Автор: Пользователь скрыл имя, 27 Февраля 2012 в 23:12, контрольная работа
Після Другої світової війни почався розпад Британської колоніальної імперії. Політика метрополії щодо визнання права колоній на незалежність існувала у двох вимірах. Якщо виявлялося, що ту чи іншу колонію не вдається втримати в існуючому стані, то надання території статусу домініона чи повної незалежності оголошувалося як акт милосердя та великодушності з боку британської корони. Так, у 1947 р. відбувся поділ на домініони Індостану (Індійський Союз та Пакистан), 1948 р. права домініона здобув Цейлон, незалежною стала Бірма. Тим часом в Африці (Уганда, Кенія, Золотий Берег, Нігерія), Азії (Малайя) англійці вдалися до застосування сили для збереження колоніальних володінь.
4 ноября на Трафальгарской площади Лондона состоялся один из самых больших митингов, организованный Чрезвычайным комитетом по суэцкому вопросу при поддержке Английского комитета защиты мира. Против участников этого митинга была брошена пешая и конная полиция, которая в течение четырех часов пыталась оттеснить собравшихся от резиденции премьер-министра, где правительство обсуждало сложившееся положение.
Массовые демонстрации протеста против войны в Египте состоялись в Манчестере, Бирмингеме, Ливерпуле и других городах.
Движение против суэцкой войны отчетливо показало, что политика правящих кругов, диктуемая монополистическим капиталом, противоречит коренным интересам английского народа.
Решающую роль в срыве этой империалистической авантюры сыграли вооруженный отпор со стороны Египта, позиция Советского Союза, выступившего в защиту суверенных прав египетского народа.
6 ноября 1956 г. английское
правительство было вынуждено
отдать приказ своим
Провал англо-франко-
Хотя в англо-американских
отношениях и возникали серьезные
трения, сохранение этого союза рассматривалось
как важная задача английской внешней
политики. Правящие круги Великобритании
извлекали немалые
Отношения Великобритании с
СССР в 50-х годах оставались скованными
ее приверженностью к
Огромное внимание правящие круги Англии, стоявшая у власти Консервативная партия уделяли в своей политике проблемам Содружества наций и сохранения своей колониальной империи.
В Содружестве в 50-х годах росли центробежные тенденции, наблюдалось прогрессирующее ослабление экономической, политической и военной зависимости стран — членов этого объединения от Великобритании. Нарастали острые противоречия и по вопросам внешней политики. Внутри Содружества формировались фактически две группы государств с различной внешнеполитической ориентацией. Одна из них участвовала в империалистических группировках, направленных против стран социализма и национально-освободительного движения, в другой (в основном афро-азиатские страны, ставшие на путь независимого развития) заметно было стремление проводить политику неучастия в военных блоках и сотрудничества со всеми странами на основе принципов мирного сосуществования.
Центробежные тенденции в Содружестве особенно отчетливо проявились в период суэцкого кризиса. На заседании Генеральной Ассамблеи ООН 2 ноября 1956 г. против резолюции о прекращении англо-франко-израильской агрессии вместе со странами-агрессорами голосовали только Австралия и Новая Зеландия. Большинство стран Содружества не поддержало Англию, а Индия и Цейлон заняли решительную позицию в защиту Египта. Дж. Неру впоследствии говорил, что именно в связи с суэцким кризисом впервые встал вопрос о возможности выхода Индии из Содружества. Известно также заявление министра иностранных дел Канады Л. Пирсона о том, что “суэцкий кризис поставил британское Содружество на грань распада”.
Еще сложнее становилась
обстановка в колониях Британской империи,
50-е годы ознаменовались кровопролитными
колониальными войнами
Консерваторы были вынуждены признать факт распада Британской империи. В 1957 г. добились независимости колонии Золотой Берег (Гана) и Малайская Федерация, в 1960 г. — Кипр и Нигерия. Однако колониальная империя Великобритании, особенно ее владения в Африке, все еще сохраняла значительные размеры, и процесс ее крушения развернулся во всю силу в следующем десятилетии.
Франція
У сфері зовнішньої політики
зусилля уряду були спрямовані на
те, щоб змусити світ рахуватися
з Францією як великою державою.
На той час це було непросто. Почала
розпадатися французька колоніальна
імперія. У 1946 р. французам довелося
залишити Сирію та Ліван. Антиколоніальний
рух розгорнувся в Південно-
Вихід французьких комуністів
з уряду був негативно
Зовнішня політика в першій половині 50-х років
Метою зовнішньої політики
Франції в . першій половині 50-х років
було посилення її ролі в європейських
справах, зміцнення дружби та співробітництва
з усіма демократичними країнами
і збереження в будь-якій формі
колоніальної імперії. Франція брала
найактивнішу участь у створенні
західноєвропейської
Що ж до іншого завдання зовнішньої політики, то, попри всі зусилля, зберегти колоніальну імперію Франції не вдалося. Восьмирічна війна у В'єтнамі завершилася поразкою французьких військ під Дьєнб'єнфу в березні 1954 р. Загальні втрати французької армії у цій кампанії сягали 320 тис. чол. Франція змушена була визнати незалежність В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Під впливом поразки у В'єтнамі французька колоніальна політика видозмінювалася, набувала характеру вибіркового підходу до питання надання колоніям незалежності. Так, у 1954—1955 pp. уряд радикал-соціаліста П. Мен-дес-Франса вирішив надати автономію Тунісу та Марокко. Проте Алжир такого статусу не отримав. 1 листопада 1954 р. в найбільш офранцуженій колонії — Алжирі — почалася визвольна війна.
Колоніальна проблема виявилася непосильною для урядів Четвертої республіки. Вона не була вирішена ані після Другої світової війни, ані тим більше в першій половині та середині 50-х років, коли уряди формувалися на основі коаліції правих та центру — МРП, радикалів та незалежних.
У середині 50-х років проявилася
глибока криза Четвертої
Багато хто у Франції бачив вихід у радикальній зміні самої форми правління, в обмеженні всесилля парламенту та безсилля уряду, припиненні міністерської чехарди, у встановленні системи сильної влади, яка зможе придушити національно-визвольний рух у колоніях, зміцнити французькі позиції в Європі та світі. Ще далі йшли так звані "пу-жадисти". їхній лідер, дрібний крамар П'єр Пужад, вимагав перегляду конституції, ліквідації республіки й збереження "єдиної та неподільної імперії". У середині та другій половині 50-х років рух "пужадистів" набув значного розмаху. Маси втратили надію нате, що ліві угруповання зможуть забезпечити керівництво країною. Хід подій прискорили надання у березні 1956 р. урядом соціаліста Гі Молле незалежності Тунісові і Марокко і непопулярна алжирська війна, яку, на думку багатьох, слід було закінчити якомога швидше й обов'язково під лозунгом "Алжир — французький".
Алжирська війна стала
больовою точкою для переважної більшості
французів і послужила
13 травня 1958 р. французьке
населення Алжиру вчинило
Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала проблема Алжиру. Надії колоніалістів виявилися марними. Де Голль і раніше розумів, що наміри утримати Алжир — не що інше як ілюзія, і в 1959 р. вперше заявив: ''Алжир— алжирський". Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн. французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру змушені були повернутися до Франції. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти вчинили заколот і спробували захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні I960 р. він направив до Алжиру надійні війська і виступ було придушено. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів в Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом "французького Алжиру", пішла в підпілля і створила таємну військову організацію ОАС, яка почала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля. Шарль де Голль з цього приводу цілком серйозно констатував: "У чині лейтенанта в Першу світову війну і полковника в Другу ніколи так близько не спілкувався зі смертю, як за часів президентства".
У зовнішній політиці де Голль здійснював незалежний курс. Практичні заходи у цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966—1967 pp. (членом цієї організації Франція стала ще в 1949 p.), ліквідація військових баз альянсу на її території, визнання у 1959 р. кордону по Одеру — Нейсе, комуністичного Китаю — у 1964 p., негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку Захід, особливо США та Англія, сприйняли більш ніж прохолодно.
Таким чином, внутрішній політиці консенсусу відповідала незалежна зовнішня політика, політика підтримки нормальних стосунків з усіма, насамперед із сусідами. А це означало, що відхід на розумну відстань від атлантичної солідарності компенсувався активізацією самостійної європейської та азійської політики Франції. Дуже показовою у цьому плані була діяльність Французької республіки, спрямована на остаточне примирення з Німеччиною, ліквідацію клімату недоброзичливості та підозрінь, який понад триста років визначав вектор франко-німецьких стосунків. Єлісейський договір 1963 p., що його підписали де Голль і Аденауер, остаточно "поклав край 400 рокам ворожнечі та конфліктів " між обома державами.
Створення французьких ядерних
сил також відповідало
Информация о работе Внешняя политика стран Европы во второй половине ХХ века