Зародження інституту адвокатури на українських землях

Зокрема, встановлювалося, що захисником міг  бути кожен вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу земських судів  у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.  

Литовський  статут передбачає, що прокуратор у  суді може виступати як представником  сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді посвідчений  письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.  

Важливо, що в Литовському Статуті вже  передбачений спеціальний урядовий захисник для бідних людей, вдів і  сиріт, які не могли себе захищати.  

Окремі  норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи впорався про певні факти, корисних для протилежної сторони, і намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнту.  

Отже, на основі Литовського статуту в  Україну вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко  виділити адвокатську діяльність як певну професію.  

Норми Литовського статуту та Магдебурзького права залишалися чинним правом і  в період гетьманщини (1648 - кінець XVIII ст.). Проте ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже Магдебурзьке право не могло  знайти в тодішній Україні повного застосування.

4. Особливості становлення інституту адвокатури на західноукраїнських землях. 

Із середини ХІV ст. Галичина знаходилася під владою Польщі, а з 1772 року – під пануванням Австро-Угорщини. Буковину окупувала Австрія. Ці обставини та особливі умови спровокували специфічні умови розвитку інституту адвокатури на цій території. Ще з прадавніх часів правосуддя на території Польщі й України здійснював князь, наділений усіма атрибутами монархічної влади. У ті часи було так заведено, що сторона, яка брала участь у процесі, не знаючи існуючих правових звичаїв чи встановлених юридичних норм, могла взяти собі за представника родича, знайомого чи будь-яку людину на допомогу. Цих осіб у Польщі почали називати речниками. Перші згадки в архівних матеріалах датуються часами правління польського короля Болеслава І. Важливим є той факт, що коли йшлося про вдів, сиріт, неповнолітніх осіб, такого речника їм призначав сам правитель. У ХІІІ ст. в Польщі з’являється такий вид представників, який мав назву «прокуратор». Прокуратор мав право представляти особу не лише в суді, але й в органах місцевого самоврядування. Його повноваження оформлялися письмовим дорученням сторони, засвідчувалися печаткою довірителя із зазначенням обсягу повноважень. Такий порядок оформлення прокуратора застосовувався виключно у цивільному та господарському процессах.

Уперше  Вислівський статут 1347 року, який кодифікував  давні правові звичаї та писане право, закріпив норму: захист є природним правом людини й у зв’язку із цим кожному, хто притягався до кримінальної відповідальності, дозволяється мати захисника. Більше того, в статуті було записано, що сторона мусить мати захисника, але зараз зрозуміло, що ця норма практично ніколи не виконувалася.

Слід  зауважити, що на перших порах слово  «адвокат» означало війта, який здійснював муніципальне управління . Уже з XVI століття прокурори перебували постійно при судах як правники, правознавці і користувалися захистом права й імунітету. Їх авторитет був настільки великим, що в Мазовецькому статуті було записано правило, в якому йшлося про

заборону  виступу прокурора. Закон уже  регулював порядок вступу прокурора  у справу, а також забороняв йому в один і той же відрізок часу мати більш як три справи. Важливим і цікавим є той факт, що за несумлінне виконання своїх обов’язків він карався штрафом (три гривні).

Інститут  адвокатури набув свого подальшого розвитку у збірнику законів Польщі 1511 року, де проголошено захисника самостійною фігурою у процесі. В наступних нормативних актах інститут адвокатури зазнав дальших змін: в нормативно-правових актах 1538 року існувала заборона здійснювати захист особам духовного сану. У 1543 році на західноукраїнських землях, які входили до складу Польщі, уперше було офіційно впроваджено платність правових послуг .

Закон 1543 року зробив значний крок до перетворення адвокатів на осіб, які постійно здійснюють функцію захисту, забороняючи іншим особам займатися цією роботою на постійній основі. Польське законодавство тогочасного періоду вимагало від адвокатів складання присяги, в якій вони клялися, що дотримуватимуться законів, не будуть зловживати своїми правами. За дисциплінарний проступок адвоката можна було покарати, заборонивши йому займатися адвокатською діяльністю протягом певного часу. Усі захисники отримали назву «палестри».

У 1578 році в Польщі було створено Коронний трибунал, що призвело до проведення судової реформи. Виник сейм, як парламент. Згодом з’явилися сеймові суди. Але проведена судова реформа була надто недосконалою. Основним, найважливішим аргументом цього можна назвати той факт, що судді трибуналу часто не були спеціалістами в галузі права.

Адвокати  починають відігравати в судовій  системі помітну роль як знавці законів, які мали значний вплив на суддів, а особливо у складних ситуаціях. Дуже часто послугами адвокатів як правових радників користувалися депутати парламенту. Слід зауважити, що колись у Польщі наявність вищої освіти для адвоката було необов’язковим [3]. Третій Литовський статут 1588 року не лише закріпив у своїх нормах право обвинуваченого мати в процесі свого захисника, але й обов’язок суду забезпечити підсудному адвоката, коли той був не в змозі його найняти з причини своєї бідності.

У законах 1678 року вперше вживають (поряд зі словом «прокурор») також термін «патрон», що з латинської означало захисник, покровитель, покровительство. Тепер польська судова система складалася не тільки з суддів, прокурорів та адвокатів, а й їхніх помічників.

Як адвокат, так і його помічник, мали бути виключно шляхтичами. Тільки зміни до законодавства 1764 року дещо пом’якшили це правило, допустивши до адвокатури осіб будьякого соціального стану, окрім адвокатів, які брали участь у Коронному трибуналі. Помічник адвоката проходив стажування протягом чотирьох років, якщо він мав наміри айматися юридичною практикою. Якщо він не мав таких намірів, його навчання могло обмежитися трьома роками. Упродовж першого року стажування помічник тільки слухав промови патрона, упорядковував документи в канцелярії. Решта часу навчання присвячувалася тому, що він за дорученням адвоката робив виписки з матеріалів справи, готував і редагував позови, заяви. Після завершення стажування помічник адвоката складав присягу, ставав патроном або меценатом, що означало «багатий покровитель наук, мистецтва».

Кількість адвокатів було визначено законом. Адвокат за домовленістю з клієнтом отримував гонорар – винагороду за працю. Обмежень щодо розміру гонорару не було. Коли вони виконували свої функції, то одягалися у чорну мантію або у спеціальний одяг встановленого окремо у кожному воєводстві кольору [11].

1778 року  було розроблено (але й не було  прийнято) «Зібрання судових прав» , фактично була законом про адвокатуру. Він встановлював норму, відповідно до якої адвокатом могла бути будь-яка особа, яка:

- досконало  знала польську та латинську  мови;

- засвоїла  добрі звичаї;

- досконало  знала право: кримінальне, цивільне, римське;

- знала  історію.

Після отримання юридичної освіти кандидат в адвокати проходив стажування в  суді протягом трьох років, виконуючи канцелярську роботу. Лише після цього він проходив стажування у патрона. Завершивши проходження практики у патрона, термін якої чітко не був визначений, кандидат допускався до так званої патронізації при судах. Це означало, що він повинен був скласти адвокатські іспити, скласти присягу, після чого ставав патроном. Слід зазначити, що у вищих спеціальних судах могли виступати тільки патрони, які склали спеціальний іспит і, крім цього, мали особливу рекомендацію членів палестри, які виступали у вищих судах.

У 1772 році відбувся перший поділ Польщі. Розвиток адвокатури у різних воєводствах колишньої Речі Посполитої відбувався під безпосереднім впливом законодавства державокупантів.

22 липня  1807 року було прийнято конституційний  закон, який на багато років визначав порядок діяльності адвокатури. Палестра поділялася на: патронів, адвокатів і меценатів [15]. Патронів призначав міністр справедливості на подання Трибуналу І інстанції; адвокатів – за поданням апеляційних судів; меценатів – королем за поданням міністра справедливості.

Найбільш  кваліфіковані й знатні захисники  звалися меценатами. При кожному  трибуналі І інстанції створювалася палата захисників, у Варшаві – Найбільша Палата. Адвокати в Галичині відігравали значну роль у судах різних інстанцій [14]. Але

найбільш  вагома їх роль була пов’язана з  роботою Королівського трибуналу. Він розпочинав свою роботу (строк повноважень) у перший понеділок після 11 листопада. Розпочиналася робота трибуналу з інавгурації, в якій обов’язково брали участь меценати. Очолював цю церемонію президент трибуналу. У перший день обов’язково проводилося богослужіння в костелі, де судді приймали присягу. Як правило, уже в цей період меценати на цих урочистостях були разом зі своїми клієнтами. Після прийняття присяги трибуналом, його поздоровляв представник палестри, бажав плідної роботи, а президент трибуналу чи маршалок дякував за привітання. Потім судовий чиновник проголошував, яка справа буде розглядатися першою, і Трибунал починав свою роботу. Весною суд із передмістя Варшави

переїздив до Любліна [6].

Але є  факти, які свідчать, що меценати не переїжджали до Любліна, тому що там  вже їхні справи представляли місцеві меценати: поляки чи русини (тобто українці). Захисники, які приїздили працювати до трибуналу, привозили із собою велику кількість харчів (не тільки для себе, але й брали сіно та овес коням). Відповідно до традицій, кожен захисник мусів мати з

собою велику кількість одягу. Наприклад, як свідчать джерела, у п’ятницю і  період посту одягався у чорне, в суботу – в попелясте, а починаючи з 1776 року одяг повинен був бути припасованим до відповідних кольорів, що прийнято було у воєводстві, де працював трибунал. Окрім цього, адвокат повинен був мати шаблю, відповідну стрижку – коротко

підстриженим  із короткою чуприною й довгими вусами. Подальша історія адвокатури в Польщі та Галичині тісно пов’язана з розвитком адвокатури в Росії, яка у зв’язку з відомими для нас історичними подіями приносила на ці землі свою правову систему, і в тому числі судову реформу 1864–1976 років.

Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині й Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Архівні джерела XVI ст. подають декілька прізвищ адвокатів-українців, які працювали в Галичині. Так, відомий історик Іван Крип’якевич називає Олександра Ігнатовича як українського адвоката, який працював на адвокатській ниві ще до 1546 року. З цих часів у писемних пам’ятках згадуються ще адвокати-українці Станіслав Гурський та Жигман. Відомими західноукраїнськими адвокатами, що почали працювати на початку ХІХ століття, були Вислобуцький, Яворський, Яків

Березницький, Василь Гусевич, Іван Товарницький та інші. В основному вони займалися юридичною практикою в таких містах, як Львів, Станіславів, Самбір, Коломия, Надвірна, Богородчани, Долина, Галич, Городенка. У другій половині ХІХ століття у Львові був 41 адвокат, із яких тільки два українці (Бачинський і Рачинський), три євреї, 32 – німці, а поляків

та греко-католиків  було четверо. У 1859 році в Галичині та Буковині було 229 адвокатів, з них у Львові – 76. Тоді, коли на західноукраїнських землях відбувався історичний період, який мав назву «Весна народів» та українського національного відродження, кількість адвокатів-українців, які зазвичай були ще й лідерами політичних партій, очолюючи боротьбу українського народу за свої права. Переломним став 1890 рік, коли мережа канцелярій українських адвокатів охопила майже всі міста Галичини [5]. Для законодавства Австрії було характерним пред’явлення до адвокатури підвищених вимог, починаючи зі встановлення диференційованих та високих цензів щодо надання правової допомоги. 1 травня 1781 року в Австрійській імперії було прийнято закон про судоустрій, який передбачав відносно особи, котра мала намір стати адвокатом, наступні вимоги: наявність вищої юридичної освіти, ступінь доктора права, проходження практики в

адвоката  без зазначення строку та складання  непростих екзаменів. Окрім цього, кандидат до адвокатури повинен був мати незаплямовану репутацію (відсутність будь-яких боргів, добра поведінка у приватному житті). Цісарським указом від 1802 року для кандидатів у адвокати введено нову вимогу: після проходження стажування адвоката кандидат мав отримати від цісаря дозвіл на складання адвокатського іспиту. Зрозуміло, що це було засобом, з допомогою якого регулювалася кількість адвокатів у монархії, у тому числі в Галичині та на Буковині.

У 1826 році указом цісаря введено правило, за яким адвокат допускався до виконання своїх обов’язків лише після прийняття відповідного рішення міністром юстиції. Це рішення відкрило широкі можливості для зловживань із боку влади. Тому що окремі кандидати, після проходження стажування в адвоката, дуже довго чекали на отримання дозволу, а інші взагалі