Зборівський договір

ще не було. Психічно хворі не звільняються від  кримінальної

відповідальності, але суд враховував їх стан як обставину, що

пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому  стані або під час

воєнного  походу розглядалось як обставина, що обтяжує вину.

Разом з  тим, як і раніше, практикується притягнення  до кримінальної

відповідальності  та покарання при відсутності  вини. До покарання

притягувалися дружина і діти злочинця, а також  його друзі та родичі.

1672 р. у  Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним

засланням до Сибіру колишній гетьман України  Д. Многогрішний та його

близькі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його

дружина, троє дітей і дві служниці. У 1709 p. було страчено багато

запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці

гетьмана  Мазепи проти російських військ.

Одним з  найбільш небезпечних складів державних  злочинів вважалася зрада.

Починаючи з XVI 1 ст.. Ті поняття розширюється. Тепер  під зрадою

вважається  перехід на бік ворога, що кваліфікується як злочин проти

України, її народу й Російської держави. Так, зрадником  було оголошено

І.Виговського, який уклав у 1658 p. з Польщею Гадяцький  трактат про

входження України до Речі Посполитої. В статтях  Ю.Хмельницького було

записано: "Выдать всех Выговских прочих изменников его  царского

пресветлого величества"*. Царский уряд вважав зрадою дії гетьманів чи

інших посадових  осіб України, які порушували угоди  України та Росії, не

підкорялися царю і російським законам. При цьому  цареві урядовці

кваліфікували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьмана

Правобережної України М.Ханенка, хоча він прислуговував  Польщі, цар

щедро обдарував  маєтками, простив йому "гріхи".

На початку XVIII ст. під зрадою переважно розумілася зрада російському

царю —  імператору. Зрадником було оголошено  гетьмана І. Мазепу. А

гетьмана  П. Полуботка було обвинувачено у  зраді лише за те. що він

порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та

Росії, встановленого  за часів Б.Хмельницького. Ці дії  Полуботка уряд

розцінив як сепаратизм, тобто зраду.

У ті часи особливо тяжким політичним злочином в Україні  вважалося

посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образа монарха, осуд

його дій  та намірів.

Як і раніше, закон карав осіб, що вчинили військові злочини (ними нили військові злочини (ними

визнавалися порушення правил несення служби, оголення зброї проти

начальників, дезертирство тощо). На Запорізькій  Січі тяжким злочином

вважалося самовільне залишення служби, а також ухилення від неї.

Важливе місце  у системі правопорушень посідають  злочини проти

православної  віри (богохульство, чарівництво та ін.) На відміну від

судової практики Росії, особливо Речі Посполитої, такі судові справи в

Лівобережній  Україні були рідкістю. А в Правобережній  Україні у кінці

XVIII ст. було  зареєстровано близько 100 справ  про чаклунство та

чарівництво.

Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися  казнокрадство та

хабарництво, широко поширені серед посадових осіб України.

До злочинів проти порядку управління і суду відносилися брутальність,

непідкорення  адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво,

підроблення печаток і документів, лжеприсяга і лжесвідчення в суді та

ін. Під злочином проти громадського порядку розумілося приховування

злочинів, тримання притонів, бешкетування, лайка, бійка  тощо. На

Запорізькій Січі до цієї категорії злочинів відносилися: самовільне

перевищення такси проти встановленої на Січі норми продажу товарів,

харчів і  питва, а також приведення на територію  Січі жінки, пияцтво під

час походу та ін.

Центральне  місце серед караних дій проти  особи займало вбивство.

Особливо  тяжкими видами цього злочину  вважалися вбивство батьків,

немовля, козацького старшини, урядовця, отруєння, вчинене  за договором

або за наймом. На Запорізькій Січі вбивство військового  товариша

розглядалось  за звичаєм як найтяжчий злочин (вбивство людини, яка не

належала  до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином).

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гайдамацтво,

підпалювання  та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше  закон

регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася  крадіжка, здійснена під

час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві.

Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного  руху в

Правобережній Україні в XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та

національно-релігійного  гноблення, розглядалося як особливо небезпечний

вид злочину проти власності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти  моральності. Суворому покаранню

піддавався  запорізький козак, який "порочит  женщину по пристойности",

оскільки  такий злочин "к обесславлению  всего войска запорожского

простирається".

За Гетьманщини  у кримінальне законодавство  включаються нові склади

злочинів  такі як "безчоловіччя" (мужелозтво, скотолозтво),

перевідництво. Поширеним був такий злочин як конокрадство, котре,

всупереч  законодавству, розглядалося населенням як тяжкий злочин,траплялися й випадки самосуду.

Головна мета покарання полягала у залякуванні, для чого воно здійснювалося прилюдно. Одночасно його метою було запобігання (загальне та спеціальне), відплата заподіянням муки злочинцю, примусова праця, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями.