Зборівський договір

Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між  королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром  з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.

Зборівський договір  підсумував першу фазу в історії  Хмельниччини і легалізував самоврядність  українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

ЗБОРІВСЬКИЙ ДОГОВІР 8(18) серпня 1649 (Декларація ласки короля його милосты дана на пункти прошення Війська Запорізького):

1. Військо своє  Запорізьке заховує король й.  мил. при всіх давніх вільностях, згідно з давніми привілеями, і на те привілей свій видає разом із сим.

2. Що до числа  війська, бажаючи вдоволити прошення  своїх підданих і заохотити їх до служби собі і Річи Посполитій, позволяє король й. мил. мати війська Запорізького сорок тисяч, а спорядження реєстру повіряє гетьманові війська свого Запорізького, а тим щоб до реєстру вписувано козаків вважаючи на достойність, - хто б був до того здатний, в маєтностях шляхетських як і маєтностях королівських, з таким означенням міст: почавши від Дніпра з сеї сторони в Димері, Горностай полі, Коростишові, Паволочи, Погребищах, Прилуці, Винниці, Браславі, а з Браслава до Ямполя к Дністрови, і від Дністра до Дніпра розуміється, мають прийматися до реєстру козацького, а з другої сторони Дністра в Острі, Чернигові, Ромні, Ніжині – аж до московської границі й Дніпра. А що до дальших міст й. король. мил. і шляхетських, поза означеним в сих пунктах виміром, – то в них не мають бути козаки, одначе тому, хто схоче бути в козацтві і бути прийнятий до реєстру, вільно звідти вийти з усім майном на Україну без усякого панського гамовання. А се спорядження реєстру гетьманом війська Запорізького має бути відправлене щонайдальше до нового року свята руського, таким порядком: гетьман війська Запорізького має зладити поіменний реєстр всіх вписаних в козацтво за підписом руки своєї й печаттю військовою, а то для того, щоб ті що в козацтві – зіставалися при вільностях козацьких, а всі иньші аби підлягали замкам й.кор.милості, а в маєтностях шляхетських – панам своїм.

3. Чигирин місто  так як єсть в своїх границях, при булаві війська Запорізького  має бути завсіди, і теперішньому  старшому війська Запорізького  уродженому Богданові Хмельницькому  надає король й. мил., роблячи  його вірним слугою своїм і Річи Посполитої.

4. Що діялось під час теперішнього замішання за допустом Божим, все то має бути в забутю, і жаден пан не має чинити пімсти і карання.

5. Шляхті релігії грецької як і римської, хто яким будь способом пробував при війську Запорізькім, король й. мил. вибачає те все й проступок їх покриває, і коли під ким небудь випрошено щонебудь з маєтностей дідичних або ленних котрого інформовано, – з огляду що все те діялося в нинішнім замішанню, має бути скасовано соймовою конституцією.

6. Коронне військо,  в тих містах, де будуть козаки з реєстрового спорядження, становищ своїх не має мати.

7. Жиди державцями, орендарями а ні мешканцями не мають бути в містах окраїнних, де козаки мають полки своїх.

8. Що до знесення унії в короні Польській і в. Кн.. Литовськім, також що до цілості дібр церковних і приналежних до них фундації, які здавна були, і всіх прав церковних – так як на найблизшім соймі буде з отцем митрополитом київським і духовенством обговорене і ухвалене, щоб на жаданнє отця митрополита і всього духовенства все було позволене, й. корол. милость готов дотримати, аби кожній тішився з прав і вільностей своїх, і місце в сенаті митрополитові київському й. кор. мил. позволяє мати.

9. Дігнітарства, уряди  всякі в воєводстві Київським,  Братиславськім, Чернігівськім й.  кор. мил. обіцяє роздавати  обивателям стану шляхетського  грецької релігії згідно з давніми правами.

10. В місті Київі, тому що там єсть упривілейовані школи руські, отці єзуїти не мають бути фондовані там і по иньших містах українських, але де инде перенесені. Школи ж всі иньші, що там існують від давніх часів, мають бути ціло заховані.

11. Горілкою козаки  не мають шинкувати, крім того що зроблять на свою потребу – се вільно їм буде продавати гуртом. Шинкованнє ж меду, пива й иньше має бути по звичаю.

Пункти сі мають  бути затверджені на сеймі, а тепер  всім непам‘ять, – згода й любов мають бути заховані між обивателями українськими й військом короля й. мил. Річи Посполитої Запорозьким.

Право другої половини Гетьманщини

Джерела права. Як у попередні часи, звичаєве право  мало велике значення."Давние права  и обычаи" регулювали багато сторін суспільних відносин.Судові та адміністративні органи широко застосовували його норми, ними користувалися упорядники нормативних збірників, кодифікатори. Наприкінці XVII ст. норми звичаєвого права все активніше витісняються іншими джерелами права, спочатку нормами гетьманського права, а згодом —законодавством Росії.

На початку XVIII ст. в Україні ще зберігалися окремі джерела права польсько-литовського походження. Серед них були князівські та королівські грамоти, постанови Сейму, а також збірники і статути. ти.Найбільш визначними з цих джерел були Статут Великого князівства Литовського (1588 p.), а також ряд збірників магдебурзького права, які неодноразово змінювались та доповнювались залежно від конкретних історичних умов. Легітимність цих джерел підтверджувалась універсалом гетьмана 1. Скоропадського від 16 травня 1721 р., "Решительными пунктами" (п. 20), Інструкцією судам від 13 липня 1730 р., "Экстрактом из указов, инструкций и учреждений правительствующего Сената" 1786 р.

Важливу роль в регулюванні суспільних відносин в Україні відігравали договірні статті, підписані гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками — з другого, які стали ніби зразком основного закону (конституції) України. Вони визначали не тільки правове становище України у правових відносинах з Московією, а й фіксу-вячи найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Для регулювання  суспільних відносин певне значення мали нормативні акти військово-адміністративної влади і російського монарха. Широке розповсюдження одержали нормативні акти гетьманської влади і Генеральної військової канцелярії. Це були гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети та грамоти. Вони містили загальнообов'язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб.

До XVIII ст. загальна система російського права на Лівобережну Україну не розповсюджувалась, вводилися у дію лише ті нормативні акти царської влади, які видавалися для цієї території. З часом, особливо на початку XVIII ст., все частіше приймаються правові акти спеціально для України, а також вводяться у дію акти загальноросійського значення. У другій половині XVIII ст., після остаточного скасування гетьманства, нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству.

На території  Слобідської України при розгляді судами справ використовуються норми звичаєвого права, але поступово основним джерелом права стає законодавство Росії.

На півдні України набирає чинності виключно російське законодавство при дуже незначному використанні норм місцевого звичаєвого права.

В Правобережній  Україні та на заході Волині (аж до входження їх до складу Росії у 1793 і 1795 pp.) найважливішими джерелами права були акти центральної влади Речі Посполитої, магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768—1775 pp. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти в усіх сферах життя. Вони захищали інтереси магнатів і посилювали панівне становище католицької церкви. 

На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишались найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.

Кодифікація права. У другій чверті XVIII ст. розпочалася кодифікація права України, для якої були серйозні причини. У той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювали чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більш ускладнилась обстановка у зв'язку х застосування. Ще більш ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по усій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.

Кодифікація українського права розпочалася за ініціативою старшинсько-шляхетської верхівки, яка бажала зміцнення власних прав, а також відновлення автономного статусу України в складі Російської імперії. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до Російської. 28 серпня 1728 p. вийшов царський указ "Решительные пункты гетьману Даниле Апостолу" — акт, який став основою створення першої кодифікаційної комісії, що працювала 15 років*. Результатом її роботи став збірник — "Права, по которым судится малороссийский народ"**, що побачив світ у 1743 p.

Структура збірника була досить чіткою. Вона складалася з передмови та ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів. До збірника додавалися: інструкція кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр, "Степенный малороссийского воинского звания порядок по гетмане" — своєрідний Табель про ранги***. 

За своєю суттю новий збірник був кодексом феодального права. Козацька старшина добилася включення до нього певних дворянських привілеїв, а також таких цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу, розширювали можливості кріпосницької експлуатації.

Разом із тим, у збірнику обґрунтовувалося право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму. Це призвело до ревізії та перегляду збірника. Хоча "Права" юридичне не одержали офіційного затвердження, але норми, включені до нього, реально діяли, що свідчило про стійкість основ українського права.

У 1750—1758 pp. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф.Чуйкевич розробив збірник "Суд и расправа в правах малороссийских". У ньому послідовно проводилась ідея правового закріплення інтересів старшинсько-шляхетської верхівки, обґрунтовувалась необхідність відновлення в Україні станових судів, застосування ними "исконной" (тобто столітньої) давності володіння як засобу здобуття прав власності на землю, а також остаточного вирішення справ Генеральним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом.

Тій же меті — зміцненню привілеїв панівного класу — слугувала приватна кодифікація В.Кондратьєва, який у 1764 p. склав збірник під назвою "Книга Статут и прочие права малороссийские", що був посібником для суддів-практиків.

У другій половині XVIII ст. кодифікаційні роботи, що проводились в Україні, тісно пов'язувалися з діяльністю створеної у 1767 p. Катериною II комісією по розробці нового проекту Уложення. Полярні інтереси різних станів, а також автономістська позиція більшості депутатів від України, що одержала найчіткіший вираз у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Г.Полетики, призвели врешті-решт до припинення роботи цієї я роботи цієї комісії.

У той же час за дорученням президента Малоросійської колегії П.Румянцева, групою, яку очолив секретар колегії і член Генерального суду О.Безбородько (майбутній канцлер Росії), у 1767 p. було складено "Экстракт малороссийских прав". "Экстракт..." являв собою збірник норм державного, адміністративного і судового права, у яких доводилася необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів і додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів (судових інструкцій 1730 р. та дані про чини 1765 р.). "Экстракт..." багато в чому суперечив політиці самодержавства, спрямованої на ліквідування особливостей управління в Україні, тому його було поховано у архіві Сенату.

У 1786 р. в  зв'язку з ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, в основу якого було взято "Экстракт..." а також інші акти, прийняті у 1767—1786 pp. Новий збірник був названий "Экстракт из указов, инструкций и учреждений" і містив норми як українського права, так і російського законодавства.

Затверджений  Сенатом він був розісланий у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне  право. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XV11 ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитись в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пусток  купівля-продаж, спадщина, пожалування (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, що раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю, за яку вони одержували землі в Україні і Росії так саме, як російські феодали — в Росії і Україні.

Як в російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана "на вічність" — вотчина та рангова, на зразок помісття. У зв'язку із стабілізацією полково-сотенної системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялась і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Ці ж особи могли одержати землю у спадкове володіння або ж "навічно". У актах про старшинське землеволодіння різні форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє володіння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".