Закони Вавилонського царя Хаммурапі

Суворо охороняється приватна власність. Будь-яке посягання на рухоме чи нерухоме майно, на рабів чи худобу карається штрафом у 10-30-кратному розмірі або ж, що частіше,- смертю. За крадіжку майна палацу і храму (ст. 6), за купівлю без свідків у неповнолітнього чи раба (ст. 7), за грабунок (ст. 22) і навіть за мародерство під час пожежі (ст. 25) погрожувала смертна кара. Спроби присвоєння зданого на зберігання хліба чи срібла караються набагато м'якше - подвійним штрафом (ст. 12, 24). Земля, вода, зрошувальна система вважалися державною власністю. Користування земельною ділянкою, включаючи оренду, обмін, передачу в спадщину, пов'язувалося з добросовісним виконанням своїх обов'язків. У разі небажання виконувати їх чи неможливості (воїн потрапив у полон), земельний наділ передавався іншому. За неявку на військову службу без причини власник такого наділу карався смертю.

Одним із об'єктів  власності були раби. Крадіжка раба, його переховування чи навіть сприяння втечі раба (див. ст. 13) однозначно каралося смертю. Існувало і боргове рабство, однак термін боргової кабали обмежувався трьома роками (ст. 117). Цікаво, що закон передбачає віддання в боргову кабалу дружини, сина або дочки боржника, але не його самого. Подібні паралелі - діти власність батька, який може продати їх у рабство, мають місце і в інших рабовласницьких суспільствах. Ці обмеження ставили на меті запобігти розоренню селян і остаточному перетворенню їх у рабів, оскільки селяни були основою ополчення, а також платниками державних податків. 

Державний лад 

Стародавнє Вавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Але царська влада не була сильною.

Цар розглядався  як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави  не був самостійним, його діяльність керувалось зверху, богом. Знизу царська влада обмежувалась сильним духовенством і багатими містами. Три священних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон – мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване становище. Цар не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них солдат, змушувати працювати в храмових господарствах. Недоторканість прав цих міст контролювали жерці.

Стародавні Вавилонські правителі створили чіткий механізм управління. Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави. Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці. Особи, що керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого розмежування функцій між ними не було.

Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував  і контролював роботу всіх відомств імперії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.

Помічник нубанди  – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш  – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відомство очолював вакіль-амуррі.

У провінціях функції  місцевого управління і представника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общинного управління.

Названі чиновники  очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність щодо збору податей, мобілізації  населення на громадські роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакільтамкари.

У царських і  храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Однак органи общинного управління ще не втратили своїх повноважень.

Суд. Окрім реформи  в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак  він зберіг право общинних органів  управління на розбір дрібних правопорушень, майнових спорів між общинниками, не скасував звичаєве право.

Суд не був відділений від адміністрації. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях. Судовий розгляд був відкритим. Для з’ясування істини практикувався “божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув, його провина вважалась доведеною.

Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв’язання питання винятково до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоловік не втопить дружину – перелюбницю, “то й цар може помилувати свого раба” (ст. 129).

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини службових осіб (передусім суддів), чиновників і воєначальників (ст. 1 – 5).

Законник Хаммурапі  детально розглядає становище свідка, доказову силу його свідчень, значення документів позивача та відповідача. Під час розгляду майнових спорів, особливо щодо угод про купівлю-продаж землі, позику, вантаж, вимагалося надавати суду розписки, письмові договори та інші документи. Якщо письмові документи у справі відсутні, позивач і відповідач повинні були давати клятву перед божеством у храмі в присутності свідків.

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення  суддів, очевидно вбачаючи в цьому  форму контролю за їх діяльністю та дотриманням законності. Він міг оголосити амністію, помилувати або віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробуванням водою). Судді могли примусити будь-якого учасника процесу дати клятву, привести його до присяги.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись законів.

Отже, судова система  в результаті реформ Хаммурапі стала  централізованою, майже незалежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право.

Збройні сили. Військова реформа закріпила нову організацію армії, підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство, значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись.

У законнику  Хаммурапі майно, надане воїну, і  його обов’язки перед царем позначено  терміном “ільк”. Земельний наділ  становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого робітника. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царської служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за батька міг продовжити його повнолітній син (ст. 26–31).

Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконно  віддав під суд, то винного належало стратити (ст. 34). Таке ж покарання застосовувалось до командирів, що відбирали у воїнів їх трофеї.  

Зобов’язальне право 

Зобов'язання у  Вавилоні виникали з догорів та правопорушень. Договірне право було досить розвинутим. Існували ціла система договорів, що свідчать про високий ступінь розвитку обігу, товарно – грошових відносин, а також про значну роль лихварства, банків тогочасного суспільства. Для укладення договорів не вимагали дотримуватись якоїсь обрядовості. Переважала письмова форма угод і обов'язково при свідках. При укладенні де яких договорів вимагали ще й принесення клятва, яка підкріплювала непорушність угоди.

У законах Хаммурапі  є ряд статей, що регулюють оренду землі, яка відігравала, очевидно, велику роль у земельних відносинах того часу. Плата за орендоване поле дорівнювала, як правило, третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два роки). На більш тривалий строк в оренду здавались ще не освоєні землі. Законодавство, що визначало відносини між власником землі і орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46).

Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів. Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і відповідальність у випадку втрати або заги-белі найнятого майна (ст. 120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого найму. Крім сільськогосподарських працівників, наймали лікарів, ветеринарів, будівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у випадку смерті хворого, будівельника, якщо будинок розвалювався)(ст. 215 – 223; 228 – 232; 257; 274).

Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір  позики. Характерною рисою законодавства Хаммурапі з цього питання є прагнення до захисту боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

В умовах існування  приватної власності як на рухоме, так і нерухоме майно великого розвитку набув договір купівлі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, будівель, рабів, худоби) здійснювався в письмовій формі (на глиняних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вважався недійсним (ст. 9 – 13; 36).

Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення (ст. 120, 124).

Законам Хаммурапі  були відомі зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245). 

Шлюбно-сімейне  право 

Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося.

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювався з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі-продажу. Посаг і подарунки від нареченого давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли її звинувачували у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці) (ст. 138; 141).

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік – авілум, залишаючи її, повинен був виділити на виховання дітей половину свого майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів аліментних зобов’язань.

Дружина могла  піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік  потрапив у полон і не залишив  їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина була зобов’язана повернутися до нього, а діти “повинні були йти за своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім’ю і втікав зі свого поселення, а потім повертався, його дружина не була зобов’язана повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла (ст. 138) (1 міна – 504 гр.). Мушкенум за такого розлучення сплачував півміни. При бездітній сім’ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але не міг цього робити, якщо дружина привела рабиню, яка народить йому дітей. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена.

Закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жінки. Дружина авілума мало право розпоряджатися своїм посагом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала досить широку цивільну дієздатність.

Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зраду, але це стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла в будинок іншого” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною”.

Закони Хаммурапі  погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно із законами шумерів. Дівчина могла з’являтися на вулиці і в громадських місцях лише в супроводі своїх родичів, інакше вона вважалася розпусницею, а у випадку її зґвалтування винний міг бути звільнений від відповідальності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка не виходила заміж, батько міг передати її храмові на положення блудниці (жриці кохання), що не вважалося ганебним.

Законник закріплював  майже необмежену владу батька над дітьми. 

Кримінальне і процесуальне право 

Нормам кримінального права присвячено багато статей в законниках Хаммурапі  та інших законів тих часів. Зокрема, в законнику передбачена ціла система злочинів і покарань. Злочини можна поділити на такі групи:

1)        проти держави – недонесення  про змову, бунт (ст. 109); невиконання військового обов'язку (ст. 28, 33);