Зборівський договір

Як і в  Росії, в Україні триває процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство за умов, що нащадки нестимуть службу.

У 1729—1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д.Апостолом було проведено "Генеральне слідство по маєтності", метою якого був облік облік земельної власності для встановлення титулу землеволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. В результаті, значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своєрідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 p., за якими на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому межування було проведене на Слобожанщині у 1769—1781 pp., Катеринославщині та Херсонщині у 1783—1828 pp., Таврії у 1828—1843 pp.

На початку XIX ст. з українських феодалів склалися такі великі земельні власники, як Квітки, Ґалаґани, Кондратьєви та ін. Заможними земельними власниками стали Святогорський та Успенський православні монастирі.

Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: "А кому гетман и старшина за услуги дадут мельницу или деревнюи универсалы свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои грамоты". Такий устрій відповідав інтересам українських феодалів і російського самодержавства.

У XVIII ст. право  власності на землю в Правобережній  Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряджатися землею, за винятком тих випадків, які спеціально передбачалися законом (наприклад, заборона дарувати землю церкви). Тривалий час зберігався майорат — система спадкоємства, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки було вилучено з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати,продавати, дробити між нащадками.

Важливим  соціально-економічним наслідком народно-визвольної війни середини XVII ст. було утворення нових форм землеволодіння козацькими та селянськими масами. Головне місце посіла "займанщина" — земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 p. Було ліквідоване у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, яке регламентувалося нормами литовського права та нормами звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини

XVIII ст. У  XVIII ст. подвірне землекористування знайшло своє юридичне підтвердження у нормах генерального межування.

До зруйнування  Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберігалося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності усього коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на прав користування. Цим же правом могли скористатися й селяни, що проживали на території "вольностей запорожских". Щороку земля коша розподілялася між озподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися кошем (іноді — паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від коша "паспорт" чи "білет" на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закласти, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П.Калнишевськомуу 1774 p. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівники. Землекористувачі платили податок кошу та несли інші повинності.

У середині XVIII ст. право коша на землю було обмежено, частина землі

була відібрана  царським урядом для військових поселенців та іноземних

колоністів. Значна частина землі коша була заселена селянами, які

платили йому за це податок. Січова старшина намагалась перетворити свої

хутори-зимівники  у свою власність, що їй деякою мірою  вдалося зробити

після 1775 p.

У XVIII ст. набули свого розвитку правовідносини, пов'язані  з різними

формами оренди землі. На практиці використовувалися  як орендні

контракти, так і орендні договори.

У праві  України другої половини XVII і в XVI 11 ст. присутня добре

розроблена  система договорів. Вона обслуговувала  зростаючі

товарно-грошові  відносини. Найбільш поширеними були договори

купвлі-продажу  як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну,

позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних

зобов'язань, їх укладання посвідчувалося записом  в актових книгах.

Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання

власників, закріплювалася царськими грамотами. За порушення договірних

зобов'язань  застосовувалися різні санкції. 

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Вони поділялися

на ті, що заподіяли шкоду одній особі, й на ті, що заподіяли шкоду

колективу. Шкода обов'язково компенсувалася. В обох випадках особа мала

відшкодувати  збитки своїм майном чи відпрацюванням.

В Правобережній  Україні особливою рисою зобов'язального  права була

заміна застави  іпотекою.

Шлюбно-сімейні  відносини регулювалися переважно  нормами церковного права

та нормами  звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі

звичаєвого  права. Взяти шлюб могла дівчина  при досягненні 16 років, юнак

— 18 років. За звичаєм заборонялось одруження  між родичами по прямій

лінії аж до восьмого коліна, а по боковій —  до четвертого. Згода на шлюб

тих, хто  одружувався, була необов'язковою, але  на практиці вона

враховувалася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення

цього правила  призводило до позбавлення батьківського  благословення, а

інколи й  спадщини.

Укладенню шлюбу передував договір між  двома сторонами — усний чи двома сторонами — усний чи

письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було додержано  усіх обрядів

весільного  процесу, але вони не завжди збігалися  з церковними обрядами.

Так, у 1744 p. Синод констатував, що "в Малой  России по отправлению

церковного  брачного таинства того же времени  разлучившиеся, по нескольку

лет до называемого, по их обычаю, брачного веселья, живут  в разных

домах". Синод  вимагав брати розписку, що зобов'язувала  молодих починати

сімейне життя  одразу після церковного обряду.

Крім, так  званих, законних шлюбів з церковним  вінчанням, в Україні

(Подільській,  Київській, Волинській губерніях)  існував шлюб "на віру" —

по суті цивільний шлюб, в якому жінка була рівноправна з чоловіком*.

Офіційне  розірвання шлюбу було дуже рідким явищем, але у випадку

розлучення  сторони у присутності свідків  та священика складали, так

звані, розлучні листи, в яких оговорювали спільні  права та обов'язки

сторін. Між  селянами такі угоди укладалися усно. 

Особливістю досліджуваного періоду було те. що шлюбні відносини

знаходилися більше під контролем громади, місцевих органів влади, ніж

церкви. Так, наприклад, Запорізький Кіш особливим  ордером від 22 січня

1765 p. наказав  Самарському полковнику О.Козирі  негайно припинити

зловживання священиків у формі "здирства" за вінчання.

В Україні  було відомо спадкоємство за законом  і спадкоємство за

заповітом (останній мав назви духівниця  або тестамент). На практиці

переважало  спадкоємство за законом. Спадкове майно  одержували як сини,

так і дочки  померлого. Частки спадкового майна (як рухомого і

нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців  не було, або вони

не прийняли спадщину у встановлений строк, майно  визнавалося вимороченим

і надходило  до скарбниці (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У

міщан приватновласницьких  містечок дві третини спадкового майна за

законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей  на користь

власника.

В Правобережній  Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося.

Дочки одержували тільки четверту частину батьківського  майна, усе інше

розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось  синами і дочками

в рівних частках.

При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержувати  ряду формальностей.

Духовний  заповіт складався у письмовій  формі, підписувався заповідачем

та його виконувачем або парафіяльним священиком. В силу обмеження прав

заповідача  розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в

судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно

затверджувалися Сеймом.

За часів  Катерини II у зв'язку з розподілом усього нерухомого майна на

родове і  нажите свобода заповітного розпорядження  родовим майном

обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом).

У особливому порядку успадковувалися майоратні  володіння в Правобережній

Україні.

Обмежувалося  також спадкове право козаків  і вільних селян. Позашлюбні

діти були позбавлені права успадковувати  батьківське майно. Кріпаки не

мали права  без згоди поміщика здійснювати  заповітні розпорядження чи зпорядження чи

приймати  заповітне майно. Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні

вважалася дія, що завдала шкоди та збитків  не тільки життю, здоров'ю,

майну, честі  особи, а й "шкоду та збиток державі". Одночасно набирає

поширення формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду

"державному  інтересу", навіть, якщо ця дія  і не була передбачена

законом, що створювало грунт для судово-адміністративної сваволі. За

звичаєм суб'єктом  злочину могли бути усі особи, що досягли Іб-річного

віку. Наприкінці XVIII ст. вік кримінальної відповідальності знижується.

Розширюється  й поняття вини. Злочини розподіляються на умисні,

необережні  та випадкові, хоча чітких термінологічних  визначень форм вини