Віче в Київській Русі

2.1 Повноваження  віче

Протягом IX–XIII ст. влада Київської Русі пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми  державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». [15]

Отже, розвиток державності  Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, – до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої та молодшої дружин. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов´янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями. [4]

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче – народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов’янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями. [10]

У Київській державі  віче асоціювалося із збиранням жителів  певного міста або його частини  для вирішення важливих громадських справ. Як свідчать писемні джерела, до компетенції віча належало вирішення законодавчих, судових питань, а також оборонних та зовнішньополітичних проблем. Слід сказати й про те, що попри домінуючу роль у державному управлінні Русі князівської адміністрації значний вплив на нього мав також політичний інститут віча.

Віче відігравало певну  роль у політичному житті. Рішення  про вбивство князя Ігоря, який зловживав  збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі («сдумавше со князем своим Малом»). Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, городяни «створи-ша вече». 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Перша згадка у літописі про віче у Києві належить до 1068 p., а остання – 1202 р. [9]

Однією з важливих функцій віча було комплектування народних ополчень і вибори ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, інколи на знак протесту проти політики князя.

Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все яс мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

2.2. Віче та князь

Вищим органом влади  Київської держави була влада  великого князя. Він був представником і захисником інтересів привілейованого прошарку населення. Працями дослідників доведено, що інститут князівської влади – давній звичаєвий інститут.

Функції перших князів були порівняно нескладними і полягали, насамперед, в організації дружини  й військових ополчень та управлінні ними. З перетворенням князя у феодального монарха ускладнювались і його функції. Він став верховним головнокомандувачем. Князь підкорював нові землі, створював оборону на кордонах держави, зміцнював Київ, провадив зовнішньополітичні стосунки зі Степом (державні формації кочових народів) і Візантією. Князь здійснював управління Київською державою, призначав численну адміністрацію, організовував будівництво доріг і мостів, приділяв багато уваги прокладанню торгових шляхів. [7]

З X ст. розвивалася законодавча  діяльність князів. Особливо важливою законодавча функція стала в  ХІ–ХІІ ст. Після запровадження християнства в обов’язки князя входило й утвердження цієї ідеології, значною мірою через законодавчу функцію. Отже, через законодавчу діяльність князі встановлювали: нову каральну систему, розмір судових стягнень, розмір винагороди окремим посадовим особам, права церкви тощо. Однією з найважливіших функцій князівської влади у період зародження та розквіту Київської держави була судова. Судив київський князь на підставі норм звичаєвого права, здебільшого своє найближче оточення: васалів, дружинників тощо.

Від XI ст. у Київській  державі посилювалися економічні та політичні суперечності між окремими князівствами. Виникла необхідність у створенні ще одного органу влади – ради при князі, яка не мала чітко встановлених складу та компетенції. її ще називали боярською радою, оскільки в її складі переважали насамперед бояри, а також представники вищого духовенства – митрополити, єпископи й представники вищої адміністрації – тисяцькі, посадники – вихідці з місцевої знаті. Рада була постійним дорадчим органом при князеві з найбільш важливих внутрішніх і зовнішніх питань держави.

Нова доба породжує державну структуру влади руських земель нового типу з виразною системою ієрархічної залежності військово-охоронної служби (князь з дружиною). Виникає принципово нова ситуація в розгортанні державних інститутів влади, адже починає функціонувати на договорній основі князівська ієрархізована структура, яка виходить за межі Полянської землі з центром у Києві і доходить до автономних земель–полісів, у межах яких Віче було єдиним верховним органом влади. [7]

Договірна система віче з князем, якщо її тлумачити в суто юридичній площині, є конвенцією, що означає договір. Влада князя, його дружини та адміністративної частини ґрунтується на договорі з віче й на формальностях, які роблять його здатним і чинним. Однією з таких формальностей є укладання "ряду". Писемне свідчення про укладання "рядів" знаходиться в літописі від 1146 р., де вказується, що князь Ігор бере зобов'язання перед народом не чинити суд самовільно, не робити насильства, усувати тих, хто чинить свавілля. Обидві сторони – князь і представники віче – стверджували "ряд" цілуванням хреста. [15]

Таким чином, вступ князя у володіння після його обрання віче передбачає договір ("ряд"). Це означає, що компетенція князя визначається "рядом". Державний суверенітет земель-полісів залежав від Віче, а не від князя. Терміни "земля" і "народ" в Київській Русі вживався як синонім терміну "держава", у той час коли термін "княжити" відноситься до форми правління.

Віче, укладаючи "ряд" з князем, регламентує його державно-владні функції дуже жорстко. Наприклад, у 1146 р. Віче Києва обговорювало зловживання  князівських чиновників і вирішило "вимагати від князя Ігоря гарантії на майбутнє від будь-яких проявів зловживань владою" [15]

Княжа влада - це повсякчасний державний інститут, а віче – політичний інститут самоврядування територіальних громад, волостей", де князь був і адміністратором і суддею. Рада бояр мала дорадчий голос, хоча й була невід'ємною складовою княжої адміністрації. Загалом, князівський інститут влади був ланкою у державному політико-правовому просторі руських земель. Державницька система періоду Київської Русі засвідчує, що віче мало перевагу над інститутом князя, свідченням чого є використання спеціальної термінології: "сотворите вьече", "совьет сотворити", "совьет совьещати", "сьеде на столь", "посадить на столь" тощо. [11] Упродовж існування князівської влади в Київській Русі окремі землі так і не входили до складу спільного народоправного державного органу влади, і не підпорядковувались спільним законам. Об'єднуючою ланкою був лише родинний зв'язок князів.

.

2.3 Еволюція  вічових зібрань

Історичні витоки віча пов’язані з додержавним періодом, коли у давніх слов’ян були започатковані збори громадян.

Віче відоме вже в  добу племінного устрою й було характерне для всіх східних слов’ян як вияв народоправного ладу. В літописах  вперше згадується в Білгороді під 997 роком, Новгороді – під 1016 роком, Києві – 1068 роком. В головних містах держав-земель за княжої доби вічові збори набрали характеру одного з верховних органів влади, який конкурував у своїх компетенціях із владою князя і боярської ради. Віче скликалося і в малих містах («пригородах»), але обмежувалося розглядом справ місцевого управління. Громадяни «пригородів» мали також право брати участь у вічі «старшого города». Пізніше їх заступали тисяцькі. Крім того, у вічових зборах звичайно брали участь князь, бояри, єпископ і духовенство. На Русі почало відігравати помітну роль з ослабленням князівської влади в період феодальної роздрібненості (друга половина XI–XII століття). [15]

З економічним та політичним піднесенням великих міст і посиленням ролі купців, ремісників зростало й значення вічових зборів. Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговищі. Регулярних вічових зборів не було, їх скликали, на випадок потреби, князь, хтось із бояр або ініціатива виходила з народу. Вічем керував князь або єпископ (у Києві – митрополит), іноді – тисяцький. Правильного порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. В принципі ухвали приймалися одноголосно, фактично справи вирішувала позиція більшості присутніх. Компетенції віча не були точно визначені, однак деякі були постійними його прерогативами – справа війни і миру, зокрема, народне рушення, деякі справи зовнішньої політики, покликання князя на престол (якщо він не посідав його порядком спадщини чи внаслідок завоювання); укладання договору («ряду») з князем. Іноді віче домагалося зміни княжих урядовців, часом віче ставало судовим органом, головним чином для політичних правопорушень. Рішення віча «старшого» города було обов’язковим для цілої землі. [8]

Віче як орган державної  влади в українських князівствах не мало найвпливовішого становища, як у Новгороді, Полоцьку та Пскові. На відміну від північних князівств, де князі узурпували всю владу, в Україні віче все ж зберігало рівнорядну роль до інших органів. Тільки в Галицькому князівстві воно поступається перед боярською радою. Вічові збори як орган державної влади занепадають під час переходу українських земель під владу Великого князівства Литовського і Польщі. Роль віча за литовсько-польської доби виконували соймики. В XVI–XVIII століттях існували віча копних судів. Своїм правним характером віче є органом прямого народоправства, аналогічним до народних зібрань у давніх грецьких містах і в середньовічних містах Західної Європи.

У Давньоруській державі  продовжували функціонувати народні  збори – віче, які діяли ще до її утворення. Більшість сучасних дослідників у цьому питанні поділяють точку зору В. Т. Пашуто, який шляхом детального аналізу літописних відомостей про віче дійшов такого висновку: означаючи нараду взагалі, цей термін вживався стосовно різнорідних явищ. [12] Як один з найархаїчніших інститутів народовладдя віче було «використано власниками землі й поставлено на службу державі у формі своєрідної феодальної демократії». Із племінних сходів давніх слов'ян віче перетворилося у збори городян, в яких брали участь вільні жителі міста – купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській феодальній верхівці.

Процедура народних зібрань  поступово удосконалювалась і в  найбільш завершеному вигляді була представлена на вічах Новгорода І Пскова в наступні віки.