання податкових та митних пільг іноземним інвесторам не завжди є оптимальним заходом, оскільки така правова політика може дискримінувати національного інвестора, ставлячи його в нерівні умови  по відношенню до іноземних вкладників капіталу. Така правова політика може завдавати шкоди іноземному інвестору, оскільки останній діє не ізольовано в країні, де він вкладає інвестиції, а пов'язаний у своїй діяльності відносинами з багатьма національними фірмами. Тому проблеми, які виникають у національних інвесторів, що працюють в менш сприятливому правовому полі, опосередковано віддзеркалюються на їх співробітництві з іноземними інвесторами.

     Незважаючи  на це, більшість країн, які потребують великі іноземні інвестиції для свого розвитку, ідуть на надання податкових, митних та інших пільг іноземним інвесторам. Але характерною тенденцією розвитку національного законодавства щодо іноземних інвестицій багатьох країн, включаючи колишні республіки колишнього Радянського Союзу, а зараз незалежні держави, країни Центральної та Східної Європи, є, з одного боку, поступове зменшення таких пільг, а з другого - спроби поширити їх дію тільки на пріоритетні проекти і включити у сферу їх застосування національних інвесторів.