Внешняя политика стран Европы во второй половине ХХ века

4 ноября на Трафальгарской площади Лондона состоялся один из самых больших митингов, организованный Чрезвычайным комитетом по суэцкому вопросу при поддержке Английского комитета защиты мира. Против участников этого митинга была брошена пешая и конная полиция, которая в течение четырех часов пыталась оттеснить собравшихся от резиденции премьер-министра, где правительство обсуждало сложившееся положение.

Массовые демонстрации протеста против войны в Египте состоялись в Манчестере, Бирмингеме, Ливерпуле  и других городах.

Движение против суэцкой войны отчетливо показало, что политика правящих кругов, диктуемая монополистическим капиталом, противоречит коренным интересам английского народа.

Решающую роль в срыве  этой империалистической авантюры сыграли  вооруженный отпор со стороны  Египта, позиция Советского Союза, выступившего в защиту суверенных прав египетского  народа.

6 ноября 1956 г. английское  правительство было вынуждено  отдать приказ своим вооруженным  силам в Египте прекратить  огонь. 19 ноября Иден, чья отставка  была одним из главных требований  народных масс, отошел от государственных  дел. На смену кабинету А.  Идена пришло новое консервативное  правительство во главе с Гарольдом  Макмилланом. 

Провал англо-франко-израильской  агрессии обострил англо-американские отношения. США и Англию объединяло стремление упрочить империалистическое господство на Ближнем Востоке, но каждая из держав добивалась укрепления прежде всего своих собственных позиций. Сыграв роль одного из подстрекателей агрессии, США в решающий момент сочли выгодным отмежеваться от своих союзников. Это вызвало возмущение английских консерваторов. Более 100 членов правящей Консервативной партии внесли в палате общин резолюцию, осуждавшую позицию США в суэцком кризисе как “чреватую опаснейшими последствиями для Атлантического союза”.

Хотя в англо-американских отношениях и возникали серьезные  трения, сохранение этого союза рассматривалось  как важная задача английской внешней  политики. Правящие круги Великобритании извлекали немалые экономические  и военно-политические выгоды из “особых  отношений” с США.

Отношения Великобритании с  СССР в 50-х годах оставались скованными ее приверженностью к антикоммунистическому  блоку западных государств во главе  с США. Но лидеры Консервативной партии в конце 50-х годов стали понимать опасность политики “холодной войны”, прежде всего с точки зрения английских национальных интересов. 24 мая 1959 г. в  итоге визита в СССР британского  премьера Г. Макмиллана было. подписано советско-английское торговое соглашение сроком на пять лет, а также первое соглашение о связях между СССР и Англией в области науки, техники и образования на 1960—1961 гг.

Огромное внимание правящие круги Англии, стоявшая у власти Консервативная партия уделяли в  своей политике проблемам Содружества  наций и сохранения своей колониальной империи.

В Содружестве в 50-х годах  росли центробежные тенденции, наблюдалось  прогрессирующее ослабление экономической, политической и военной зависимости  стран — членов этого объединения  от Великобритании. Нарастали острые противоречия и по вопросам внешней  политики. Внутри Содружества формировались  фактически две группы государств с различной внешнеполитической ориентацией. Одна из них участвовала в империалистических группировках, направленных против стран социализма и национально-освободительного движения, в другой (в основном афро-азиатские страны, ставшие на путь независимого развития) заметно было стремление проводить политику неучастия в военных блоках и сотрудничества со всеми странами на основе принципов мирного сосуществования.

Центробежные тенденции  в Содружестве особенно отчетливо  проявились в период суэцкого кризиса. На заседании Генеральной Ассамблеи ООН 2 ноября 1956 г. против резолюции о прекращении англо-франко-израильской агрессии вместе со странами-агрессорами голосовали только Австралия и Новая Зеландия. Большинство стран Содружества не поддержало Англию, а Индия и Цейлон заняли решительную позицию в защиту Египта. Дж. Неру впоследствии говорил, что именно в связи с суэцким кризисом впервые встал вопрос о возможности выхода Индии из Содружества. Известно также заявление министра иностранных дел Канады Л. Пирсона о том, что “суэцкий кризис поставил британское Содружество на грань распада”.

Еще сложнее становилась  обстановка в колониях Британской империи, 50-е годы ознаменовались кровопролитными  колониальными войнами британского  империализма в Малайе, Кении, Британской Гвиане и др. Нараставшее национально-освободительное  движение народов колониальных и  зависимых стран побуждало английскую буржуазию изыскивать новые формы  сохранения своих экономических  и военно-политических позиций на ранее подвластных ей территориях. Там, где сила не решала вопроса, она  проявляла известную гибкость и  всячески маневрировала, стремясь сохранить  свое влияние.

Консерваторы были вынуждены  признать факт распада Британской империи. В 1957 г. добились независимости колонии  Золотой Берег (Гана) и Малайская  Федерация, в 1960 г. — Кипр и Нигерия. Однако колониальная империя Великобритании, особенно ее владения в Африке, все  еще сохраняла значительные размеры, и процесс ее крушения развернулся  во всю силу в следующем десятилетии.

Франція

У сфері зовнішньої політики зусилля уряду були спрямовані на те, щоб змусити світ рахуватися з Францією як великою державою. На той час це було непросто. Почала розпадатися французька колоніальна  імперія. У 1946 р. французам довелося залишити Сирію та Ліван. Антиколоніальний рух розгорнувся в Південно-Східній  Азії. Виникла Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ). Франція не хотіла змиритися  з ходом історичних подій і  опинилася в багаторічній смузі  колоніальних воєн, які не принесли їй ані слави, ані достатку.

Вихід французьких комуністів з уряду був негативно сприйнятий радянським партійно-державним керівництвом. А. Жданов у своєму листі, направленому лідерові ФКП М. Торезу (2 червня 1947 p.), висловив стурбованість ЦК ВКП(б) ситуацією, що склалася. Він зауважив, що дії компартії Франції не були погоджені з радянською стороною і стали для неї "цілковитою несподіванкою", з вимушеною дипломатичністю просив "інформувати" про ситуацію та лінію ФКП наскільки можливо швидше. Мотивувалося це тим, що "радянські робітники стурбовані" зміною становища у Франції. Від ФКП вимагалося керуватися інструкціями ЦК ВКП(б) і на повний голос заявляти про підтримку миролюбної та демократичної політики Москви. Отже, хто платив, той і замовляв музику. Так чи інакше, надії ФКП та ВКП(б) на комунізацію Франції у 1947 р. провалилися.

Зовнішня політика в першій половині 50-х років

Метою зовнішньої політики Франції в . першій половині 50-х років  було посилення її ролі в європейських справах, зміцнення дружби та співробітництва  з усіма демократичними країнами і збереження в будь-якій формі  колоніальної імперії. Франція брала  найактивнішу участь у створенні  західноєвропейської інтеграції, а  французькі лідери стали також ініціаторами військової інтеграції. Саме від Франції  виходила ідея створення європейської армії, запропонована в 1950 р. прем'єр-міністром  Рене Плевеном. Французький прем'єр-міністр Піне підписав у 1952 р. договір про Європейське оборонне співтовариство ("європейська армія"). Однак у Франції його розцінили як загрозу національному суверенітетові, втрати контролю над власними збройними силами. До того ж надто свіжими були враження від німецької навали у 1914 й, особливо, в 1940 pp. 30 серпня 1954 р. Національні збори Франції проголосували проти створення європейської армії. Активна участь Франції у справі об'єднання антикомуністичних сил і створення антирадянських військово-політичних блоків країн Заходу привела до анулювання Радянським Союзом 7 травня 1955 р. радянсько-французького договору від 10 грудня 1944 р. Утім, договір втратив своє значення давно, ще з початку "холодної війни".

Що ж до іншого завдання зовнішньої політики, то, попри всі  зусилля, зберегти колоніальну імперію  Франції не вдалося. Восьмирічна  війна у В'єтнамі завершилася  поразкою французьких військ під  Дьєнб'єнфу в березні 1954 р. Загальні втрати французької армії у цій кампанії сягали 320 тис. чол. Франція змушена була визнати незалежність В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Під впливом поразки у В'єтнамі французька колоніальна політика видозмінювалася, набувала характеру вибіркового підходу до питання надання колоніям незалежності. Так, у 1954—1955 pp. уряд радикал-соціаліста П. Мен-дес-Франса вирішив надати автономію Тунісу та Марокко. Проте Алжир такого статусу не отримав. 1 листопада 1954 р. в найбільш офранцуженій колонії — Алжирі — почалася визвольна війна.

Колоніальна проблема виявилася  непосильною для урядів Четвертої  республіки. Вона не була вирішена ані  після Другої світової війни, ані  тим більше в першій половині та середині 50-х років, коли уряди формувалися  на основі коаліції правих та центру —  МРП, радикалів та незалежних.

У середині 50-х років проявилася глибока криза Четвертої республіки. Франція, починаючи з 1939 р., не виходила фактично з тривалої смуги війн, унаслідок чого збільшувалися податки, повільно зростав матеріальний рівень життя. Правлячі партії Четвертої республіки виявилися неспроможними стабілізувати  обстановку, розв'язати заплутаний клубок проблем. Від режиму відвернулися всі верстви французького суспільства. Національну буржуазію лякав  розпад колоніальної імперії, зростання  залежності Франції від західних союзників, особливо США. Французькі патріоти боялися втрати країною її суверенітету. Болісно зачіпало всіх падіння престижу Франції у світі та Європі. Селяни страждали від надмірно високих  податків та низьких закупівельних  цін. Заробітна плата збільшувалася  повільніше, аніж вартість життя.

Багато хто у Франції  бачив вихід у радикальній  зміні самої форми правління, в обмеженні всесилля парламенту та безсилля уряду, припиненні міністерської  чехарди, у встановленні системи  сильної влади, яка зможе придушити  національно-визвольний рух у колоніях, зміцнити французькі позиції в Європі та світі. Ще далі йшли так звані "пу-жадисти". їхній лідер, дрібний крамар П'єр Пужад, вимагав перегляду конституції, ліквідації республіки й збереження "єдиної та неподільної імперії". У середині та другій половині 50-х років рух "пужадистів" набув значного розмаху. Маси втратили надію нате, що ліві угруповання зможуть забезпечити керівництво країною. Хід подій прискорили надання у березні 1956 р. урядом соціаліста Гі Молле незалежності Тунісові і Марокко і непопулярна алжирська війна, яку, на думку багатьох, слід було закінчити якомога швидше й обов'язково під лозунгом "Алжир — французький".

Алжирська війна стала  больовою точкою для переважної більшості  французів і послужила каталізатором  демонтажу Четвертої республіки. Під час війни в Алжирі загинуло 28 тис. французів, однак два-три покоління  французів вважали його невід'ємною  частиною країни. Крах імперії бачився  як крах великої держави, приниження її гідності.

13 травня 1958 р. французьке  населення Алжиру вчинило заколот,  створило "Комітет громадського  порятунку" й закликало передати  владу де Голлю, сподіваючись, що Алжир залишиться французьким.  Де Голль, який з 1946 р. чекав,  що його покличуть, зажадав  надзвичайних повноважень і відміни  конституції 1946 р. Загроза громадянської  війни змусила правлячі кола  поступитися. 1 червня 1958 р. де Голль  обійняв посаду прем'єр-міністра  і сформував уряд, до якого  увійшли голлісти і представники великого капіталу М. Деб-ре, Кув де Мюрвіль, Ж. Помпіду. У кабінеті були представлені всі партії, що голосували за де Голля. Четверта республіка впала.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала проблема Алжиру. Надії колоніалістів виявилися  марними. Де Голль і раніше розумів, що наміри утримати Алжир — не що інше як ілюзія, і в 1959 р. вперше заявив: ''Алжир— алжирський". Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн. французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру змушені були повернутися до Франції. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти вчинили заколот і спробували захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні I960 р. він направив до Алжиру надійні війська і виступ було придушено. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів в Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом "французького Алжиру", пішла в підпілля і створила таємну військову організацію ОАС, яка почала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля. Шарль де Голль з цього приводу цілком серйозно констатував: "У чині лейтенанта в Першу світову війну і полковника в Другу ніколи так близько не спілкувався зі смертю, як за часів президентства".

У зовнішній політиці де Голль здійснював незалежний курс. Практичні заходи у цьому плані  — вихід Франції з НАТО в 1966—1967 pp. (членом цієї організації Франція стала ще в 1949 p.), ліквідація військових баз альянсу на її території, визнання у 1959 р. кордону по Одеру — Нейсе, комуністичного Китаю — у 1964 p., негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку Захід, особливо США та Англія, сприйняли більш ніж прохолодно.

Таким чином, внутрішній політиці консенсусу відповідала незалежна  зовнішня політика, політика підтримки  нормальних стосунків з усіма, насамперед із сусідами. А це означало, що відхід на розумну відстань від атлантичної  солідарності компенсувався активізацією самостійної європейської та азійської  політики Франції. Дуже показовою у  цьому плані була діяльність Французької  республіки, спрямована на остаточне  примирення з Німеччиною, ліквідацію клімату недоброзичливості та підозрінь, який понад триста років визначав вектор франко-німецьких стосунків. Єлісейський договір 1963 p., що його підписали де Голль і Аденауер, остаточно "поклав край 400 рокам ворожнечі та конфліктів " між обома державами.

Створення французьких ядерних  сил також відповідало зовнішньополітичному курсові країни. Однак відмова  Франції приєднатися до договору про заборону ядерних випробувань  у трьох сферах була негативним моментом і змушувала світ критично оцінювати  зовнішню політику країни.