Вступ

       З давніх-давен одруження завжди було однією з важливих, урочистих і хвилюючих подій у людському житті. Спливали століття, падали імперії, на зміну одним народам приходили інші, виникали нові держави й суспільні устрої, але завжди жарким полум’ям палахкотів потяг молодих людей до єднання в молоду сім’ю.

       Саме слово «весілля» народною свідомістю сприймалося як означення радості, веселощів. В історії України цей урочистий момент висвітлений не тільки в житті двох молодих люблячих сердець або двох родин, члени яких стануть новою сім’єю.  Двері хати, де відбувалося весілля, за давнім традиційним звичаєм відчинені для всіх. Немає меж тут людській щедрості, гостинності, хлібосольству. Не рікою, а безкраїм морем розливалися на весіллі пісня, загадка, приказка, примовка. Тут народна мудрість закладена в цілому ряді звичаїв та обрядів, У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.. Передвесільна обрядовість включала сватання, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Через віки наш народ проніс щиру, палку любов до звичаїв, пов’язаних із шлюбом.              

        Саме тому традиційна весільна  обрядовість залишається актуальною  темою для дослідження. По-перше,  це невід’ємна частина людського  життя, по-друге,  у традиціях народу відбилась його мудрість ,досвід та знання багатьох поколінь. По – третє, зараз відроджуються не тільки українські давні традиції, особливо весілля, а й пошук історичних відомостей про звичаї наших пращурів. Таким чином, тема шлюбної обрядовості дозволяє не тільки пізнати ритуали весілля, а й дослідити вірування, життя та побут українців через призму культурних традицій.

Розділ  І. Передвесільні  обряди

       Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування.

       Українці кажуть: «Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя».Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і   тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада — голову міцного господарства. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того — врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, — працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта.

      У традиційному ж ключі здійснювався підбір шлюбного партнера. Як правило, віддавали перевагу людині, яку добре знали, — саме це і зумовлювало локальний принцип підбору. Щоправда, у традиціях слов'янства — знаходити суджену у чужому роду (так званий шлюб умиканням). Але принцип тут був таким: «Бери жінку зблизька, а кради здалека». Як свідчать матеріали про сплату куничного — викупу за молоду, брали переважно зблизька; обрання ж судженої здалека практикувалося лише коли про неї якомога більше узнавали, принаймні про головні якості.

       Ці якості, зокрема, мали можливість яскраво розкритися на ярмарках, куди з'їжджалися мешканці навколишніх сіл. Батьки нерідко спеціально брали на ярмарок своїх парубків та дівчат і, звичайно ж, те, що вони майстерно виготовили: рушники, сорочки, килими, кошики тощо. Такий «товар» слугував найкращою для них характеристикою, адже головними критеріями оцінки шлюбного партнера традиційно вважалися працелюбність та господарність. Неабияку роль також грала зовнішність юнака чи дівчини.

Вечорниці

       Молодь спілкувалася на вулицях,  крім цього на ігрищах, вечорницях, забавах, на яких дівчата та  хлопці співали, водили хороводи  та танцювали. А втім, головними осередками спілкування та підбору шлюбних пар в Україні були вечорниці, котрі можна сміливо вважати своєрідною школою підготовки молоді до сімейного життя.

       Для проведення вечорниць дівочий гурт підшуковував простору, зручну хату самотньої бабусі, вдови або рекрутки. Після взаємної згоди господиню обраної хати молоді люди називали вже «вечернична чи досвітчана мати».

     Часто наймали і по дві (та більше) хати на кутку. В одній збиралася доросла  молодь— «старші» (з 17—18 років), а  в другій — «менші» (підлітки до 16 років). Залежно від розмірів помешкання в одну хату приходило від 5 до 15 дівчат, а парубків і більше. Бо якщо дівчата  здебільшого трималися тільки свого  гурту, то хлопці могли відвідувати  усі вечорниці в своєму селі і  навіть мандрували на «чужі» села, «роздивлялися, де є гарні та моторні дівчата».

     Дівчата намагалися якось віддячувати вечорничній  матері за дозвіл збиратися в її господі. Вони зносили продукти: борошно, крупу, зерно, квасолю, а перед великими святами і ковбасу, м'ясо, сало, курей, масло. Крім цього, дівчата гуртом пряли  або шили у певні дні для  досвітчаної матері, або ж котрогось  дня ішли працювати у полі.

       Вечорниці мали багато варіантів  . Найбільше вирізнялися своїм змістом буденні і святкові. Основою буденних (їх часто називали ще досвітками) була робота (прядіння, шиття), хоч і тут не бракувало розваг. Як не бракувало ніколи в Україні пісень, дотепів, жартів при будь-якій гуртовій роботі (на толоках тощо).

     На  святкових вечорницях молодь відпочивала, розважалася, зав'язувала стосунки. Музика, співи, танці, ігри, маскарад, ошатний  одяг, спільна вечеря — все говорило про небуденність. Лише умовно можна розділити святкові вечорниці на: недільні (по неділях), весільні (у сезон весіль), прощальні (проводи товариша-рекрута) і празникові  (складчини, складки, грища на великі свята). Святкові вечорниці, на відміну від буденних, відзначалися великою розмаїтістю. Спільною ознакою майже всіх святкових вечорниць (за винятком хіба що деяких недільних) було те, що для їх проведення молодь влаштовувала складку. Дівчата здебільшого складалися продуктами, які приносили з дому, а парубки грішми (обирали скарбника з-поміж себе або віддавали гроші отаману). На зібрані гроші наймали музикантів, купували різні ласощі та напої.

     Справжню  школу майбутньої господині проходили  дівчата під керівництвом вечорничної  матері. Всім знаходилася робота: хто  тісто місив, хто вареники ліпив, хто розтирав сир, мак, а хто нарізав  м'ясо, хліб, овочі тощо...

     Як  було уже все наварено і напечено, приходили парубки у супроводі  музик.

     Починалися  співи, ігри, танці. Добре повеселившись  і зголоднівши, сідали вечеряти за спільний стіл. Після вечері ще довго співали. Опівночі розходилися, парубки відводили  дівчат додому. Такою є узагальнена  і спрощена схема святкових вечорниць. Однак майже кожні з них  — чи то прощальні, чи то весільні, а  чи Андріївські—мали свій характерний  і неповторний обрядовий колорит.

       Забави та ігрища були, звичайно, лише зовнішніми атрибутами вечорниць. Насправді ж вони жили своїм складним внутрішнім життям, де взаємини між учасниками виходили далеко за межі розваг. На них формувалися майбутні шлюбні пари, що обставлялося складною системою традиційних етичних уявлень і норм. Якщо парубок обирав собі дівчину, то їхні прогулянки були чисто приятельськими і не зобов'язували «стояти на рушнику». Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав її захисником і діставав певні права, зокрема право на проводжання. Домогтися ж права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку, він міг тільки обравши її до шлюбу і повідомивши про це батьків. Від цього моменту парубок повинен був піклуватися про свою обраницю, берегти її честь, а після заручин пара давала присягу на вірність одне одному.

Передвесільні обряди

     Вечорниці передують передвесільним обрядам, які поділяють на такі етапи:

• запити,
• сватання,
• оглядини,
• заручини (змовини).

     Запити  — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині — «допити», на Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. Звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

     Сватання — обрядова дія, у якій оприлюднювалися почуття кохання хлопця та дівчини перед батьками дівчини, а також їхні наміри щодо згоди або незгоди на шлюб. Зазвичай обрядових пісень під час сватання, що проводилося пізно ввечері, не співали, щоб зберегти його в разі відмови в таємниці. У цьому передвесільному у дійстві брали участь: старости — два поважні, мудрі чоловіки, які добре знали традиції сватання; хлопець, дівчина, рідні або хрещені (названі)батьки дівчини.

       Сватів запрошували до хати молодої, де вони клали хліб-сіль на знак того, що прийшли з добром. Учасники дійства розігрували сцену мисливців (або сцену багатих купців). Під час розмови дівчина стояла біля печі. На знак згоди вийти заміж за парубка, який сватається, мала колупати піч — символ відлучення від родинного вонища. У хаті на запитання батька: «А що ви за люди і відкіля вас Бог приніс? Чи здалека, чи зблизька?» — старости відповідали притчею-алегорією про «куницю, красну дівицю», яку вони розшукують на прохання князя, а вона забігла на це подвір’я. Після закінчення розповіді ставили конкретне запитання: «Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?» Коли батьки погоджувалися на одруження, то дівчина виносила рушники, якими старости перев’язували один одного через плече, а молода затикала женихові за пояс хустку.

     Батько  й мати благословляли молодих( Мал.1). За народним віруванням благословення батьків на шлюб є основним духовним підґрунтям сімейного щастя чоловіка, жінки, дітей. Той, хто просить благословення, за давнім українським звичаєм стає на коліна перед батьками й цілує руку. На знак благословення мати доторкає хлібиною схилену голову дитини. Після цієї церемонії старостів частували. При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане. Якщо згоди не було, то батьки молодої статечно відповідали старостам, що на подвір’я не забігала ніяка куниця, а молода виносила гарбуза. Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи —місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини.

Мал. 1 І. Гончар. Весільний обряд 

       Оглядини проводилися після позитивного сватання. Батьки хлопця йшли у гості до батьків дівчини, домовлялися про місце, час весілля, весільне вбрання, де будуть жити молоді, про інші матеріальні питання. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. На Гуцульщині на оглядини ходили як до молодої, так і до молодого. Іноді вони могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі добре знали родини нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан.

       Заручини — це своєрідне закріплення остаточної згоді на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов'язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назва обряду походить від з'єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. У призначений для заручин час батьки й родичі молодого зайшовши з хлібом в хату молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев'язував їх рушником. Після цього наречена перев'язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичі) молодого хустками,сорочками, полотном. Під час ритуалу заручин дружки співали пісні про тугу молодої, викликану майбутньою розлукою із сім’єю.. Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або квітку (на Буковині - траву).

       На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості — церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу. 

Розділ  ІІ. Українське весілля

Весільні  чини

     Українське  весілля — це по - мистецьки вдало скомпоноване й осмислене народне обрядове драматичне дійство з розмаїтим використанням мистецьких жанрів і художньої творчості його учасників, у якому чітко виписані ролі кожного. У цьому дійстві брали участь: