Видатним  майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт, написаних  на теми селянського життя, відрізняються  щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: “Святочні ворожіння”, “Весілля в Київській губернії”, “Проводи рекрутів”, “Свати”, “Жнива”, “По воду”, “Ярмарок”, інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтеліґенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

       Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості  С.І.Васильківського. Випускник Петербурзької  Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі  Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні  полотна (зокрема “Козаки в степу”, “Козача левада”, портрет Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з  художником-баталістом М.Самокишем  створює альбом “З української старовини” (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського  пише історик Д.Яворницький. Визнанням  художньої, наукової цінності альбому  є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному  Харкову.

       Архітектура

       В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті  і розкутості українського бароко прийшов  стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди  будувалися з урахуванням їх призначення - головною метою архітектора стало  не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

       Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється  адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі  урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних  комплексів, палацово-паркового ландшафту  носили відкритий характер.

       У цей час активно забудовуються  нові міста на півдні України і  в Криму - Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. було споруджено оперний  театр. Одночасно відбувалася реконструкція  старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А.Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник  на Честь повернення Києву Магдебургського  права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються  такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження  в Полтаві монумента на честь  Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну  боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

       У другій половині XIX ст. стильова єдність  класицизму руйнується. Складна епоха  утвердження капіталізму відбилася  і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається  напрям, який отримав назву “еклектика” (змішування). У київських фасадах  того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в “цегельному стилі” (головна прикраса - нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома, П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проект будівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

       Майстерність  і талант українського народу виявилися  у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні  шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк “Олександрія” на березі Росі в Білій Церкві, знаменита  “Софіївка” в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки  були насипані гори, викопані ставки. [2]

3. Культурницька діяльність української інтелігенції

     Культурницька діяльність української інтелігенції відіграла визначну роль у піднесенні національної свідомості народу та вплинула на процес активації національного  відродження.

3.1. Діяльність масонів

    У кінці XVIII — на початку ХІХ ст. в Україні виникають перші  таємні організації — масонські ложі. На Лівобережжі їхня головна мета — боротьба за відродження могутності Польщі. Найзначнішою була Полтавська ложа «Любов до істини». Її членами були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський. Вони сподівалися відокремити Україну від Росії. На базі ложі в 1821 р. В. Лукашевич створив першу політичну організацію (таємну) — «Малоросійське товариство». Мета — відродити Гетьманщину на автономних засадах. Царизм у 1822 р. зборонив діяльність всіх масонських лож та таємних організацій.

    Основні шляхи проникнення масонства  в Україну проходили через  Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейських держав. У зв´язку  з цим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина —  російських. Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках, оскільки до їх складу входили насамперед елітні верстви населення. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. масонські  «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо. Особливо масонський рух посилився після  війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з´являється  майстерня «Вмираючий сфінкс», а  наступного року в Одесі починає  діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві — «З´єднані слов´яни», у Полтаві — «Любов до істини». Членами цих об´єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та ін.

    За  характером діяльності масонські майстерні  не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла  передусім у межах релігійно-етичного русла. її члени піклувалися переважно  про самовдосконалення та вдосконалення  ближніх, при цьому вони активно  допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар´єри. На противагу  харків´янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве  дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для  декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, зокрема всі керівники змови, були масонами).

    Типовою особливістю українського масонства  було переважання інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали  за відновлення Польської держави, до якої входила б і Правобережна Україна. Крім того, незначна частина  українських масонів пропагувала  ідеї визволення слов´янських народів  від національних і політичних утисків  та їхнє об´єднання в загальнослов´янську  федерацію під керівництвом України. В. Лукашевич та його прибічники по «майстерні» обстоювали ідею відокремлення  України від Росії та її входження до складу Польщі.

    Царський  уряд, відчуваючи потенційну загрозу  масонів, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність «височайшого»  Указу, а 1849 р. по всій Російській імперії  від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних  організацій, «під якою б назвою ті не існували». Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом (хоч і дуже своєрідним) зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього  самодержавного режиму. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі»  на українському ґрунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національним проблемам тощо. За цих обставин їм не вдалося, як і  європейським масонам, виконати роль консолідуючого осередку, виробити єдину концепцію  майбутнього устрою України, стати  тіньовим лідером громадсько-політичного  життя. Політична опозиція елітних  верств населення російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології  масонства, але досить абстрактно та непослідовно реалізовувалася «вільними  каменярами» на практиці, певною мірою  виявила себе у декабристському  русі: у Кам´янці-Подільському група  офіцерів утворила таємну організацію  під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опозиційного утворення  був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроз викриття змусила групу саморозпуститися.

3.2. Діяльність декабристських  організацій

    Основною  причиною декабристського руху стала  криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором —  війна 1812 р., яка привела до активного  поширення західноєвропейських  ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання  серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.

    У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз  порятунку» — дворянська таємна політична  організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед  яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та ін. Однак єдності  між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між  радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації. 
На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об´єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів. 
   Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П´ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації. 
   Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство», її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821—1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам´янецьку), налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ. 
   Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їх консолідації активно відбувався процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною ознакою цих проектів були спільна мета (повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу) і спільний шлях її досягнення — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв´язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою». 
   Водночас із «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об´єднаних слов´ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об´єднаних слов´ян» та «Клятва об´єднаних слов´ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму панівного режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов´янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов´янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об´єднаних слов´ян» об´єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію.   Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор панівного режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.

3.3. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства

     3 березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.

     Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником) . Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

     Найважливіші  з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

     Першою  по шляху створення федерації  мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.