Реферат з дисципліни

     Історія україни

     на тему

     «УкраЇнське національне відродження першої половини ХІХ ст» 

1. Вступ. 3

1.1. Загальний огляд українського національного відродження початку-середини ХІХ ст. 3

2. Характеристика українського національного відродження поч. ХІХ ст. 4

2.1. Повертаючись до витоків. Звернення до минулого 4

2.2. Особливості літературного процесу 7

2.3. Мистецтво 8

3. Культурницька діяльність української інтелігенції 13

3.1. Діяльність масонів 13

3.2. Діяльність декабристських  організацій 14

3.3. Діяльність Кирило-Мефодіївського  братства 17

4. Зростання національної свідомості на Західній Україні 18

5. Висновки 22

Використана література: 24 

1. Вступ.

1.1. Загальний огляд українського національного відродження початку-середини ХІХ ст.

    У середині XVIII ст. на Наддніпрянщині починається  остаточний занепад української  державності, і, врешті-решт, через відверту колонізаторську політику царизму, Гетьманщину було знищено. Українські землі, які знаходилися у складі Польщі після трьох її поділів, опинилися  у складі двох імперій — Австрійської та Російської. Росія та Австрія  здійснювали політику національного  гноблення (українці — люди другого  сорту, створення системи загальноімперського  адміністративного устрою), всіляко  прагнули перешкодити формуванню української  нації, розвитку української культури.

    Колонізаторська політика російського царизму викликала  в українському суспільстві своєрідну  захисну реакцію: піднесення в масах  національної свідомості, прагнення  не піддатися асиміляції, зберегти мову, народні звичаї та релігію, оформлення суспільно-політичного руху. У цей  період на Наддніпрянщині існували дві  течії в суспільно-політичному  русі: українська та російська. На Правобережній  Україні була ще й польська.

    Українська  течія в суспільно-політичному  русі з’явилася одразу після ліквідації автономії України і пов’язана  з опозиційною діяльністю козацької  старшини, яка в останній чверті XVIII ст. сподівалась відновити українську державність. Це був патріотичний гурток в Новгород-Сіверському, група автономістів на чолі з Василем Капністом, яка  шукала підтримки й допомоги Пруссії  у війні проти Російської імперії  та відновлення автономії України. Проте після надання козацькій  старшині прав і привілеїв російського  дворянства її активність почала згасати. Але на місце старшини в національно-визвольному  русі прийшла інтелігенція. Вона стала  головною рушійною силою національно-визвольного  руху.

    Національне відродження — це процес пробудження  та формування свідомості народу, який проявляється у розвитку духовної культури, прагненні відтворити власне історичне  минуле, захисті мови і врешті-решт виникненні і розвитку руху за відновлення  своєї державності. Воно ґрунтується  на ідеї національної ідентичності.

    Процес  українського національного відродження  пройшов такі етапи розвитку:

    1. академічний, або період наукової зацікавленості. У цей період невелика група вчених-інтелектуалів займалася в основному збиранням історичних документів, фольклору (народних казок, пісень, прислів’їв), предметів старовини і ознайомленням з ними українського народу. Він характеризується пробудженням інтересу до народної творчості, історичного минулого своєї Батьківщини, вивчення народної мови. Цей етап тривав з кінця XVIII ст. до середини ХІХ ст.

    2. культурницький період несподіваного відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі та освіті. У цей період у народу виникає потреба в національних театрах, музеях, бібліотеках, виданні книг та газет (середина ХІХ ст.).

    3. політичний — характеризується появою масового національного руху, утворенням політичних організацій, які поряд з «культурницькими» вимогами починають висувати й політичні вимоги щодо місцевого самоврядування. У цих політичних вимогах простежується бажання народу досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі боротися за створення власної незалежної держави (середина ХІХ — початок ХХ ст.).

    На  розвиток національного відродження  значною мірою вплинули такі чинники:

• Велика французька революція;
• Вітчизняна війна 1812 р.;
• закордонний похід російської армії;
• поширення ідей романтизму, зокрема праці Йоганна Гердера, який започаткував концепцію національної самобутності, створивши ідейну основу самовизначення націй;
• польський та російський національно-визвольні рухи.

    В даному рефераті розглянуто академічний  та культурницький етапи українського національного відродження, що припадають на поч. ХІХ ст.

    Ці  два етапи відіграли значну роль в підготовці бази, на якій починаючи  з сер. ХІХ ст.. починає розвиватися безпрецедентний в історії України тип національно-визвольного руху – створення політичних партій. Це стало якісно новим рівнем боротьби за незалежну державу українського народу.

2. Характеристика українського  національного відродження  поч. ХІХ ст.

2.1. Повертаючись до витоків. Звернення до минулого

    Українська  інтелігенція на академічному етапі  сконцентрувала увагу на таких ознаках  своєї етнічної спільності, як

• історія
• фольклор
• мова
• література

       Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму». Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними для історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785—1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їх авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з’явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти. 
   Попри всі вади згаданих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчити про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії» У ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії». 
   Твір «Історія Русів» з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом В. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність». 
   «Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість Дат, кількості військ і загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб’єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях, і його думку рухає гаряче бажання не тільки зрозуміти національну історію, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».

       Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д.Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Незважаючи на притаманні їй зайву деталізацію, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, вона стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. У ній використано багато неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача».

       Поява праць з історії України стимулювала  посилення інтересу елітної частини  українського суспільства до життя  народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів  зумовило виокремлення етнографії, фольклористики та мовознавства із сукупності історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в  Петербурзі «Опису весільних українських  простонародних обрядів» Г. Калиновського  було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної  фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных  малороссийских песней» (1819). Опубліковані в книзі думи та пісні він назвав «мізерними уламками колись розкішного будинку». Продовжувачем справи М. Цертелєва  став майбутній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав  серію збірок українського фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські  народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). На початку XIX ст. з’явилася і перша ластівка українського мовознавства — друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним із перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. [2]

2.2. Особливості літературного процесу

       У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше - в умовах урядових заборон  і переслідування - процес становлення  української літературної мови набув  особливої важливості і особливої  складності. М.Грушевський писав: “Мова  вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв’язок між інтелігенцією і народом...” Звідси - й особливості української літератури XIX ст. – народні теми творчості, реалізм і демократизм.

       Першим  твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну  мову, стала “Енеїда” І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким  ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після  її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні  комедії “Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарiвник”.

       Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого  був Харківський університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав  вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є.Гребінки. Він  брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше  Є.Гребінка переїхав до Петербурга, писав  повісті російською мовою, був серед  друзів молодого Т.Шевченка.

       До  харківського гуртка належав також  Г.Квітка-Основ'яненко - основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні - написані з гумором, другі - сентиментальні, треті - дають реалістичні картини (краща - “Сердешна Оксана”), інші просякнуті народними віруваннями і переказами (“Конотопська вiдьма”). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української  мови тільки в комічних жанрах.

       Безумовно, переломною в становленні української  літературної мови і суспільному  визнанні української літератури стала  творчість Тараса Григоровича Шевченка. “Його творчість - це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості” [3]. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота “в наймах” і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший “Кобзар” виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - “Гайдамаки”. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури.