Внешняя политика стран Европы во второй половине ХХ века

Економічне піднесення 60-х  років мало своїм наслідком збільшення заробітної плати та соціальних видатків держави. Зокрема, було запроваджено 80-відсоткову компенсацію за лікування, чотиритижневу  оплачувану відпустку.

На президентських виборах 1965 р. знову переміг де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45 % голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та незаперечний авторитет самого президента.

Промислова криза 70-х років, що захопила також Францію, змусила  Ж.Помпіду частково відступити від зовнішньополітичних установок де Голля. Знову почалося зближення зі США, Франція погодилася на прийняття Англії до "Спільного ринку", проти чого тривалий час категорично виступав де Голль, вважаючи Англію троянським конем Сполучених Штатів Америки.

Італія

Важливу роль в оздоровленні італійського суспільства відіграв "план Маршалла" (1947). Італія отримала товарів та устаткування на 1,5 млрд. дол., що дало можливість на багатьох підприємствах  обновити основні фонди, зміцнити підвалини  приватної власності та ринкової економіки. На цій основі відбувалося  подальше зближення між Італією  і США. 2 лютого 1948 р. обидві держави  підписали "Договір про дружбу, торгівлю та навігацію". Там були статті про використання Сполученими  Штатами італійської території у боротьбі проти третьої країни. Відповідно до цього договору США почали фінансувати значну частину витрат італійської армії. Американське керівництво, освідомлене про флірт італійських комуністів зі сталінським режимом, було стурбоване можливістю комунізації Італії. Цим пояснювалася особлива увага до Італії з боку США. У 1949 р. Італія стала членом НАТО і, таким чином, остаточно увійшла в лоно західної демократії.

У міжнародному плані в 60-х  роках пожвавилися економічні контакти з країнами Східної Європи, в тому числі з СРСР. У 1966 р. обидві держави  підписали угоду про будівництво  автомобільного заводу в Тольятті — ВАЗу. Радянський Союз зобов'язувався розплачуватися за італійську допомогу природним газом.

У зовнішньополітичному плані  Італія, ставши членом усіх західноєвропейських  структур, проводила політику, що відповідала  інтересам демократичних країн  світу і була спрямована на забезпечення миру та безпеки в Європі та світі. Так, у 1968 р. міністр закордонних  справ Аминторе Фанфані висловився за мирне врегулювання у В'єтнамі.

У міжнародному плані Італія — член "сімки", ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та багатьох інших європейських і  світових організацій. Італія після  подій 1989—1991 pp. була однією з перших великих країн світу, що надали найрізноманітнішу, насамперед фінансову, підтримку країнам Східної Європи, які звільнилися від комуністичного тоталітаризму. 28 грудня 1991 р. Італія визнала незалежну Україну. Під час візиту президента України Л. Д. Кучми до Рима (травень 1995 р.) між Італією і Україною було підписано Договір про дружбу та співробітництво. У 1995 р. Італія вийшла на друге місце серед торгових партнерів України з числа країн Західної Європи. На 1 липня 1996 р. в Україні зареєстровано 134 СП з італійськими партнерами. Чимало українських підприємств, особливо легкої промисловості, виконують замовлення італійських фірм, працюючи на давальницькій сировині.

26—28 листопада 2002 р. на  запрошення президента К. Чампі відбувся ще один візит президента України Л.Кучми до Італійської Республіки. У центрі переговорів з керівниками країни, зокрема прем'єр-міністром С. Берлусконі, були проблеми економічного співробітництва між обома країнами, співробітництва України з ЄС, проблема реалізації п'ятого Європейського транспортного коридору та ін.

Іспанія

Міжнародна ізоляція змусила  Франко вдатися до пом'якшення існуючого  режиму. У квітні 1947 р. була створена Вища королівська рада, а 6 липня 1947 р. було проведено референдум про  державний устрій Іспанії. Більше як 14 млн. іспанців висловилися за відновлення  монархії, убачаючи в ній символ єдності нації та можливість покінчити  з фашистською диктатурою. Іспанія  формально стала вважатися монархією. І хоча Франко залишив за собою  посаду довічного глави держави, Захід розцінив цей крок як намір  рухатися шляхом демократії. З іншого боку, західні політики дійшли висновку, що впливати на іспанське керівництво  набагато легше й ефективніше, не розриваючи з ним зв'язків. І в 1949 р. західні посли повернулися  до Іспанії. Згідно з договором від 26 вересня 1953 р. про оборону, економічну допомогу та взаємну безпеку США  дістали право на будівництво  військових баз на території Іспанії, а наприкінці 1955 р. Іспанія стала  членом ООН.

Американська допомога сприяла  стабілізації господарської ситуації у країні. І в 60-х роках економічна кон'юнктура залишалася сприятливою. Посилились господарські зв'язки Іспанії  зі США та країнами Західної Європи, песета стала конвертованою валютою.

У зовнішній політиці Іспанії 60-х років було взято курс на зміцнення  зв'язків зі США і НАТО. Водночас налагоджувалися торговельні зв'язки з соціалістичними країнами.

1996 pp.) відбувся остаточний перехід від диктатури до демократії, а модернізована Іспанія стала невід'ємною частиною демократичної Європи. Уряд соціалістів запровадив безплатну освіту і медичне обслуговування, відбувалася масштабна приватизація державної власності, надходження від якої за 14 років становили 1,5 трлн песет. Неабияку роль у наповненні державного бюджету відігравав туризм. Так, у 1982 p., коли Іспанію відвідало 42 млн. туристів, прибутки від нього становили 6,4 млрд. дол.

Попри окремі допущені помилки, реформи в Іспанії були добре  пророблені, їх реалізація загалом  відбувалася спокійно, без глибокого  травмування основної частини іспанського  суспільства. Країна поступово набула образу сучасної, зайняла гідне місце  в європейському та світовому  співтоваристві.

Водночас в іспанському  керівництві зріло переконання, що тільки інтеграція в західні військові  структури і механізми допоможе зжити в генеральському середовищі мікроб путчизму й гарантувати безпеку  для Іспанії, що шлях у цивілізовану Європу лежить через НАТО та ЄЕС. Утім, такий підхід аж ніяк не завадив  Іспанії проводити самостійну зовнішню політику на міжнародній арені і, зрештою, цілком себе виправдав. У травні 1982 р. Іспанія увійшла в НАТО, що стало для неї лікбезом у галузі демократії й сучасного військового будівництва для іспанського генералітету. Але тоді це викликало бурхливі протести частини електорату. По Іспанії прокотились багатотисячні антинатовські мітинги, у перших рядах яких був і соціаліст Хав'єр Солана — майбутній Генеральний секретар НАТО. Запевнивши іспанців, що Іспанія не братиме участь у військових структурах НАТО, Гонсалесу вдалося заручитися їхньою підтримкою щодо входження країни в НАТО. Ставлення іспанців до альянсу поступово змінювалося, і в 1998 р. здійснився остаточний вступ до цієї організації. А в 1986 р. Іспанія стала членом-учасником Європейського економічного співтовариства й, урешті-решт, перетворилась на органічну частину Західної Європи. Цей процес не був одностороннім. За останні 25 років країни Заходу вклали в Іспанію у вигляді прямої допомоги та інвестицій сотні мільярдів доларів.