Зародження інституту адвокатури на українських землях

1. Надання правової допомоги та судове представництво часів Київської  Русі.

Виникнення  та розвиток адвокатури в Україні  пов’язується з часами, коли вона була юридично визначена як особливий  правовий інститут в реформах 1864 р. Проте й до того періоду в державах, які існували на території сучасної Україні, застосовувався аналог адвокатури — судове представництво. В період Київської Русі (ІX-XІІІ ст.) роль захисників у судах виконували родичі та добрі знайомі сторін, а також інші особи, які на певних умовах брали на себе обов’язок допомогти стороні відстояти своє право. В добу народження писаного систематизованого законодавства і панування звичаєвого права з повною перевагою останнього в судочинстві праця захисника в судах мала скоріше характер товариської допомоги, моральної під-тримки, а не професійної діяльності. 

Процесуальне  представництво в різних формах судового процесу часів Київської Русі можна зрозуміти, коротко проаналізувавши  джерела давньоруського права. Серед  таких джерел, безумовно, в першу  чергу слід виділити Руську Правду, яка об’єднувала кілька писаних законів, що визначали судові процедури. До неї належали фактично самостійні законодавчі акти Ярославова Правда, Правда синів Ярослава, Руська Правда ХІІ ст. та інші документи, що діяли в різні часи і багато в чому відрізнялись один від одного за змістом. Крім того, деякі форми судочинства ґрунтувались на звичаєвих нормах, а церковний суд керувався власними регуляціями. 

До наших  днів дійшло більше ста списків Руської  Правди, які можна класифікувати  на три основні редакції:   1) Коротка, 2) Велика,  3)  Скорочена. 

Найдавнішою редакцією є Коротка Правда, що складається із Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вірного (виникла  не пізніше 1054 р.).

 Велика  редакція, що виникла не раніше 1113 р. і пов’язана з ім’ям Володимира Мономаха, розділена на Суд Ярослава й Устав Мономаха. 

Скорочена редакція з’явилася в середині XV ст. з переробленої Докладної редакції. 

Суд і  судочинство. На Русі епохи удільних держав правління й суд не були розмежовані, а тому органи державного управління були одночасно й органами суду в підвладних сферах. 

Судовий процес мав яскраво виражений  змагальний і диспозитивний характер: він починався тільки з ініціативи позивача, сторони в ньому мали рівні права, судочинство було гласним і усним. Щоправда, у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування й самі ж судили таких злочинців.  

Давньоруське право ще не знало розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки у кримінальних справах (гоніння сліду, звід). У всякому разі, і у кримінальних, і у цивільних справах застосовувався змагальний процес, в якому сторони були рівноправні. Обидві сторони в процесі називалися позивачами.  

Обвинувачуваний призивався до суду особою, що перебувала при дворі намісника і називалася доводчиком. 

Призваний до суду у кримінальній справі повинен  був знайти поручителя, який би поручився за нього в його явці в судове засідання в зазначений строк. Якщо ж обвинувачуваний не знаходив поручителя, то його позбавляли волі й заковували в залізо. 

Поруч із органами місцевого князівського суду існував також суд громади. Його компетенція обмежувалася кордонами й особами громади.

Стадії  процесу. Судовий процес починався  позовом або “поклепом” з боку позивача, у якому вказувалися  правопорушення й обвинувачуваний. Виключення із цього правила становили  тільки вбивство й крадіжка, тому що позивач, як правило, не міг указати на конкретну особу. Верв, на землі якої виявлявся один з таких злочинів, повинна була відшукати злочинця або платити за вбивство виру.

 Руській  Правді відомі дві специфічні  процесуальні форми досудової підготовки справи — гоніння сліду й звід. Гоніння сліду — це відшукання злочинця по його слідах. Якщо слід привів до будинку конкретної людини — виходить, вона і є злочинцем, якщо в село — відповідальність несе громада, якщо втратився на великій дорозі — пошук злочинця припиняється. 

Якщо  ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому не залишається нічого іншого, як удатися до закличу, тобто  оголосити на торговельній площі  про пропажу в надії, що хто-небудь впізнає украдене або загублене  майно в іншої особи. Людина, у якої виявиться втрачене майно, може, однак, заявити, що вона придбала його правомірним способом, наприклад, купила. Тоді починається процес зводу. Власник майна повинен довести сумлінність його придбання, тобто вказати особу, у якої він придбав річ. При цьому досить показань двох свідків і митника — збирача торговельних мит. 

«Заклич»  означав публічне повідомлення про  скоєння злочину, вчинявся в людному  місці, де оголошувалося про зникнення  речі, що володіла індивідуальними  ознаками, тобто яку можна було впізнати. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили в кого-небудь, то він вважався відповідачем. Заклич передував зводу. Відповідач винний був повернути річ її власникові й сплатити штраф. Отже, «заклич» — це один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала індивідуально-визначені ознаки. 

Друга стадія процесу — «звід». Він  являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила  чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила зводу досить повно регулювалися статтями Пространної Правди.

 Звід  здійснювався або до закличу,  або в строк до трьох днів  після закличу. Особа, у якої  виявляли цю річ, повинна була  вказати, у кого ця річ була  придбана: «піди на звід, де єсть взяв». Звід тривав доти, доки не доходили до людини, не здатної дати пояснення, де вона придбала цю річ. Якщо звід закінчувався відшуканням злодія (татя), останній повинен був сплатити штраф і винагороду тому, кому він продав викрадену річ. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів звід тільки до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати звід. 

Якщо  звід приводив до кордонів держави  або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка. 

Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку вкраденої челяді. Отут також, як і в справах про крадіжку, вступав у дію інститут зводу. Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом, але тільки до третього зводу. Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челядина як «особі», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до кінцевого зводу, до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продажі і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 Пространної Правди). 

«Гоніння  сліду» — третя стадія судового процесу, що полягала в пошуку доказів і злочинця по слідах і спричиняло для верви, у якій губляться сліди вбивці або злодія, необхідність самій розшукати злочинця й видати його владі або платити дику виру.

 Отримані  в ході проведення «зводу»  і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення. 

Система доказів по Руській Правді складалася з показань свідків, речових доказів, присяги. У законі нічого не говориться про власне визнання й письмові докази. Серед доказів продовжували існувати випробування водою й залізом, а також присяга, що супроводжувалася цілуванням хреста. 

Розрізняли  дві категорії свідків — видоки й послухи. Перші — свідки в  сучасному значенні слова, очевидці події. Послух — більше складна категорія. Це особи, які чули про те, що трапилося, від кого-небудь, що мають відомості із других рук. Іноді під послухами розуміли й свідків доброї слави сторін. Вони повинні були показати, що відповідач або позивач — добропорядні люди, що заслуговують на довіру. По деяких цивільних і кримінальних справах було потрібно певне число свідків (наприклад, два свідки при укладанні договору купівлі-продажу, два видока при образі дією). Інакше кажучи, у використанні показань свідків наявний елемент формалізму. 

Позов вимагав конкретних судових доказів, якимись були: свідки — «видоки» і «послухи» вільного стану; «поличное», або «особі», тобто предмет злочину в обвинувачуваного в руках або на його дворі. 

Руська  Правда передбачала й такий вид  доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь в судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. Послухами могли бути тільки вільні люди й лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи. 

У разі неясності справи бралися до розшукування нових доказів. Важливим доказом  вважався результат, отриманий так  званим «судом божим», існування якого  пояснюється властивими людям тієї доби повір’ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги, різні випробування (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає дві види судових клятви — для позивача й відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів. Відповідач давав так звану очищувальну клятву. Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження правдивості своїх слів присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто даючи клятву, обманював, неодмінно буде так чи інакше покараний божеством. 

2. Адвокатура  в Україні періоду  литовсько-польської  держави.

Історичний  шлях виникнення та розвитку української  адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно  оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Правда, і до цього в Україні існувало так зване судове представництво.  

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX-XIII ст.) Роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідка порядного життя обвинуваченого). У цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, права захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.  

Професійна  ж адвокатури в Україні сформувалася в період польсько-литовських пір (XIV-XVI ст.). Як відомо, землі України в  останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а  після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою і освіта внаслідок цього Речі Посполитої, вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але і справило певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути та Магдебурзьке право.  

Введення  на Україні прогресивного права  зумовило витіснення звичаєвого права  законом спочатку в містах, де впроваджувалося  Магдебурзьке (німецьке) право (XIV-XV ст.), А дещо пізніше - і в загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше професійна адвокатури з'являється в міських судах, а з часом - у загальних публічних. Назва «адвокат» в значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» - пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини в Україну. До тих пір ж перший Литовський статут 1529 вживає термін «прокуратор». Правда, вживаються слова «адвокат», але вони стосуються адміністративних членів уряду.  

За часів  суцільного панування звичаєвого права, коли, як уже зазначалося, права захисника  носила громадський чи товариський  характер, захисником міг бути кожен  життєво досвідчений чоловік, обізнане з правовим звичаєм, що з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю. Однак у міру того, як право писане - закон витісняє право звичайне, захисником вже може бути людина, яка добре обізнаний з писаним правом - тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.  

Таким чином, коли в українських містах було впроваджено Магдебурзьке право, в міських судах вперше в XV ст. і з'являється захисник як професійний  юрист. Однак у ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати в суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожен повноправний житель міста.  

Вже в XVI ст. у загальнодержавних судах, зокрема  у великокнязівських - господарських, а також у судах міських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста - "прокуратора, або спікера». Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. у всіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 і 1588 pp.) Встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокурора в судах.