Віче в Київській Русі

Зміст

Вступ

Розділ 1. Правова природа інституту народних зборів

                    1.1. Історія виникнення та функціонування народних зборів в додержавний період

                    1.2. Порядок скликання та склад віче

Розділ 2. Віче в системі органів влади Київської Русі

2.1 Повноваження віче

2.2 Віче та князь

2.3 Еволюція вічових  зібрань

Висновки

Список використаних джерел

 

 

 

Вступ

 

В оцінці  політичної сутності та значення віча представниками різних поколінь істориків є істотні розбіжності. Якщо одні  дослідники вважали віче органом народоправства, який забезпечував участь у державному управлінні різних прошарків давньоруського суспільства, то інші оцінювали його як вузькокласовий інститут, що діяв винятково в інтересах феодалів, боярської аристократії

Віче як орган державної влади є збори повноправних громадян старшого міста землі. Походження віча таке ж доісторичне, як і князівської влади, боярської думи.

У початковій формі віче е племінний схід.

Друга епоха в розвитку народних зборів належить до часів історичних (IX – X ст.), коли віче перетворюється з племінних зборів у збори міські.

Третя епоха вічових зборів (XI – XIII ст.) – це епоха повного виділення цієї форми влади в самостійну (як збори звичайних громадян) і повного розвитку її прав; вона збігається з часом остаточного встановлення влади старших міст.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народовладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічових зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи – на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися “ряди” (договори) з князями, обраними населенням.

У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова.

 

Розділ 1

Правова природа інституту  народних зборів

 

1.1. Історія виникнення  та функціонування народних зборів

 в додержавний період

 

Народні збори існували в глибоку  давнину, згадки про них зустрічаємо вже в гомерівських поемах. Втім в цю найдавнішу епоху вони функціонують рідко і слабо. Народ, тобто демос  – вільні громадяни  – скликався царями, через герольдів, на площу («агора», звідки і самі збори називалося також «агорою»), але здебільшого не для винесення рішень, а просто для вислуховування і взяття до уваги того, що вирішено царем, після наради зі значнішими мужами поліса, яких іноді також називали царями. [5]

Розрізняють два етапи  розвитку суспільства – це додержавний період, тобто первісне суспільство, і державний період, тобто виникнення держави. При первіснообщинному ладі, держави і права не існувало. Довгий час люди існували в умовах так званого первісного стада, об’єднуючись в невеликі бродячі групи. В цей період, коли тільки формувалась цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перші примітивні житла та знаряддя праці. Все, що здобувалося, було спільним. 

Для первіснообщинного  ладу характерною рисою є як певна організація суспільної влади, так і певні норми поведінки людей. Суттєвою рисою цієї влади є своєрідне самоуправління, тобто відсутність особливого, професійного апарату управління, спеціальної групи людей, яка тільки цим і займається. Кожен рід, плем’я мали свої збори, в яких брали участь всі дорослі члени (чоловіки й жінки) на рівноправних засадах. На них обиралися вождь, старійшини, воєначальники, вирішувались питання війни та миру, кровної помсти, прийняття нових членів роду тощо. Це була і релігійна і судова інстанції, тобто збори були верховною владою в середині роду, племені. Дещо вужчим органом управління була рада старійшин. Туди входили досвідчені старші люди, колишні вожді. Рада розглядала і вирішувала різні поточні питання. Крім неї у кожному колективі був ще одноособовий вождь. Вождь – не князь і не цар. Це особа виборна, він ніс відповідальність перед народом, його можна було у будь-який момент скинути, обравши іншого. Значно зростала його влада в час військових дій. [9]

При первіснообщинному  ладі існували і певні норми поведінки  людей, так звані соціальні норми. Такими нормами були звичаї, традиції, які водночас були і правилами  співжиття, і приписами релігійного  характеру. Вони встановлювалися самим  колективом, передавалися з покоління в покоління. Виконувалися ці норми теж не з остраху перед владою, перед покаранням, а в силу громадської думки, вихованого з дитинства переконання, звички підкорятися цим правилам, встановленим, до речі, в інтересі всього роду, племені, а тому доцільними і справедливими. 

Принципи, певною мірою  схожі з ранньою еллінською демократією, становили загальновизнане, хоча й  неписане, право на Русі ще у дохристиянську епоху. Слов’яни здавна жили громадським  правлінням і всі справи, добрі  чи лихі, вирішували спільно. Провідна роль у племенах належала «луччим» або «нарочистим» людям, представникам визнаних родів. Вони збиралися на «віче» – ради, де вирішували важливе питання життя племені, війни та миру. Східні слов’яни мали звичай скликати сходи, на яких вирішували найважливіші питання життя племені. В них могли брати участь, крім князя з його дружиною, всі вільні люди [15].

На думку М.С. Грушевського, тогочасну «демократію» східних  слов’ян можна було вважати демократією  лише в протиставленні до візантійсько-римського монархізму, оскільки «в дійсності се був устрій скорше патріархально-аристократичний, де могли мати голос самі старійшини родів, як у пізніших історичних часах (ХІ–ХІІ в.), із занепадом родового устрою, мали голос батьки родин» [4]. З утворенням держави в Київській Русі продовжували діяти народні збори окремих племен, але особливо поширеним політичним явищем державного життя вони стали у XI–XII ст.

 

1.2. Порядок  скликання та склад віче

 

З утворенням держави  в Київській Русі продовжували діяти народні збори окремих племен, але особливо поширеним політичним явищем державного життя вони стали у XI–XII ст.

Отже, вічовий звичай був поширений у всіх волостях. Очевидно, що місце племінних народних зібрань поступово заступили  віча головних міст окремих земель держави. Першу епоху історії народних зібрань – племінну – змінила друга епоха (IX–X ст.), коли віче перебувало в процесі переходу до міського. Саме тоді для вирішення справ сходились в головні міста земель жителі пригородів на народні зібрання. У XI–XIII ст. ця форма влади набуває розвитку.

Скликання віча, судячи з  літописів, нерідко викликалось  надзвичайними обставинами – зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утвердження чи зміщення тощо. При цьому частіше віча скликались за ініціативою князя. Про порядок скликання віча є літописні свідчення і з ініціативи самого народу. Як правило, їх викликали надзвичайні обставини. Так, у першій прямій згадці про віче в Бєлгороді з приводу його облоги печенігами 997 p. потерпаючи від голоду, бєлгородці створили віче. Такий же порядок скликання віча знаходимо і в багатьох літописних згадках про події в Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах і землях. Іноді важко встановити, кому саме належала ініціатива народних зборів – князю, боярській думі чи самому народу. Літописні пам'ятки часто лише свідчать сам факт населення землі чи горожане «створиша вече», «створиша совет» або просто «совокупишася». [16]

В будь-якому випадку для скликання народних зборів треба, щоб народ бажав радитись, без чого віче не відбудеться. Віча скликались, коли виникала потреба у князів, тисяцьких порадитись з народом або коли сам народ бажав висловити свою волю. Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народовладдя. За літописами у Києві, Новгороді, Пскові, Володимирі, Суздалі віче скликалось не лише князем або посадником, тисяцьким, але й натовпом («голотьбою»), одного чи кількох ініціаторів, навіть одночасно в різних кінцях Новгорода.

Спосіб скликання народних зборів зазвичай літописці фіксують як «звонити вечь», «созвонити вече». У  Києві скликання віча часто відбувалось  через глашатаїв-(«бирючей»). У Новгороді  тривалий час дзвонили у спеціальний  вічовий колокол. Вони згадуються і в багатьох інших містах – у Володимир-Волинську, Полоцьку, Пскові, Смоленську та ін. [5]

Учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконання волі віча. Скликання  віча у наведених випадках дійсно було викликано надзвичайними обставинами. В той же час можна висловити дискусійні міркування з цього приводу. По-перше, саме життя русичів йшло в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих термінів скликання народних зібрань, ні виробленню процедури їх здійснення. По-друге, потрібно врахувати і те, що літописці здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події.

 Тому прояви народовладдя  рідко попадали на літописні сторінки, а якщо і попадали, то в центрі подій залишались все ж князі. Скандинавські саги теж підтверджують, що в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого віча скликались далеко не лише у виключних випадках.

Місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжі двори чи «торговищи», де могла вміститись значна кількість народу. За свідченням літописців, у Києві місцем зібрань був Ярославів двір, найбільш багатолюдних – на площі перед Софіївським собором. Як правило, такі віча збирались за ініціативою князя. Стихійні віча частіше за все збирались «под Угорським», «у Турови Божнице», «на торговищи» (ймовірно – на Подолі). У Новгороді таких постійних місць було два біля храму Святої Софії і на Ярославовім дворі. Біля головних храмів міста збирались віча у Пскові, Бєлгороді, Суздалі, Полоцьку та інших містах земель держави. [3]

Іноді народні зібрання скликались навіть за межами міста. Як відзначили дослідники, мали місце  вічові зібрання і під час походів  за участю народного ополчення.

В містах з розвиненими  вічовими традиціями місце вічових  зібрань спеціально пристосовувалось. Біля храму Святої Софії в Києві  встановлювались лави. Місце вічових зборів диктувалось характером цієї форми народоправства, нерозвиненістю його представництва. 

Участь у вічових  зборах розумілась у Давній Русі, ймовірно, як право, яке належало усім вільним, їх склад вказувався спочатку за назвою племені (племен), а згодом за назвою міста, землі. Право участі у вічі головного міста землі поширювалося і на жителів передмістя, інших мешканців землі. Тож загальною нормою порядку вічових рішень головного міста була підлеглість їм населення землі.

Для віча не потрібно було певного числа його учасників. Зібрання і рішення вважались легітимними, аби кількість була достатньою, щоб прийняте рішення могло бути прийнятним для всієї землі або підтримано при необхідності достатньою силою. У вічових зборах за ініціативою князя літописці називають серед учасників князя, бояр, дружину, тисяцького, посадника, митрополита в Києві, купців, «лучших людей», «старцев градских», а також «менших», «худих», «черних», смердів. [4]

Отже, у вічі брали  участь представники усіх класів. Діяло  лише два обмеження: фізична можливість участі і правоздатність. Судячи по літописах, вимагалось, щоб учасник віча був вільний і не був під батьківською опікою або в приватній залежності (закупи, холопи, раби), а також жінки. За дорослих синів, які були під батьківською опікою, рішення приймали батьки, але виконувались в разі необхідності разом.

Оскільки за загальним  правилом не існувало визначених термінів скликання віча, а часто – й попереднього оповіщення, участь в його роботі мешканців землі і навіть передмість була обмеженою. Адже нерідко віча збирались раптово.

Право участі в народному зібранні не підкріплювалось обов’язком такої участі. Відомі випадки, коли на віче, що скликалось князем, ніхто не йшов. Процедура вічових зібрань теж вироблялась протягом багатьох років. Як форма прямого народоправства, віче не відрізнялось складною процедурою, а останній не надавалось, як правило, суттєвого значення.

У літописах відсутні відомості щодо перевірки кількості і правомочності присутніх на вічі.

За заведеним порядком той, хто скликав віче, оголошував предмет обговорення. Якщо віче збирав князь, то він відкривав зібрання, звертаючись до учасників віча в шанобливому тоні. Отже, існувала усталена процедура ведення віча, досить внормованих народних зібрань

У Новгороді частіше  за все головував на вічі посадник. В інших містах – князі, посадники або тисяцькі. При стихійних вічах обговоренням керували їх Ініціатори.

Якщо пропозиції ініціаторів  віча не викликали незгоди або  суперечок, то питання вирішувалось швидко і однозначно. Більш складні  питання, винесені на віча, як свідчить ряд літописних згадок, всебічно обговорювалися. Своє схвалення чи незгоду учасники віча висловлювали у виступах, дебатах або голосними криками. Хоч право голосу мали всі присутні, ймовірно керівну роль в обговоренні все ж належала (крім стихійних віч) «лучшим», «старцам градским» тощо. Але нав'язати волю вічу було важко, навіть неможливо.

 

 

 

 

Розділ 2

Віче в системі  органів влади Київської Русі