Зародження інституту адвокатури на українських землях

не могли  його отримати [10].

За Тимчасовим положенням про адвокатуру від 16 серпня 1849 року передбачалися: утворення адвокатських палат як органів самоврядування адвокатури; порядок відсторонення адвокатів від виконання ним їхніх функцій. Тимчасове положення і надалі підтверджувало вимоги до кандидатів до адвокатури: наявність австрійського громадянства, хорошої характеристики, ступеня доктора права, вищої юридичної освіти, отриманої у вищих юридичних закладах Австрії, складання адвокатського іспиту, проходження в суді чи прокуратурі практики протягом трьох років за наявністю ступеня доктора права чи п’яти

років без такого ступеня. Скласти адвокатський іспит було непросто. За розпорядженням міністра юстиції адвокатський іспит проводився у два етапи: спочатку усно, а згодом письмово. На усному іспиті кандидат мав засвідчити рівень теоретичної підготовки, а на письмовому здатність складати письмові процесуальні документи. Особа, яка за два рази не

змогла  здати адвокатський екзамен, до третьої  спроби не допускалася. Рух за надання адвокатурі Австрії автономії завершився прийняттям у липні 1868 року постійного положення про адвокатуру. Воно вперше закріпило самоврядування й автономію адвокатури, скасувало повноваження міністра юстиції приймати щодо кожного юриста рішення про допуск до виконання ним своїх функцій [12]. Положення дещо змінило вимоги, що висувалися до осіб, котрі бажали бути адвокатами. Зокрема встановлювалося, що кандидат мав пройти уже семирічну юридичну практику. Складання адвокатського іспиту й наявність доктора права не були обов’язковими, їх можна було замінити п’ятирічним перебуванням на посаді радника суду.

Львівську палату адвокатів було створено одразу після прийняття Тимчасового положення про адвокатуру від 16 серпня 1849 року. Адвокатські палати виникають також у Перемишлі, Золочеві, Тернополі, Самборі і Станіславові. Вони налічували невелику кількість адвокатів. Слід зауважити, що Тернопільська та приєднана до неї Чортківська палати налічували у 1869 році 16 адвокатів, а Самбірська палата в 1863 році складалася з 6 адвокатів. Через деякий проміжок часу всі малі палати були об’єднані з Львівською палатою [14]. Органами адвокатської самоорганізації були адвокатські ради. На загальних зборах

адвокатів, що за традицією проводилися в  приміщенні Львівської міської ратуші, обиралися:

- президент  палати – терміном на три роки;

- віце-президент  – на такий самий термін;

- прокурор  палати;

- три  заступники прокурора;

- президент  дисциплінарної ради;

- члени  відділу палати у кількості  13 осіб;

- сім  заступників членів відділу палати;

- два  заступники членів дисциплінарної  ради;

- 18 екзаменаторів  для прийняття адвокатських іспитів;

- 15 екзаменаторів  для участі у прийнятті іспитів  у кандидатів на посаду судді;

- голова  ініціативної комісії;

- віце-голова  комісії;

- 10 членів  ініціативної комісії;

- ревізійна  комісія з трьох осіб;

- ревізійна  комісія для фонду соціальної  підтримки й страхування адвокатів  – із трьох

осіб;

- ревізійна  комісія для фонду матеріальної  допомоги сиротам і вдовам  адвокатів ім. Е. Камінського – з голови і чотирьох членів [8]. Постійне положення про адвокатуру спричинило швидке зростання кількості адвокатів у всій Австрії, у тому числі і в Галичині. Слід зауважити і звернути увагу, що у 1898 році на західноукраїнських землях налічувалося 4009 правників, а 1915 року їх уже було 5245. Населення Галичини тогочасного періоду нараховувало 28 267 898 жителів, тобто один адвокат обслуговував 5446 людей. 1 квітня 1872 року був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут. У ньому

передбачалося створення при кожній адвокатській палаті дисциплінарного відділення, яке б

обиралася всіма адвокатськими палатами строком  на три роки. Дисциплінарне провадження

проти адвоката рада розпочинала попереднім слідством. Цей документ встановлював

вичерпний перелік адміністративних покарань, які застосовувалися до адвокатів: догана,

штраф до 300 крон, а згодом до 600 крон, тимчасове  усунення з посади строком на один рік і

позбавлення права займатися адвокатською практикою.

Виключений  зі списку адвокатів мав право  через три роки клопотати про  своє

поновлення  на посаді.

Період  з кінця ХІХ ст. і до початку Першої світової війни вважається золотим періодом

у розвитку української адвокатури під владою Австро-Угорщини. Галицькі адвокати

виконували  не лише суто професійні функції, але  часто ставали політичними борцями  за

національні і політичні права українського народу [6].

Прогресивна діяльність адвокатів Костя Левицького, Євгена Олесницького, Кирила

Трильовського, Сидіра Голубовича та інших не залишалася поза увагою офіційної влади.

Подекуди  вона займалася постійними утисками правників та порушеннями проти них карних

справ. Але незважаючи на все, для значної  частини українських адвокатів  було характерне

віддане служіння власному народові шляхом безвідмовного  виконання свого професійного

обов’язку. Для більшості з них не гонорар, а веління серця, національна ідея були

визначальними у роботі [13].

Висновки. Таким чином, все вищевикладене  дозволяє дійти висновку, що внесок

українських пpавників у національне відpодження  кpаю кінця ХIХ – початку ХХ ст. був

вагомим у всіх без винятку галузях  суспільно-політичного та культуpного життя укpаїнського

населення Східної Галичини.