Велика французька революція

            Велика французька революція

 

Причини  Французької революції

Аналіз причин Французької  революції досі викликає суперечки  істориків.

У своєму державному устрої в 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмовудухівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану — усіх, хто не належав до перших двох.

В кінці XVIII століття Франція  була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись в розвитку лише Британії та Нідерландам. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші, включно з військовими видатками на веденнясемилітньої війни та підтримку колоній в Американській революції, й державний борг досяг величезних розмірів. Половина бюджету йшла на виплату відсотків по заборгованості. Збільшенняподатків лягало тягарем на плечі третього стану, оскільки перші два були звільнені від оподаткування. Ситуацію ускладнили неврожаї в 1780-х роках та пауперизація населення.

Шукаючи виходу зі скрутного  становища, у 1789р. король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614р. Скликання Генеральних штатів мало на меті встановлення нової системи податків, які включали б податки на землю, і які повинні були б платити також перші два стани. Звісно, дворянство й духівництво зустріло таку ідею супротивом. Розгорнулася боротьба за представництво й систему голосування в Генеральних штатах.

Ідеологічну базу протистояння старого режиму й революційних сил  забезпечили ідеї Просвітництва.

 

Періодизація Французької революції

Історію Французької революції можна умовно поділити на 3 періоди:

1789—1794

Від початку роботи Генеральних  штатів до страти Максиміліана Робесп'єра та його прихильників. У цей час було прийнято дві конституції, Франція стала республікою, було страчено короляЛюдовика XVI, і набрали обертів масові страти ворогів республіки.

В цей період у Франції було чотири політичні партії: фельяни (були за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти (були за абсолютну монархію).

1794—1799

Від страти Робесп'єра  до приходу до влади Наполеона Бонапарта. В цей час країною керувала Директорія.

1799—1804

Від приходу Наполеона  до влади до відновлення монархії після проголошення 1804 року Французької імперії.

Хронологія подій

1789 - кінець абсолютної  монархії

Юридична революція (травень - початок липня)

Виборча кампанія

Скликання Генеральних  штатів породило великі надії у французького народу. Селяни сподівалися на покращення умов життя з відміною феодальних законів. Буржуазія сподівалася на рівність в правах і встановлення парламентської монархії на зразок англійської. Вона могла розраховувати на підтримку невеликої частини дворянства, яка сприйняла нові ідеї, та нижні чини в церковній ієрархії — людей, які жили поряд з народом і відчували його тяготи. Цим пояснюється пожвавлення політичних дискусій впродовж виборчої кампанії. Зокрема дискусії точилися навколо питання огранізації самих Генеральних штатів. Традиційно кожен стан вибирав приблизно одинакову кількість депутатів: обрані від кожного стану об'єднувалися, обговорювали питання й голосували окремо, а рішення кожного стану складало один голос при заключному голосуванні. Вистачало, щоб представники двох привілейованих станів проголосували однаково для того, щоб здобути перемогу над третім станом.

Шукаючи вихід із такого становища, третій стан почав вимагати подвійної кількості представників, домагатись, щоб рішення приймалися на загальльних зборах, і щоб при голосуванні враховувалася більшість голосів за принципом: «один депутат — один голос». Людовик XVI згодився подвоїти кількість депутатів від третього стану, але щодо процедури голосування зберігав мовчання.

Депутати від третього стану проти короля

1-го травня 1789 року  депутати прибули до Версалю: 291 від дворянства, 270 від церкви, 584 — від третього стану. Представників перших двох станів зустріли з помпою, на третіх не звернули увагу. У день 5 травня король відкрив Генеральні штати; у своїй промові він застеріг проти духу змін. Тригодинну промову виголосив Некер, але вона стосувалася винятково фінансових питань. Жодних натяків на сподівані політичні реформи не було. Влада не зважувалася вирішувати питання про порядок голосування: привілейовані стани запропонували голосувати за старою системою, а третій стан у відповідь відмовився проводити своє окреме засідання. Під кінець місяця суперечок і зволікань третій стан вирішив узяти ініціативу в свої руки й організувати перевірку повноважень депутатів. На перевірку 13 червня з'явилися три кюре, до 16 червня таких було десять.

17 червня представники  третього стану й кілька представників  дворянства й духівництва на  пропозицію абата Сіє оголосили про створення Національної асамблеї (Assemblée nationale). 19 червня духівництво, серед якого була міцна меншість священиків, які переймалися проблемами селян, вирішило приєднатися до депутатів третього стану в питанні перевірки повноважень. 20 червня король наказав зачинити залу Меню Плезір, в якій збиралися депутати третього стану, тож ті зібралися в залі для гри в м'яч. Там була проголошена клятва зали для гри в м'яч — не розлучатися, доки не буде написана й затверджена конституція. 23 червня, на загальному засіданні в присутності монарха, Людовик XVI звелів депутатам проводити свої наради в окремих приміщеннях. Тоді як депутати дворянства й вищі духовні чини підкорилися й вийшли, представники третього стану й дрібних церковних чинів залишилися. Коли маркіз де Дре-Брезе пришов із наказом від короля до депутатів покинути залу, Жан-Сільвен Байї, що виконував обов'язки голови, відповів: «Пане, гадаю, що зібрання нації не повинно нікому підкорятися», аМірабо додав: «Тільки влада багнетів може змусити нас піти звідси». Зустрівши такий опір третього стану, який пітримали нижні чини церкви й п'ятдесят дворян, король запросив 27 червня усі три стани на спільне засідання.

Тим часом Національна  асамблея продовжувала свою діяльність. 9 липня вона проголосила себе Національними Установчими зборами (Assemblée nationale constituante). У ці дні вона здійснила ще однин вирішальний поворот: чимало з депутатів злякалися перебігу подій і почали подавати у відставку; Асамблея постановила, що вона представляє не тільки виборців кожного конкретного депутата, а колективно весь народ загалом. Таким чином втілився в життя принцип «національного суверенітету», який відстоював Дені Дідро. Установчі збори опиралися на підтримку народної більшості й на мережу «патріотів», а протистояли їм розрізнені міністерства, уряд без фінансів і зляканий нерішучий король.

Літо 1789

Падіння Бастилії

Перед бунтом

Людовик XVI прикинувся, що йде на поступки третьому стану. Але 26 червня він звелів стягнути до столиці  війська (двадцять тисяч солдатів з  найманих швейцарських та нiмецьких полкiв). Парижани збентежилися. Буржуазія почувала себе обдуреною: дебати у Версалі не давали жодних результатів, і виник страх щодо долі Установчих зборів. Народ боявся, що війська перекриють шляхи постачання до Парижа тоді, як унаслідок неврожаю 1788 року ціна хліба вже піднялася понад міру. На паризьких бар'єрах почалися заворушення. Король відправив у відставку надто ліберальних міністрів, у тому числі контролера фінансів Некера. Ця відставка сталася 11 липня, а 12 липня звістка про неї досягла Парижа. Після обіду в садах Пале-Рояльжурналіст Каміль Демулен закликав натовп до самооборони. На його думку відставка Некера свідчила про наступ на народ. В садах Тюїльрі і на площі Інвалідів виникли сутички між парижанами й полком королівських німців принца Ламбеска, вояків якого звинуватили у вбивствах маніфестантів.

13 липня 40 із 44 митних  бар'єрів було спалено, розграблено зернові запаси монастирів, сформувалося буржуазне ополчення.

Перший день революції

Посеред гарячки вранці 14 липня 1789 року паризькі бунтівники почали озброюватися, розграбувавши арсенал Дому інвалідів, де знайшлися рушниці й гармати, але бракувало пороху. Шукаючи порох вони прибули до брами королівської в'язниці Бастилії, де злилися з іншим потоком бутнівників, що ще зранку почав збиратися перед фортецею в передмісті Сент-Антуан.

В липні 1789 року у в'язниці було лише 7 в'язнів — 4 фальшивомонетники, два небезпечні божевільні й один сексуальний збоченець, замкнений  на вимогу своєї родини (йдеться, мабуть, промаркіза де Сада, хоча його перевели до Шарантона ще 2 липня).

В очах народу Бастилія була символом королівської сваволі. В'язниця призначалася для знесення. Її охороняли 80 інвалідів та 35 швейцарців. Маркіз Бернар-Рене Жордан де Лоне, комендант в'язниці, хотів чинити опір, але на вимогу прибулих із ратуші, де засідав постійний комітет повсталої буржуазії, посередників, поспіхом підписав документ, за яким згодився здати фортецю в обмін на обіцянку не причинити шкоди гарнізону. Він впустив натовп у перший двір, але потім розлютився й наказав стріляти картеччю — з'явилися жертви. Французька гвардія, що приєдналася до повсталих, привезла захоплені в Домі інвалідів гармати. Комендант здався й опустив мости. Це сталося о 5-ій годині вечора. Переможці разом із захопленими тюремниками відправилися до ратуші. Дорогою Лоне спочатку побили, потім зарубали шаблею. Поварчук Десно відрубав йому голову й висадив на піку. Прибувши в ратушу бунтівники оголосили прево Жака де Флесселля зрадником. Його теж убили, відрубали голову й висадили на палю поряд із головою Лоне. Пили кров убитих — цей акт пізніше став традицією у випадку важливих жертв.

Після перемоги народу

Король Людовик XVI змушений був визнати те, що сталося. Під тиском вимог парижан він власною особою з'явився наступного дня на засідання установчих зборів і оголосив, що відкликає війська, що оточували Париж. Він також відновив на посаді Некера й усіх звільнених міністрів та оголосив Жана Сильвена Байї, голову установчих зборів, мером Парижа. Марі Жозеф де Лафаєт отримав посаду верховного команданта національної гвардії. У місті встановилася нова муніципальна адміністратура, і король визнав її, відвідавши 17 липня Париж. Байї вручив йому блакитно-червону кокарду, яку король прикріпив до капелюха, додавши ці паризькі кольори до білого королівського. Таким чином відбулося тимчасове примирення монарха із повсталими.

Звістка про падіння Бастилії поширилася усією країною. Вона супроводжується найнеймовірнішими чутками про підземні темниці зі скелетами жертв королівської сваволі. Доки продовжувалося знесення фортеці патріот Палуа розгорнув пропагандистську кампанію, торгуючи камінням і кайданами. Герої штурму Бастилії стали нагороджуватися спеціальною медаллю.

Ці події викликали першу хвилю еміграції — країну покинули молодший брат короля, граф д'Артуа, принц де Конде, герцог Поліньяк та герцог Данґ'ян, від'їжджаючи до Англії, Нідерландів чи до Німеччини. Усі планували повернутися через три місяці.

Великий сільський переляк та ніч на 4 серпня 1789

Починаючи з 15 липня 1789 року і до 6 серпня 1789 року в французьких  селах поширювалася хвиля суперечливих чуток, що отримала назву «Великого переляку». Селяни боялися грабежів урожаю членами загонів сільських бунтівників. При наближенні таких загонів у селах дзвонили на сполох, селяни озброювалися вилами, косами та іншим інвентарем. У разі, коли небезпеки насправді не було, натовп не розходився, а йшов до шато, де вимагав папери, які встановлювали права поміщика на маєток, і спалював їх. З поміщиками, які чинили опір, розправлялися. Внаслідок цієї хвилі насильства Установчі збори в ніч на 4 серпня постановили відміну всіх привілеїв, феодальних прав, скасували право продажі державних посад та фіскальну нерівність. Це було кінцем старорежимного суспільства. Одразу ж депутати, серед яких майже всі, як буржуа, так і дворяни, були фінансистами, в період з 5-го по 11 серпня утвердили низку декретів про відміну персональних прав (кріпацтво, шарварки), монопольного права на полювання. Права на оренду землі потрібно було викупити. Повністю звільнитися могли тільки найбагатші селяни.

26 серпня 1789 року Установчі  збори проголосували за Декларацію прав людини і громадянина. Просякнута ідеями Просвітництва, вона без права на оскарження засудила абсолютну монархію й становий принцип побудови суспільства. У ній знайшли відображення сподівання тогочасної буржуазії - гарантія особистих свобод, встановлення недоторканого права наприватну власність, поділ влади між королем та всіма громадськими службовцями.

Повернення столиці до Парижа

У вересні 1789 року Установчі  збори проголосували за перші  статті майбутньої конституції, обмежуючи  таким чином королівські права. Складнощі із забезпечення Парижа зерном і зволікання короля щодо затвердження Декларації прав людини і громадянина  та законів, які відміняли становий принцип побудови суспільства, призвели до подій 5-6 жовтня 1789 року. Населення передмість разом із Лафаєтом та новою національною гвардією прийшли у Версаль і зобов'язали королівську родину повернутися до Парижа. Загинули два королівські гвардійці, й їхні голови висадили на піки.

Відтоді король та Установчі  збори засідали в Парижі під наглядом національної гвардії й відчуваючи загрозу бунту.

Королівська влада надзвичайно  ослабла. Франція залишалася монархією, але законодавча влада перейшла до Установчих зборів. Встановлені Установчими зборами комісії мали більше повноважень, ніж адміністрація, яка дедалі менше звертала увагу на короля. Міністри стали просто технічними виконавцями, над якими постійно наглядали Збори. Проте в руках короля залишалася виконавча влада. Закони й декрети Установчих зборів не набирали чинності, якщо король не впроваджував їх. Крім того на своїх посадах до встановлення нової адміністрації залишалися інтенданти й інші представники старого режиму. Інтенданти продовжували виконувати свої обов'язки аж до 1790 року, хоча їхні повноваження сильно скоротилися.