Віче в Київській Русі

Висновки

Віче, що веде своє походження від племінних  сходів, продовжувало існувати і в  Київській Русі у дофеодальний період. При розвитку феодалізму вічові збори  і далі скликались. Скликають їх в основних адміністративних центрах — Києві, Чернігові, Новгороді та ін. Оскільки, міста дедалі більше починають перетворюватись у центри феодального панування, то всілякі наради, які могли претендувати на якесь значення, безперечно, повинні бути нарадами основних феодальних груп або груп, так чи інакше зв’язаних з феодалами. Їх скликали або тоді, коли правляча феодальна верхівка розколювалась на ряд груп, або коли треба було спертись на широкі маси феодалів міста й землі і навіть, коли треба було спертись на масу міського населення, включаючи торговельні міські елементи, звичайно, керуючи ними і використовуючи їх у своїх класових інтересах. Нарешті, віче могло збиратись і в надзвичайних випадках під час війни. Всі літописні свідчення дуже добре підтверджують цей надзвичайний характер віча.

Віча – це були масові збори керівних елементів міста й землі для розгляду найважливіших питань. Це були надзвичайні збори, і тому про них збереглось мало відомостей. Очевидно, що у Київській Русі в Х–ХІІІ ст. віче як орган феодальної демократії і князівська влада в особі великого князя та його оточення взаємодоповнювали один одного, нерідко вступаючи в суперництво між собою.

Безперечно, скликання  віча як надзвичайного органу широких  феодальних шарів і іноді всього населення головних міст мало величезне політичне значення. Тут ухвалювали постанови, які надовго визначали зовнішню і внутрішню політику. 

Список використаних джерел

1. Бойко. О. Д. Історія України / О. Д. Бойко. – К., 1999.
2. Борисенко В. Й. Курс української історії / В. Й. Борисенко. – К., 1998.
3. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Історія України від найдавніших часів до сьогодення : хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев. – К., 1995.
4. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К., 1995.
5. Грушевський М. С. Історія України – Руси : в 11 т., 12 кн. / Редкол. П. С. Сахань та ін. – К., 1993.
6. Довідник з історії України  / за ред. І. В. Підкови, Р. М. Шуста. – К., 1999.
7. Іванов В. М. Історія держави і права України : навч. посібник / В. М. Іванов. – К. : МАУП, 2002.
8. Історія держави і права України : Частина 1 : Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак. / за ред. А. Й. Рогожина. – К. : Ін Юре, 1996. 
9. Історія України  / за ред. Ю. Зайцева. – Львів, 1997.
10. Рибалка К. І. Історія України :  Ч. І. / К. І. Рибалка. – К., 1994.
11. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України / Б. Лановик, Р. Матейко, З. Матисякевич. – К., 2000.
12. Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р. Лащенко. – К., 1998.
13. Яковенко Н. Нарис історії України: З найдавніших часів до кінця XVIII ст. / Н. Яковенко. – К., 1997.
14. Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності / А. Панюк, М. Рожик. – Л., 1995.
15. Семененко В. І., Радченко Л. О. Історія України / В. І. Семененко, Л. О. Радченко. – Харків, 2000.
16. Федоренко Г. О. Передісторія українського парламентаризму / Г. О. Федоренко / Державно-правова форма в Україні. – К., 1997.
17. Федорів С. Вічова спадщина стародавньої Русі / С. Федорів // Хроніка 2000. – Вип. 27–28. – К., 1998.
18. Чубатий М. Огляд історії Українського народу: історія джерел та державного права / М. Чубатий . – К., 1994.

19. Компетенції віча в статті «Вісник Академії правових наук України». — 2002. — № 4.