Виникнення РУП та її діяльність

На час проведення Першого  з'їзду, в основному, склалася стала  організаційна мережа РУП, що з незначними змінами проіснувала до кінця 1905 р., коли Другим з'їздом був затверджений партійний статут. Вона охоплювала 6 Вільних Громад — Київську, Харківську, на Чернігівщині (Ніженську), Полтавську, на Полтавщині (Лубенську), на Чорномор'ї (Катеринодарську). Протягом 1903 −1904 рр. виникли ще Донський комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська  і Подільська організації, але тривалий час вони залишалися нечисленними і малоактивними. Завдяки зусиллям членів Ніжинської вільної громади РУП влітку 1903 р. вдалося організувати робітничі гуртки на цегельнях. Один із активістів Київської вільної громади М.Галаган згадував про існування в місті у другій половині 1903 р. двох робітничих осередків РУП чисельністю 6-7 і 10-12 чол., через які підтримувалися тісні зв'язки з навколишніми селами, звідки ці робітники походили. Зберігся навіть розроблений Київською вільною громадою РУП «Нарис програми для занять в робітничих гуртках» (травень 1903 р.), що складався з 17 розділів та докладного переліку джерел до кожного з них.

Частка міських робітників серед членів рупівських осередків 1902—1904 рр. була незначною, оскільки партія тільки почала налагоджувати роботу серед них за ініціативою Харківської, Київської та Ніжинської громад. Однак  не зважаючи на всі спроби заручитися підтримкою міських верств населення. Особливо фабрично-заводського пролетаріату, у створенні міцної партійної  організації, РУП не витримувала  конкуренції з боку російських соціал-демократів і есерів, залишаючись напередодні  загальноросійської революції порівняно  малочисельною й ізольованою від мас партією. Для зміцнення політичного авторитету партії активісти РУП брали діяльну участь у культурно-освітніх національних заходах. Так, у зв'язку з відкриттям у Полтаві пам'ятника І.Котляревському 30-31 серпня 1903 р. до міста прибули представники партійних осередків з Києва, Харкова, Одеси, Севастополя, Лубен. Катиринослава і навіть Дербента. На Ворсклі відбулася сходка біля 100 активістів РУП, на якій було вирішено організувати збройну демонстрацію в Полтаві з приводу заборони виголошення промов українською мовою міністром внутрішніх справ. Однак внаслідок доносу І.Доброскока здійснити задум не вдалося.

Після Першого з'їзду РУП  у партії помітно змінилась ідеологічна  ситуація на почату 1903 р. редакція «Гасла»  зробила заяву про відмову  від відомої брошури М.Міхновського через «брак соціалістичного світогляду». У червні 1903 р. партія зробила спробу об'єднатися з Українською соціалістичною партією. Подібна зміна партійних орієнтирів не залишилася поза увагою керівництва Департаменту Поліції Російської імперії: наприкінці 1903 року воно орієнтувало губернські жандармські управління щодо РУП як такої організації, котра «дотримується основних положень революційного соціалізму, і відмежовується від сепаратиських прагнень».

Але деякі місцеві активісти  РУП і після офіційного відмежування керівництва партії від самостійницьких  вимог дотримувалися попередніх поглядів на перспективи вирішення  національного питання. Так, на звітних  зборах однієї з місцевих Вільних  Громад у 1903 р. доповідач продовжував  обстоювати ідею «Самостійної України». Текст цього виступу невдовзі був переправлений до львівської редакції партійних видавництв РУП  для оприлюднення. Зазначивши, що національне  питання недостатньо розроблене західноєвропейськими теоретиками  наукового соціалізму, виступаючий  висловив глибоке занепокоєння з  приводу здатності майбутньої демократичної  й республіканської Росії поважати права меншин. «Коли російський робочий  люд, маючи свободу політичну  і національну, — наголошував  він, — ужиє всі свої сили до боротьби за економічне визволення, ми зверх  того будемо всеж таки далі боротися за права національні. А боротьба буде також нелегка, бо на місці безглуздого  царату з його деморалізованими чиновниками  стануть розумні і хитрі ліберали, які будуть старатися проковтнути  нас вже не при помочі нагайки». Не заперечуючи в принципі проти можливості федерації Росії, доповідач водночас ставив під сумнів імовірність такого вирішення українського питання, оскільки воно залежало від згоди всіх націй, входящих в склад Російської деспотії, та загальноросійського визвольного руху і, перш за все, впливової його течії — соціал-демократичної. Саме тому, на його думку, вимога самостійної України була «цілком ясною і справедливою». ".

У процесі внутрішньої  боротьби в РУП відбулось ряд  розколів. В 1902 р. найбільш націоналістично  настроєні члени РУП на чолі з  М.Міхновським вийшли з партії і  заснували Українську народну партію (УНП)(1902—1907). Дехто з дослідників  зокрема В. Головченко висвітлюючи  історію РУП із соціал-демократичних  позицій заперечує членство М.Міхновського в партії і пише, що УНП виникла  на власній ідейній та організаційній основі. Можливо формально М.Міхновський  і не був членом РУП це можна пояснити тим, що партію заснували і очолювали молоді люди переважно студенти а М.Міхновський на той час був вже відомим адвокатом і громадським діячем крім того за час існування РУП у партії не було фіксованого членства але незаперечною є визначна роль яку відіграв М.Міхновський на початковому етапі утворення РУП. Також більшість дослідників вважають, що УНП є однією із спадкоємниць РУП. Так С.Єфремов пише, що «прибічники „Самостійної України“ виділилися з РУП і започаткували Українську Народу Партію (УНП)». В 1903 р. від РУП відкололась нечисленна група на чолі з Б.Ярошевським і утворила Українську соціалістичну партію (УСП), яка не мала помітного впливу на народні маси і невдовзі зовсім зникла з української політичної арени, влившись до ППС (Польської соціалістичної партії).

Стаючи поступово на позиції  соціал-демократії, РУП прагне розширити  зв'язки з сільським пролетаріатом, і в 1903 році починає видавати газету «Селянин», яку вважала «практичним  органом для сільських робітників». У її першому номері повідомлялося: «Видає нашу робітничу часопись „Селянин“ Революційна Українська Партія. Так називається спілка людей, що зрозуміли, що ніхто цьому лихові не допоможе крім самих робітників і наважилися злучитися між собою і єднати до себе всіх скривджених робочих людей. Та все ще нас мало, бо в більшості селах українських про нас ще не знають і не чули, тому не приєдналися до нас; тож треба дбати, щоб в кожному селі заснувався гурток наших людей». З виходом у світ «Селянина» робота рупівців серед селянства посилюється. У зв'язку з поставленим завданням партія збільшує наклад часопису. Якщо у 1903 р. щомісяця виходило по 1000 примірників газети, то у 1904 р. вона розповсюджується вже в кількості від 2000 до 3000 щомісяця. Але в здійсненні політичної агітації серед міського пролетаріату партія наштовхнулася на труднощі, пов'язані саме з національним питанням. А.Жук зазначав у зв'язку з цим: "Щоб довести потребу окремої національної організації українського пролетаріату, а тим більше витолкувати «організованому» робітникові потребу для України мати якусь самостійність в своїх ділах, в формі автономного устрою краю, треба було потратити багато часу і енергії, а передусім починати з азбуки, себто національно його усвідомлювати. І хоч партія доклала немало зусиль, спрямованих на підвищення національної свідомості робітників, їй так і не вдалося остаточно вирішити це завдання за час свого існування. З одного боку, це обумовлювалося значною часткою росіян в середовищі пролетаріату України, а з іншого боку, тим, що РУП мала серйозних конкурентів в боротьбі за робітничі маси, зокрема РСДРП та інші соціал-демократичні та соціалістичні партії, що діяли в Україні.

З 4 жовтня по 19 листопада 1903 р., відбувся масовий арешт активістів партії, внаслідок чого було розгромлено  Київську, Харківську, Полтавську та Лубенську  вільні громади. Хоча протягом зими-весни 1904 р. заарештовані були звільнені під  особливий нагляд поліції, а 2 листопада 1905 р. у зв'язку з амністією Харківська судова палата припинила слідство, РУП, за свідченням А. Жука, дуже ослабла, а партійний апарат був зруйнований.

Відродження партії лягло  на плечі кооптованих на початку 1904 року до складу ЦК А.Гука і М.Порша. Висланий за революційну діяльність з Лубен до Києва під поліційний нагляд М. Прорш стає фактичним лідером РУП. Очоливши з А.Гуком місцеву Вільну громаду (фактично рештки усієї РУП на території Російської імперії), М.Порш головну увагу звернув на підготовку агітаційно-пропагандиських кадрів з-поміж студентської молоді, сформував новий склад ЦК РУП (попередній внаслідок арештів і еміграції деякий час не діяв), розробив теоретичні засади партії. Зокрема «Нарису програми», схваленою Київською вільною громадою РУП, у якому підкреслювалося, що найближчим завданням партії є повалення царизму, створення федеративної республіки, повна автономія України у внутрішніх справах. Одночасно за ініціативою М.Порша у партійних осередках почалася «чистка» від неукраїнських та ідеологічно чужих (есери, ліберальні демократи) елементів, що на його думку, мало стати практичним застосуванням запозиченого у Бунду принципу національних організацій пролетаріату. В наслідок цього протягом 1904 р. РУП за персональним складом набрала майже виключно українського національного характеру. Д.Антонович, вийшовши з ув'язнення, негативно відреагував на здійснені М.Поршем організаційні заходи, що спричинилося до особистої неприязні. А пізніше до боротьби за провід у партії.

Наприкінці 1904 р. серед керівництва  РУП поглибилися розбіжності  в поглядах на завдання партії. Найбільші  суперечності виявилися у питанні  про самостійність України. М.Порш виступав провідником самостійницької  течії в РУП. У друкованому  органі РУП «Праця» він дуже гостро полемізував із Д.Антоновичем, який вважав національне питання не суттєвим для робітників. Боротьба між «самостійництвом»  М.Порша і «обласництвом» Д.Антоновича закінчилася виходом останнього з партії. Закордонний Комітет РУП у Львові (Є. І К.Голіцинські, П.Канівець, М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, М.Ткаченко) висунув думку про можливість використання політичного потенціалу РСДРП для активізації визвольного руху в Україні шляхом організаційного об'єднання з нею. Дізнавшись про контакти ЗК РУП з ЦК РСДРП, М.Порш об'їхав усі Вільні Громади з доповіддю про необхідність внесення до проекту партійної програми пункту про самостійність України. В.Дорошенко, змальовуючи реакцію рупівських осередків на дії Закордонного Комітету, наголошував, що в Україні «велика частина нас, ерупістів, рішуче не хотіла йти під високу руку РСДРП при їхнім зневажливім до нас відношенні… Ми спочатку хотіли вибитися самі в силу, з якою російська партія мусіла б числитися поважно». Більша частина РУП на чолі з Миколою Поршем, Дмитром Антоновичем, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою вважала, що їхня партія має бути національною політичною організацією, до якої входили б винятково українці, і яка поєднувала б націоналізм із соціалізмом. Ця течія продовжувала відстоювати свою політично-організаційну самостійність.

24 грудня 1904 р. у Львові зібралися делегати Другого з'їзду РУП (до його порядку деного було внесено аж 32 питання, більшість представників Вільних Громад становили прибічників М.Порша. Вже перше засідення з'їзду (всього їх відбулося три — 24, 25, і 27 грудня 1904 р.) розпочалося з гострої сутички між головуючим на ньому Поршем і «закордонцями» Меленевським, Голіцинським та Скорописом, внаслідок якої останні залишили з'їзд і оголосили його «незаконним», а постанови — «ні для кого не обов'язковими». Офіційне оформлення розколу партії наступило швидко: на другому засіданні з'їзду на пропозицію С.Петлюри і А.Гука було вирішено не шукати шляхів до примирення з делегатами, які покинули з'їзд (крім вищеназваних ще Віктор Мазуренко і М.Коринецький), і прирівняти їх до виходу з партії.

У свою чергу, Малиневський, Голіцинський, Канівець і Ткаченко 11 січня 1905 р. подали відповідну заяву до ЦК РУП, а наступного дня випустили відозву «Розлом Революційної Української Партії», в якій звинуватили своїх колишніх товаришів у буржуазному родикалізмі, відданості національно-демократичним ідеям і висловили бажання увійти до складу РСДРП «на основах автономії». 18 січня до них приєдналися К.Голіцинська, В.Мазуренко і О.Скоропис, що спільно створили нову політичну організацію — «Українську соціал-демократію».

Зовнішні обставини розколу  РУП наприкінці 1904 — на початку 1905 рр. були вкрай непривабливі: обидві сторони у взаємних звинуваченнях  не скупилися на образливі вислови, а історія з розподілом майна  ЗК РУП (каса, склад літератури, партійний архів і книгозбірня) набрала майже детективного і скандального характеру. Не допомогло навіть посередництво одного з керівників УСДП Галичини Ю.Бачинського і російського соціал-демократи Ф.Самойлова.

Зрозуміло, що зрив роботи Другого  партійного з'їзду і вихід з РУП  більшості членів Закордонного Комітету диструктивно вплинули на стан усієї партійної роботи. «Розкольники» на чолі з М.Меленевським вважали, що національні моменти в програмі й практиці партії заважали включенню РУП у загальноросійський визвольний рух, заступали на їх думку важливіші на той час соціально-економічні та політичні питання.

27 грудня 1904 р. пройшла  нарада прибічників М.Порша і  «обласників» Д.Антоновича, котра  доручила новообраному ЦК (Д.Антонович,  В.Винниченко, А.Гук, М.Порш) " скликати у наступному році з'їзд РУП та відкрити на сторінках «Праці» дискусію з найбільш спірних питань — національного, організаційного і аграрного. За вказівкою наради С.Петлюра за допомогою двох рупівців відібрав у колишніх «закордонців» утримувані ними партійний архів, книгозбірню і склад літератури. А оскільки засновники «Української соціал-демократії» відмовилися брати участь у редагуванні «Праці» та «Селянина» ", цю ділянку партійної роботи мали забезпечити Д.Антонович, М.Порш і С.Петлюра.

Однак, хоча Д.Антонович і  підтримував у Львові М.Порша  проти М.Меленевського, але виключно заради збереження партії, оскільки його власні погляди на шляхи вирішення  національного питання і принципи партійного будівництва були ближчі до М.Меленевського, ніж до ЦК РУП ". Незважаючи на складе внутрішньопартійне становище, викликане розколом і загостренням розбіжностей між прихильниками М.Порша та Д.Антоновича, протягом весни-літа 1905 р. вплив РУП на визвольні процеси в країні збільшилися, а лави її помітно зросли, чому значною мірою сприяло залучення до революції нових верств українського селянства і робітництва. Згідно з надісланими Головній управі СДПН наприкінці вересня «Короткими відомостями про діяльність РУП за останній час», міські робітничі організації партії налічували: у Києві — 450—500 чол., Полтаві — 300—350, Ніжині — 150, Харкові — 60-75, у Білій Церкві, Фастові, Конотопі, Ромнах, Прилуках, Кролевці — по 25-30 чол.

Матеріали партійного архіву РУП-УСДРП, що містяться в особистому фонді А.Жука в ЦДАВОВУ, дають  змогу всебічно простежити участь трьох  лівобережних комітетів РУП (на Чернігівщині, на Полтавщині та Харківського) у революційних подіях 1905 р., з'ясувати головні напрямки і форми політичної діяльності в період революційного піднесення, визначити її сильні й слабкі сторони та результативність. Зрештою, саме Лівобережна Україна (і Київ) унаслідок особливостей свого історичного й соціально-економічного розвитку стали місцем найактивнішої діяльності РУП на початку ХХ ст.