Велика французька революція

Реакція на страту в Франції була змішана. Європейські монархи прореагували створенням у лютому 1793 року Першої коаліції. 24 лютого 1793 року жірондисти про призов 300 тисяч рекрутів. Рекрути повинні були вибиратись за жеребом, що нагадувало дії старого режиму. Ця мобілізація призвела до сільських повстань в Альзасі, Бретані й Центральному масиві, але заворушення швидко придушили силою. Проте Зібрання проголосувало за закон, який дозволив запустити маховик терору - будь-який заколотник, захоплений із зброєю в руках, повинен був бути страченим без суду впродовж двадцяти чотирьох годин.

На початку березня 1793 року почалося повстання у Вандеї. Набір рекрутів призвів до об'єднання сил розчарованих у революції селян, священиків-відмовників і аристократії. Хоча департамент існував лише з 1789 року, а повстання поширилося далеко за його межі, у Зібранні говорили про «вандейську війну», закликаючи монтанярів та санкюлотів роздушити жірондистський мозіль і застосувати рішічі заходи, з якими жірондисти зволікали. Жірондисти були змушені погодитися з утворенням Комітету громадського порятунку й Революційного трибуналу. 31 травня й 2 червня 1793 року паризькі санкюлоти усунули жірондистів від влади. Монтаняри об'єднали свої зусилля із найбільш екстремістськими угрупуваннями парижан і захопили владу в свої руки. В провінції йшов зворотній процес. У Марселі й Ліоні прибічники жірондистів усунули від влади монтанярів.

Республіка в небезпеці

Коли монтаняри прийшли  до влади, республіці загрожувала страшна небезпека. Вандейське повстання швидко перетворилося в роялістське, як тільки ним почала управляти аристократія. Повстання охопило увесь захід Франції. Були захоплені міста Сомюр і Анжер, хоча Нант ще опирався. Роялістські повстання здійнялися також в Лозері й у долині Рони. Жірондисти, яким вдалося втекти від паризьких репресій, закликали в департаментах до антипаризького повстання. В Нормандії їх підтримала адміністрація департаментів. 13 липня федералістка Шарлота Корде вбила Марата.

Французький кордон перейшли іспанці з південного-заходу, п'ємонтці з південного сходу, прусаки, австрійці та англійці з півночі й сходу. Під тиском санкюлотів, і намагаючись дати відсіч цим небезпекам, монтаняри вдалися до радикальних заходів.

У червні 1793 року Зібрання проголосувало за дуже демократичну й дуже децентралізовану конституцію. Конституцію затвердив референдум. Конституція першого року зробила спробу встановлення справжнього народовладдя із частими виборами та загальним виборчим правом, імперативним мандатом і можливістю участі громадян у законодавчому процесі. Але ця конституція так і не стала чинною. 10 серпня 1793 року Збірання проголосило декретом, що початок дії Конституції відкладається до настання миру. Сен-Жуст пояснював, що в тих умовах, в яких опинилася республіка, конституція не може бути встановлена - вона сама себе знищила б. Вона стала б гарантією замахів на свободу, оскільки в ній бракувало волі придушити такі замахи.

Зібрання встановило новий верховний орган влади - комітет громадського порятунку. Він був утворений в квітні 1793 року. До розпуску першого такого комітету 10 серпня головну роль в ньому відігравав Дантон. Великий комітет другого року налічував 12 членів, яких щомісяця перевибирало Зібрання. Він мав право на законодавчу ініціативу, виконавчу владу й призначення посадовців. Навколо нього згуртувалася влада в найкритичніший період. В ньому домінував Робесп'єр. Кожен із членів спеціалізувався в окремій галузі, наприклад, Карро відповідав за військо.

Члени Комітету загальної безпеки теж вибиралися із депутатів Зібрання. Комітету була підпорядкована поліція. В його функції входило складати списки підозрюваних. Між ним та між Комітетом громадського порятунку існувало тертя щодо області повноважень. Комітет посилав своїх членів у департаменти та в армію для нагляду за виконанням рішень. Ці «уповноважені» мали широкі права щодо переслідування контрреволюціонерів.

Зібрання повинно було підтримувати добрі стосунки з найрадикальнішими паризькими санкюлотами, яких очолювали журналіст Жак-Рене Ебер, засновник газети «Батечко Дюшен», та Жак Ру, керівник групи «Розлючених». 4-5 вересня 1793 року вони вдерлися на засідання Зібрання і добилися дозволу на мобілізацію революційної армії для придушення контрреволюції, а також виплати зарплатні санкюлотам, які засідали в Зібранні. Внаслідок іхній дій на порядок денний стало питання про Терор.

Закони на порятунок республіки

Припципові заходи

Перед лицем загрози Зібрання проголосувало за всі запропоновані Комітетом громадського порятунку закони. Закон від 23 серпня 1793 року оголосив масову мобілізацію, за яким під знамена повинні були стати всі неодружені юнаки. Інші французи зобов'язані були допомагати у веденні війни поставками військового спорядження, обробкою стін погребів для збору необхідної для виробництва пороху селітри. Уся екоміка нації була повернута на потреби війни. Доволі швидко була зібрана мільйонна армія. Чисельність та завзяття заміняли військовий досвід.

У вересні країною  прокотилася хвиля страт, які  отримали назву «вересневої різні». Для перемоги над ворогами революції й запобігання відплати обуреного народу, був огранізований легальний терор. У вересні 1793 року Зібрання проголосувало за закон про підозрюваних. Список підозрюваних був дуже широким: аристократи, емігранти, священики-відмовники, федералісти, підбурювачі та їхні родини. Закон зобов'язував ув'язнити усіх їх до настання миру. Право нагляду й виконання доручалося народним громадам, що перебували під контролем санкюлотів.

Щоб заспокоїти невдоволення міських мешканців, яким допікали складнощі з постачанням, ріст цін на продукти й обезцінення асигнацій, Комітет громадського порятунку організував економічний терор. 27 липня Зібрання проголосувало за смертну кару тим, хто приберігає продукти замість того, щоб їх продавати. У вересні були встановлені обмеження на ціни на рівні на 30% вищому, ніж у 1790 році. Врешті-решт був установлений фіксований курс асигнацій. Ці заходи не дозволили покласти край складнощам із постачанням міст. Купівельна спроможність заробітних плат у асигнаціях постійно знижувалася.

Наслідки

Волюнтаристська політика Комітету громадського порятунку дозволила  врятувати республіку. З кінця вересня 1793 року революційна армія почала здобувати перемоги над першою коаліцією, що відкинули її сили до кордонів країни. Повстання федералістів швидко захлинулося за винятком Тулона, де роялісти захопили контроль над містом і передали його англійцям.

У Вандеї республіканські  війська завдали важкої поразки  католицькій армії у битві при Шоле. Частина вандейської армії відійшла на північ і спробувала захопити порт Ґранвіль у Котантені. Спроба зайшла в глухий кут, але засвідчила силу й рішучість контрреволюціонерів. Озброєні селянські загони продовжували бродити заходом Франції. Вони отримали назву шуанів. Репресії у Вандеї були жахливими. Від грудня 1793 року до лютого 1794 року уповноважений Жан-Батіст Карр'є звелів стратити у Нанті тисячі людей. Повішення й колективні розстріли мали характер зловісних святкувань. У Анжері було страчено біля 2000 жінок. Загони під командуванням Тюро спалювали села й винищували їх жителів, не розбираючись хто із них заколотник.

У всій республіці проводилися заходи по дехристіанізації, спонтанні або започатковані уповноваженими. Статуї, хрести й дзвінниці зносили заради принципу рівності. 5 жовтня 1793 року Зібрання прийняло республіканський календар. Відтоді переслідувалася навіть конституційна церква. Санкюлоти та еберисти встановили культ жертв революції. 10 листопада у Соборі Паризької Богоматері відзначили свято розуму. Після церемонії еберисти пішли до зали Зібрання і влаштували там свято. Робесп'єр, який бачив у ньому тільки маскарад, виступив із протестом і вимогою відновлення порядку.

Робесп'єр і Великий терор

На вимогу Робесп'єра 14 фрімера другого року (4 грудня 1793) був організований уряд із винятковими повноваженнями. Зібрання стало єдиним центром управління. Воно взяло на себе в принципі всю повноту влади. Щоб уникнути самодіяльності в провінції були обмежені повноваження народних обранців. Дії деяких, наприклад Фуше, були розкритиковані. Робесп'єру не подобалися атеїзм та політика дехристіанізації. Під його впливом було затверджено закон, що гарантував свободу культів, потім інший, який визнавав безсмерття душі. Робесп'єр послав на північ уповноважених із завданням покласти край безпорядкам, причиною яких були дії революційної армії. Саму революційну армію теж було розпущено.

У Парижі Комітет громадського порятунку розпочав заходи з метою  обмеження впливу санкюлотів у Зібранні. До кінця березня 1794 року він зумів знищити ліве крило монтанярів, стративши лідерів «надмірних»: Ебера, Моморо, Ронсена і Венсана. «Розлючені», яких очолювали Жак Ру, Леклерк та Варле, потрапили до в'язниці. На початку квітня настала черга правого крила монтанярів під керівництвом Жака Дантона. «Попустителі», як називали групу Дантона, були страчені за вироком процесу, в якому Дантону відмовили в праві особисто захищати себе. Також гільйотиновані Фабр д'Еглантін, творець революційного календаря і Каміль Демулен, колишній приятель Робесп'єра.

Тоді, коли в провінції  терор припинявся, в столиці він  тільки загострився після затвердження закону преріяля, за яким політичні злочини міг судити тільки революційний трибунал. Визначення ворога революції було поширене на всіх, хто намагався звести нанівець свободу силою чи підступом. Не було більше свідків чи адвокатів. Вироків існувало лише два - свобода або смерть. Закон плеріяля породив Великий терор. Впродовж кількох тижнів в Парижі було гільойтиновано понад 1400 осіб.

На початку літа 1794 року військові зусилля нації  врешті-решт дали плоди. Перемога в битві при Флерюсі 26 червня 1794 року дозволила французькій армії знову захопити Бельгію.

Воюючи із фракціями  й знищуючи найзавзятіших прихильників терору, Робесп'єр нажив собі чимало ворогів. Його політичний вплив зростав. Коли він головував на святі Верховної Істоти 10 червня 1794 року, його противники бурчали, що він прагне особисто захопити всю владу. Тимчасовий відхід Робесп'єра від політичних справ дозволив згрупуватися його супротивникам, куди входили представники Комітету загальної безпеки та колишні уповноважені, такі як Тальєн та Фуше.

Коли Робесп'єр вирішив знову з'явитися в Конвенті, то розпочав із загрози нових чисток, натякнувши на деяких депутатів, імен яких на біду собі не назвав. При підтримці Маре зав'язалася змова. 9-го термідора другого року (27 липня 1794) Робесп'єра звинуватили й заарештували. Міські власті Парижа визволили його проти власного бажання й допровадили у ратушу. Але санкюлоти, деморалізовані ліквідацією секційного руху після знищення еберистів й невдоволені встановленням максимальної заробітної платні, на допомогу не прийшли. Зібрання одразу ж оголосило його поза законом і прислало війська, які взяли будівлю штурмом. Наступного дня, 28 липня 1794 року, Робесп'єра та його головних прибічників гільйотинували. Термодеріанське зібрання одразу ж закликало повернутися депутатів-жірондистів й поклало край терору.

Нову конституцію, Конституцію третього року, Конвент затвердив 29 месідора (17 серпня 1795). Її ратифікували через плебісцит у вересні. Вона вступила в дію з 4 вандем'єра (26 вересня) того ж року й стала основою режиму Директорії.

Директорія

За революційним календарем Директорія діяла з 4 брюмера четвертого року до 18 брюмера восьмого року. Це була друга спроба встановлення стабільного конституційного режиму. Встановлення миру на заході й кінець першої коаліції дозволив запровадити нову конституцію. Уперше в історії Франції законодавча влада складалася з двопалатного парламенту: ради п'ятсот (500 членів) та ради старших (250 членів). Виконавча влада належала директорії із п'яти осіб, яких призаначала рада старших із списку, наданому радою п'ятиста. Міністри та п'ять директорів не звітувалися перед зібранням, але могли його розпустити. Як і в 1791 році не було передбачено жодного механізму розв'язання конфліктів.

Термідоріанці наполягли  на тому, щоб дві треті обранців були із Зібрання. Західний регіон, долина Рони й схід Центрального масиву проголосували за депутатів-роялістів. Впродовж усього існування Директорії політична ситуація залишалася нестабільною. Роялістська «мережа кореспонденції» змішалася з політичною пропагандою. При підтримці братів Людовика XVI роялісти каламутили воду в країні. Прибічники повернення короля перемогли у виборах 1797 року. Помірковані республіканці організували у вересні того ж року державний переворот, прогнавши двох із п'яти директорів і проголосивши вибори 177-ми депутатів неправомірними. У 1788 році вибори здавалося обіцяли перевагу якобінцям. Тоді рада наділила себе правом призначати депутатів від половини виборчих дільниць. Термодоріанці утрималися при владі, але повністю дискредитували себе.

Економічна ситуація теж дала свій внесок у бажання французів повернутися до порядку. Система оподаткування не працювала. Асигнації втратили будь-яку вартість і були замінені на інші паперові гроші - територіальні мандати, з якими трапилося те ж, що й з асигнаціями. З 1797 року держава зажадала виплати податків готівкою, але через економічну кризу металічні гроші стали рідкістю. Після кількох років інфляції, пов'язаних із асигнаціями, у Франції розпочався період зниження цін, який особливо боляче вдарив по сільському населенню. Неспроможне впоратися з величезним боргом, який накопичився за роки монархії та революції, збори вирішують оголосити банкрутство на «дві треті». Франція відмовлялася платити дві треті державного боргу, але підтверджувала одну треть. Щоб створити враження кредитоздатності перед кредиторами в 1798 році був накладений новий податок на двері й вікна. Цей податок збирався жандармами.

Завдяки зусиллям уряду  громадського порятунку французькі війська перейшли до наступу. Весною 1796 року Франція розпочала великомасштабний наступ через усю Німеччину, щоб  вимусити Австрію до укладення миру. Але саме італійська армія під командуванням молодого генерала Наполеона Бонапарта приносила одну несподівану перемогу за іншою й змусила Австрію підписати мирний договір де Кампо Форміо 17 квітня 1797 року. Між 1797 та 1799 роками майже вся Італія перетворилася в республіку-сестру із інституціями за французьким зразком. Перемоги полегшили фінансові проблеми Директорії, але робили її дедалі залежнішою від армії. Бонапарт став суддею у вирішенні внутрішніх проблем. Єгипетський похід мав на меті відрізати шлях до Індії Сполученому Королівству, але Директорія також не заперечувала від того, щоб віддалити від себе незручну підтримку корсіканця, який не приховував свого бажання влади.

Збільшення числа  республік-сестер збентежило великі держави  на чолі з Росією й Сполученим Королівством, що боялися домінування Франції  у Європі. У 1798 році ці дві держави  започаткували процес утворення  другої коаліції. Французька армія  під командуванням Брюна та Масени відбила наступ англійців, росіян та австрійців.