Велика французька революція

Невдача ідеї конституційної монархії

Перебудова Франції

Реорганізація управління

Установчі збори, що складалися здебільшого з буржуазії, взялися  за широкомасштабні реформи, намагаючись  втілити в життя ідеї філософів  та економістів XVIII століття. Для років Французької революції характерне кипіння ідей і палкі дискусії на всій території країни. Преса ніколи не було настільки вільною, як між 1789 та 1792 роками.

Спочатку Збори взялися  за адміністративну реформу. Успадкований від старого режиму, апарат управління був дуже складним. Сфери повноважень  одних органів влади перекривалися  із сферами управління інших. Депутати спробували спростити структуру. Першим кроком стала муніципальна реформа, особливо актуальна з огляду на літні безпорядки. Законом від 14 грудня було впроваджене поняття муніципалітету. Від січня 1979 року кожна комуна в Франції вибрала свою правління. Це були перші вибори часів революції.

Законом від 22 грудня 1789 року Збори утворили департаменти - єдині в адміністративному, юридичному, фіскальному й релігійному плані одиниці. Департаментів було 83. Їм дали назви за географічним принципом, пов'язавши їх з водними шляхами, горами, морями. Департаменти ділилися на райони, кантони і комуни. Керівники усіх цих одиниць вибиралися народом. Весною 1790 року Зборами була утворена комісія, перед якою ставилася задача поділу Франції та розгляду скарг між містами-кандидатами на адміністративні центри. Нова, демократично обрана, адміністрація почла діяти з літа 1790 року.

Економічні свободи

За старого режиму економічна діяльність строго контролювалася державою й регламентаціями, які обмежували число виробників. Усі спроби встановити свободу виробництва: сільськогосподарського, ремісничого чи промислового, придушувалися. Переборюючи супротив фахових угрупувань, 14 червня 1791 року був прийнятий закон Лешапельє. за цим законом заборонялися всі організації робітників, тобто профспілки. Заборонялися також і страйки.

Революція наголошувала на особистих свободах і з підозрою ставилася до колективного, групового. Таким чином вона майже на століття унеможливила організації робітників для захисту своїх прав.

Релігійне питання

Починаючи з 11 серпня 1789 року було відмінена двадцятина, що відняло у церкви частину прибутків. 2 листопада того ж року на пропозицію єпископа Отена Талейрана церковне майно перейшло в управління держави для погашення громадського боргу. Майно ставало державною власністю, а пізніше продавалося, щоб покрити державний дефіцит. Того ж року були впроваджені асигнації - паперові гроші. В умовах загрозливої фінансової ситуації Установчі збори зробили національне майно гарантією паперових грошей, власники яких могли обміняти їх на землю. Спочатку вони друкувалися як бони Казначейства, а в квітні 1790 року для них був встановлений фіксований курс, за яким вони могли обертатися як справжні гроші. Таким чином було випущено асигнацій на 400 мільйонів. Створилися передумови для періоду інфляції.

Націоналізація церковного майна змусила Установчі збори зацікавитися фінансуванням церкви. Цивільна конституція церкви, яку прийняли 12 липня 1790 року, й яка була ратифікована королем 26 грудня 1790 року, перетворила духівництво в державних службовців із встановленою заробітною платою. Церковники відтоді обиралися й повинні були присягати на вірність нації, закону й королю. За древною гальською традицією, а також почасти, слідуючи духу Просвітництва, яке ратувало за світське суспільство, депутати не поцікавилися думкою Папи Римського, щодо реформи католицької церкви. В березні 1791 року Папа засудив усі церковні реформи в Франції. В результаті населення розділося на дві антагоністичні частини. 65% церковних чинів або відмовилися від присяги або уникало її, що посіяло зерно драматичних подій 92-93 років.

Релігійне питання загострило невдооволення тієї частини населення, що розчарувалися в Революції. З 1790 року на півдні почалися сутички між протестантами й католиками. Питання про присягу стало причиною протиборства на заході, там, де міста пітримували тих священиків, що дали присягу, а села - тих, хто відмовлявся це зробити.

Король та революція

14 липня 1790 року, через  рік після взяття Бастилії на Марсовому полі проходило свято Федерації. На церемонії поряд із королем та королевою був присутній маркіз де Лафаєт. Це був момент національної єдності - під оплески натовпу король присягнув на вірність Конституції. У стороннього спостерігача могло скластися враження, що Людовик XVI прийняв зміни, що сталися після революції 1789 року. Але насправді цього не було - Людовик маневрував між різними течіями, намагаючись зберегти свою незалежність і відвоювати втрачену владу. Більш того, король був щирим католиком і прийняв бік Папи та тих священиків, які уникали присяги.

20-21 червня 1791 року король  спробував утекти, що засвідчило  його ворожість реформам 1789-го. Найрадикальніші  паризькі патріоти побачили в  цьому свідчення зради й організували петицію, яку хотіли передати на Марсових полях, і в якій вимагали публічного зречення. Такі депутати, як Байї та Лафаєт підтримували конституційну монархію, висунули ідею викрадення короля. Вони заборонили маніфестацію й оголосили військовий стан. Незважаючи на це, 17 липня 1791 року маніфестація відбулася. Лафаєт не зміг стримати своїх людей, які послухалися Байї. Байї наказав стріляти - відбувся розстріл неозброєного натовпу, при якому загинуло чимало жінок та дітей. Розстріл на Марсових полях означав розрив між поміркованими патріотами й парижанами, яких представляли поряд з іншими Дантон, Робесп'єр та Марат. Дехто, наприклад Кондорсе, почали навіть вимагати встановлення республіки. Байї, Лафаєт і більшість депутатів покинули клуб Якобінців і заснували клуб Фельянів, чим викликали народне невдоволення. Для них революція закінчилася, й основним завданням стало стабілізувати режим і підтримувати конституційну монархію.

В очах частини громадян король втратив будь-яку повагу. Численні революційні газети малювали на нього карикатури, де він зображався свинею, й друкували про нього та королеву брудні анекдоти. Роялістські газети відверто закликали до опору. Прискорилася еміграція. Контрреволюціонери та якобінці організовували в масштабі всієї країни свої мережі впливу й агітації.

Людовик XVI прийняв вересневу Конституцію неохоче. Установчі збори взяли на озброєння ідею розділення влади Локка та Монтеск'є, але впроваджували її надто жорстко, тому різні гілки влади виявилися строго розділеними. Виконавча влада цілком належала королю. Він не відповідав перед законодавчою Асамблеєю, яка не могла проти нього нічого вдіяти. Впродовж чотирьох років король зберігав право вето щодо будь-якого закону, а також за ним зберігалося право призначення двох міністрів. Законодавча влада обмежувалося єдиною асамблеєю з 745 депутатів, які обиралися двоступеневими виборами із встановленим цензом. Із 24 мільйонів жителів Франції право голосу мали тільки 4 мільйони «активних громадян». Не було жодних механізмів розв'язання конфліктів між двома гілками влади. За пропозицією Робесп'єра жоден із депутатів установчих зборів не міг виставити свою кандидатуру на виборах до нової асамблеї, яка повинна була засідати з 1 жовтня 1791 року. Таким чином у законодавчій асамблеї зібралися люди нові, недосвідчені, багаті й здебільшого молоді. В ній було 250 фельянів, які виступали за збереження конституційної монархії та 136 членів якобінського клубу, в основному жірондистів.

Повалення монархії

Курс на війну

Емігранти, згуртувавшись  в Кобленці навколо графа д'Артуа, підтримували неспокій на кордонах і чинили тиск на чужоземних монархів, вимагаючи від них втручання в хід подій. Щоб вдовольнити їхні вимоги пруський король і австрійський імператор 27 серпня 1791 року зробили спільну Пільніцьку декларацію, в якій виголошували своє занепокоєння. Революційні маси розцінили цю декларацію як загрозу. Законодавчі збори наприкінці 1791 року проголосували за прийняття значної кількості дектретів, які призвели до ще більшого загострення ситуації. 9 листопада 1791 року вони зобов'язали усіх емігрантів впродовж 2 місяців повернутися до Франції під загрозою конфіскації всього майна. Крім того вони зобов'язали священиків-відмовників присягнути під загрозою припинення виплати заробітної плати й навіть депортації з країни у разі підбурювання безпорядків. Останній декрет вимагав від іноземних монархів вигнання емігрантів із відповідних країн. Король згодився підписати цей декрет, оскільки вважав, що може розпочатися війна.

Міжнародна ситуація погіршилася після анексії за вимогою жителів графства Венессен, яке належало понтифіку, й справою альзаських принців, німецьких феодалів, які вважали, що на них не розповсюджуються закони про відміну феодальних прав. Фельяни та король, знаючи про дезорганізацію армії, сподівалися на швидку поразку й на прогнання революціонерів без допомоги емігрантів. Якобінці бажали за допомогою війни експортувати революцію в Європу. Робесп'єр був одним із небагатьох, хто виступав проти війни.

Зміна співвідношення сил в результаті війни

На пропозицію Людовика XVI 20 квітня 1792 року Франція оголосила  війну королю Угорщини й Богемії, тобто австрійському імператору. Жірондисти проголосили війну народів проти королів, хрестовий похід за свободу. Через кілька тижнів Прусія вступила у війну на боці Австрії. Французька армія, повністю дезорганізована внаслідок еміграції частини офіцерів-дворян, не мала змоги опиратися могутнім пруським військам. Кордони держави опинилися під загрозою. На думку патріотів це було наслідком змови аристократії, королівського двору й священиків-відмовників з метою зупинити революцію. Законодавчі збори проголосували за три закони, які дозволяли депортацію священиків-відмовників, розпуск особистої гвардії короля й організацію табору національної федеративної гвардії для захисту Парижа. Людовик XVI наклав вето на декрети про відмовників і про федеративну гвардію. Ця ситуація спровокувала новий вибух революційного обурення, і 20 червня натовп заповнив Тюїльрі. Проте король тримався добре. Він згодився на приниження й одягнув фрігійський ковпак перед санкюлотами, але не поступився. Законодавчі збори відмінили королівське вето й 11 липня 1792 року проголосили лозунг «батьківщина в небезпеці», закликаючи добровольців на оборону столиці.

Повалення монархії

25 липня пруська армія  повідомила уряд, що у разі нових загроз життю короля Париж буде знищено. Коли про цей документ, відомий під назвою Брунсвікського маніфесту, стало відомо паризьким революціонерам, вони увірвалися до Асамблеї з вимогою повалення Людовика XVI. Асамблея відмовилася. В результаті в ніч з 9-го на 10 серпня виникла нова повстанська адміністрація на чолі з Петьйоном і Дантоном. На світанку повсталі зібралися перед Тюїльрі і вдерлися до палацу. Охорона із швейцарської гвардії полягла на місці, загинуло також чимало нападників. Король із родиною звернулися за допомогою до Законодавчих зборів, але ті відвернулися від них і призупинили повноваження короля. Таким чином була порушена вереснева конституція 1791-го року, яка вимагала для зміни форми правління скликання народного зібрання через всенародні вибори.

Увечері 10 серпня Законодавчі  збори, оголосили про утворення  тимчасової виконавчої ради із шести  членів, серед яких були Дантон у  якості міністра юстиції та Ґаспар Монж у якості морського міністра.

Ворожі війська нестримно  насувалися на Париж, змушуючи одну за іншою здаватися французькі фортеці. 2 вересня 1792 року Дантон проголосив: «Відвага, ще більше відваги, завжди відвага, й  Батьківщину буде врятовано». Народ  звинувачував у всьому внутрішніх ворогів. Між 2-им і 6-им вересня 1792 року розпочалася вереснева різанина — вбивства священиків-відмовників, запідозрених у контрреволюційній діяльності, й правопорушників у в'язницях Парижа. Убивства тривали багато днів поспіль, а влада й адміністрація не відважувалися втрутитися. Депутати не виступали з осудом ще багато місяців. На думку багатьох, ці вересневі вбивства були поворотним кроком революції.

Баланс сил перед всенародним зібранням

Вибори до всенародного зібрання (Конвенту) проходили водночас із вересневими вбивствами. Із 7 мільйонів виборців за оцінками 90% не голосували. Вибір делегатів таким чином став справою дуже рішучої меншості. Як і в 1789, вибори проходили за дворівневою системою, щоб обмежити доступ широких народних мас. Майже всі обранці представляли буржуазію. Третина були правниками. Незважаючи на таку соціальну однорідність, утворилися два табори. Брісотени або жирондисти не довіряли парижанам. Їхня підтримка надходила з провінції, з кіл багатих негоціантів та мануфактурників. Вони були дуже віддані ідеям особистої та економічної свободи, проголошеним у 1789-му, й не готові були до надзвичайни заходів, щоб урятувати молоду республіку, незважаючи на відданість їй. Їх очолювали Бріссо, Верньйо, Петьйон, і Ролан.

Монтаньяри (назва пояснюється тим, що вони займали найвищі лавки) більше переймалися народними злиднями. Вони були готові вступити в союз з народом, із санкюлотами Парижа, і на будь-які заходи для порятунку революції. Серед їхніх лідерів Робесп'єр, Дантон, Марат і Сен-Жуст. В центрі сиділа меншість, які прозвали болотом, і яка підтримувала то одну, то іншу партію.

20 вересня у битві при Вальмі французька армія несподівано здобула перемогу над прусаками. Пруська й австрійська армії вийши із Франції, оскільки були більше стурбовані подіями у Польщі. 6 листопада 1792 року генерал Дюмур'є отримав перемогу у битві при Жамапі. Французькі війська захопили частину Нідерладнів, яка належала Австрії. На сході армія генерала Кюстіна захопила лівий берег Рейну. Захоплена також Савоя. Усюди французи розповсюджують революційні ідеї, але водночас стверджують, що Рейн є природнім кордоном Франції зі сходу й з півночі.

Останнім актом Законодавчих зборів стало проголошення світського суспільства. 20 вересня 1792 року вони постановили, що реєстрація народжень і смертей буде проводитися комунальними службами. Наступного для вперше зібралося засідання Зібрання. Тимчасово воно взяло на себе як законодавчі так і виконавчі функції. Зібрання вирішило відмінити монархію. Це рішення Національне зібрання проголосило 21 вересня 1792 року. Для революціонерів настала нова ера.

Перша республіка

В Зібранні на перших порах тон задавали жирондисти. Вони захопили посади у виконавчій раді й намагалися уникнути процесу над королем, боячись розпочати контрреволюцію й спровокували зростання невдоволення європейських монархів. Але після відкриття в Тюїльрі «залізної шафи» 20 листопада 1792 року, суд став неминучим. Документи, знайдені в таємній шафі могли беззаперечно довести королівську зраду. Процес розпочався 10 грудня. Після дебатів короля визнали винним більшістю у 693 голоси проти 28. Його присудили до страти більшістю в 366 голосів проти 334. Жірондисти запропонували звернутися до народу, але цю пропозицію було відхилено. Короля стратили на гільйотині 21 січня 1793 року на площі Революції.